Вивезти жорсткі диски з фотоархівом, забрати з сейфа книги наказів, перереєструвати ФОП і… не чекати до останнього. Редактори локальних газет, які вже кілька років працюють далеко від своїх зруйнованих або захоплених редакцій, розповіли колегам, як переїхати, зберегти аудиторію й не втратити видання. Розмова відбулася під час онлайн-зустрічі учасників проєкту НСЖУ «Frontline Press», який реалізується за підтримки Шведської асоціації медіабізнесу Tidningsutgivarna.
«Ми навряд чи повернемося в ту редакцію»
Газета «Вісті» зі Слов’янська два тижні тому відзначила 109-ту річницю. Це найстаріша газета Донеччини й одне з п’яти друкованих видань, які досі виходять в області. Місяць тому керована авіабомба влучила в сусідню друкарню, яку майже повністю знищено. У редакції вилетіли вікна й двері, обсипалася штукатурка. Тепер приміщення стоїть відкрите й без охорони.
Головний редактор Олександр Кульбака прийшов у «Вісті» молодим кореспондентом ще 1985 року. За його словами, умови в редакції були одні з найкращих в Україні: 17 кабінетів на 330 квадратних метрах, у кожного журналіста окремий кабінет і телефон.
– Я думаю, що ми навряд чи повернемося в ту редакцію, бо ситуація у Слов’янську дедалі гіршає, – каже редактор. Того дня, коли тривала зустріч, ворог поцілив у залізничну лікарню, і в хаті його батьків вибило вікна, двері й ворота.
Колектив виїхав ще в березні 2022-го, неорганізовано, хто куди: бухгалтерка на Закарпаття, дизайнерка до Києва, редактор із дружиною-кореспондентом на Дніпропетровщину. Згодом журналісти періодично приїжджали до Слов’янська збирати матеріал. Тепер одна така поїздка коштує близько 3 тисяч гривень: потягом до Дніпра, далі автобусом під антидроновими сітками повз обгорілі машини…
Найбільшою проблемою роботи на відстані редактор називає доступ до інформації. Керівники військових адміністрацій заборонили фахівцям давати будь-які коментарі, тож навіть по одну цифру доводиться звертатися до начальника адміністрації або писати інформаційний запит.
Сьогодні у штаті «Вістей» двоє працівників, ще один працює як ФОП, бухгалтерію ведуть на аутсорсингу. Всі працюють дистанційно й спілкуються телефоном, і з часу релокації на початку війни редакція жодного разу не збиралася разом. Газета виходить двічі на місяць на чотирьох сторінках тиражем тисяча примірників, і всі матеріали в ній власні. Паралельно працює сайт «Карачун», і обидва медіа видає одне підприємство.
Що забрати з редакції
Виїжджаючи, журналісти «Вістей» забрали все, що можна було взяти в руки: ноутбуки, фотоапарати, флешки. Зі стаціонарних комп’ютерів витягли жорсткі диски, щоб у разі окупації ворог не отримав до них доступу і щоб зберегти унікальні фотоархіви.
Редактор радить обов’язково забрати з сейфа кадрові документи: книги наказів про прийом на роботу й переведення, які треба зберігати десятиліттями. Кадрові накази мають строк зберігання 75 років. Перші 15 років вони лежать в архіві підприємства, а потім передаються до державного архіву.
Окрема проблема – підшивки газет за багато десятиліть. У «Вістях» зберігаються номери ще з 1950-х і навіть кілька довоєнних. Вивезти їх фізично нереально, тому Олександр Кульбака радить заздалегідь домовлятися з місцевим архівом чи музеєм.
– Коли не було інтернету, єдиними медіа на територіях були наші місцеві газети. Якщо ця історія буде знищена, нічого не залишиться, – наголошує він.
Хіба що є надія на друкарні, які, за законом, зобов’язані надсилати примірники до провідних бібліотек країни.
Коли виїжджати
За словами Олександра Кульбаки, колеги часто питають, коли виїжджати ще зарано, а коли вже запізно.
– Побутує думка, що треба виїжджати тоді, коли оголосять обов’язкову евакуацію родин з дітьми. Це червона лінія. Я радив би не чекати до останнього, бо є різниця, коли ти виїжджаєш спокійно й організовано, а коли тебе вивозять на броньованих автомобілях поліції чи ДСНС. Жодні наші матеріали чи фотознімки не варті життя журналістів. Хороший журналіст – це живий журналіст, – переконаний редактор.
Ще одна його порада тим, хто працює на місцях: фотографувати свої міста, поки вони цілі. Тиждень тому у Слов’янську зруйнували будівлю лікарні, споруджену 1901 року, яка пережила Другу світову війну й окупацію.
– Коли ворог розіб’є якусь будівлю, ви поруч із новиною дасте фото, якою вона була… Робіть такий фотоархів зараз, бо чим далі, тим складніше. Коли я фотографую у Слов’янську, до мене часто підходять вороже налаштовані містяни: «Ви фотографуєте, а завтра сюди прилетить». Намагалися й здати мене до СБУ та поліції, – розповідає Олександр Кульбака.
Ще один урок редактор отримав зовсім нещодавно. Іноземний донор погодився виділити редакції півтори тисячі євро на ноутбук. Але вже на етапі підписання угоди банк відмовився переказувати кошти, бо підприємство зареєстроване у прифронтовій області, і попросив хоча б ФОП з іншою реєстрацією. Часу не було, і гроші редакція втратила.
– Закон не вимагає від прифронтових територій перереєстрації. Перереєструвати ТОВ – це марудна процедура із зборами засновників і нотаріусом. А перереєструвати ФОП – це 15 хвилин. Я вже перереєструвався в Одесі. Тим, хто планує співпрацю з іноземними донорами, варто це зробити, бо на цьому можна проколотися, – радить Олександр Кульбака.
«Їдьте туди, куди поїхала громада»
Головна редакторка видання «Голос Гуляйпілля» Тетяна Велика долучилася до зустрічі під гул генератора: вдома вже другу добу не було світла. Вона десять років очолює газету, п’ять із них до повномасштабного вторгнення і п’ять під час нього. У березні 2022-го редакція релокувалася з Гуляйполя до Запоріжжя. А два роки тому родина редакторки переїхала в село на Дніпропетровщині, неподалік межі із Запорізькою областю, бо в Запоріжжі, за її словами, стало майже неможливо жити й працювати.
Першою порадою Тетяна Велика назвала соціальні мережі: телеграм-канал, групи у вайбері чи фейсбуці треба створювати ще до переїзду.
– Ви не знаєте, де завтра будуть ваші люди. Сьогодні я відкриваю статистику й бачу, що нас читають із Німеччини, Чехії, Польщі, США. Соцмережі – це найшвидший спосіб написати, наприклад, що завтра видаватимуть гуманітарну допомогу. З одною газетою ми ніколи не встигнемо за подіями, – пояснює редакторка.
Друга порада – релокуватися туди, куди виїхала аудиторія. Газета працює з трьома громадами (Гуляйпільською, Воздвижівською і Малинівською), де до вторгнення мешкало близько 25 тисяч людей, і всі вони евакуювалися здебільшого до Запоріжжя. Тож редакторка може приїхати, взяти інтерв’ю в голови громади, роздати газету разом із гуманітаркою і сфотографувати читачів. Ці фото й історії потім з’являються на сторінках газети та сайту.
Третя порада – не відмовлятися від паперового видання. До війни «Голос Гуляйпілля» виходив щотижня на 12 сторінках, тепер двічі на місяць на восьми.
Релокація, за словами редакторки, означає втрату всіх трьох «китів» фінансової стабільності медіа: передплатників, реклами й договорів на висвітлення. Два роки тому редакція відновила договір із Гуляйпільською громадою (десять гривень за квадратний сантиметр газетної площі), а менші сільські громади поки коштів не мають. Привітання й поминання, на яких газета раніше заробляла, люди тепер майже не замовляють. Тепер близько 90% доходів редакції становлять гранти, решта – договори на висвітлення діяльності органів влади й продажі.
На 2027 рік у планах – продовжувати співпрацю з грантодавцями і з «Укрпоштою», а також вибудувати власні логістичні маршрути продажу, адже за розповсюдження пошта забирає майже половину ціни. Також редакція розглядає формат щомісячного 16-сторінкового дайджесту замість двох восьмисторінкових номерів.
Податкова, міськрада і чеки з пошти
Заступниця головного редактора краматорського «Технополісу» Віра Ільїна нагадала, що редакція – це насамперед бізнес. Якщо в приміщення з документами влучить ракета чи дрон, першим ділом треба йти до податкової й фіксувати втрати. Це може звільнити від частини податків і, вибачте за тавтологію, задокументує знищення документації.
– Релокація – це не тільки переїзд, це й втрата зв’язків, нашого соціального капіталу, – зазначає Віра Ільїна.
Вона радить перед переїздом дізнатися, які регіони досі підтримують релокантів. Державна програма релокації завершилася, але Львівщина, Закарпаття, Вінниччина та Івано-Франківщина ще можуть запропонувати приміщення, пільги чи ваучери. Зокрема, у Калуші можна отримати офіс зі світлом. Сам «Технополіс», хоч ніколи не був державним виданням і радше стояв в опозиції до влади, на новому місці звернувся до міськради й отримав доступ до інтернету.
Редакторка також нагадала про Центри журналістської солідарності НСЖУ й порадила відправляти техніку та підшивки заздалегідь, «Новою поштою» чи «Укрпоштою», і зберігати всі чеки.
– Можливо, колись держава нам щось відшкодує. І тримайте зв’язок. Якщо колегам треба буде зберегти обладнання чи речі, я постараюся знайти приміщення. Хто нам допоможе, якщо не ми самі, – каже Віра Ільїна.
Позаштатна мережа у 12 областях
Головний редактор газети «Зоря» з Лимана Олександр Пасічник поділився досвідом, який перейняв у Світлани Овчаренко з бахмутської газети «Вперед». Вона ще до грантової програми почала співпрацювати з громадськими організаціями Бахмутської громади, які виїхали в безпечніші регіони.
У «Зорі» тепер працює перевірена позаштатна мережа у 12 областях. Це люди, які колись писали для газети чи допомагали їй десять, двадцять і навіть шістдесят років тому. Вони розповсюджують газету у своїх регіонах і самі пишуть про земляків, які волонтерять, ведуть бізнес, про загиблих захисників і їхніх батьків. Ще частину тиражу по старостинських округах Лиманської громади розподіляє міський голова. Тож газета розходиться по всій Україні й навіть за кордон.
– Треба розуміти, куди релокується аудиторія, і через які громадські організації й хаби для переселенців із ваших громад із нею працювати, – підсумувала менеджер проєктів НСЖУ Ірина Хроменко.
Якщо евакуація – з потяга
Окремо на зустрічі йшлося про безпеку журналістів у дорозі. Координаторка Центру журналістської солідарності НСЖУ в Харкові Ганна Черненко розповіла про евакуації з потягів під час атак. Вона, маючи такий досвід, сформулювала для себе правила, якими поділилася з колегами.
Велику валізу під час евакуації доведеться залишити, адже часу обмаль і виходять найчастіше не на перон, а просто в поле. Тому під рукою має бути рюкзак або сумка з усім необхідним: документи (паспорт, код, редакційне посвідчення, квитки на подальший проїзд, печатки для ФОП чи медіа), телефон, зарядка, павербанк, потрібні ліки, вода, перекус і обов’язково готівка. Взуття має бути зручним і непромокальним. Також знадобляться сухі теплі шкарпетки, легкий дощовик і ліхтарик. Аптечку з турнікетом і термоковдрою варто мати завжди, куди б ви не їхали.
Координаторка розповіла, що напередодні Центр провів для медійників тренінг із тактичної медицини, і більшість учасників прийшли на такий тренінг уперше.
Евакуюватися треба одразу, щойно скаже провідник. Від потяга слід відійти щонайменше на 50 метрів (на Харківщині людей, які залишилися біля вагонів, поранило уламками та вибуховою хвилею). Крім того, треба враховувати, що, скажімо, перон може стати пасткою – він може бути мішенню для військових країни-агресора. Обережності потребують і пошкоджені електродроти. Від них треба відходити дрібними кроками, не відриваючи ніг від землі. І головне: передусім дбати про власну безпеку, а вже потім допомагати іншим.
– Це не егоїзм, – наголошує Ганна Черненко. – Якщо ви не виживите, то не допоможете й іншим.
До відбою тривоги в жодному разі не можна повертатися у вагон, навіть по забуті речі: у вагоні багато пластику, і в разі пожежі він вигорає за лічені хвилини.
Слід враховувати й досвід колег, які під час тривог занадто далеко пішли від потягу. Зокрема, менеджерка проєктів НСЖУ Ірина Хроменко нагадала випадок журналістки Наталії Пахайчук, котра під час тривоги пішла в укриття на станції, а повернувшись, побачила лише хвіст свого потяга. Врятувало те, що документи й квитки були з нею, і «Укрзалізниця» посадила її на наступний потяг…
* * *
Frontline Press – це спільна ініціатива Національної спілки журналістів України та Шведської медіабізнес-асоціації (Tidningsutgivarna, TU), започаткована наприкінці 2025 року для підтримки незалежних локальних і прифронтових газет, які працюють у регіонах під постійними російськими обстрілами та інформаційним тиском. До піврічної програми увійшли 25 редакцій із Харківської, Донецької, Сумської, Запорізької, Херсонської, Дніпропетровської та інших областей. Окрім фінансової підтримки, редакції отримували професійний менторський супровід, консультації щодо розвитку редакцій, допомогу в підготовці матеріалів для міжнародної аудиторії, а також можливість прямої комунікації зі шведськими медіапартнерами. Ініціатива стала відповіддю на критичну ситуацію, в якій опинилися локальні медіа поблизу фронту: редакції працюють в умовах постійних атак дронів і ракет, перебоїв зі світлом, руйнування інфраструктури, психологічного виснаження та різкого падіння рекламного ринку.
Проміжні підсумки програми було підбито у квітні 2026 року під час Українсько-шведського форуму «Журналістика на межі», який зібрав у Києві редакторів прифронтових медіа, журналістів, міжнародних партнерів та представників дипломатичного корпусу. Саме тоді учасники Frontline Press публічно говорили про те, як локальні газети залишаються одним із ключових елементів стійкості громад у прифронтових регіонах, забезпечуючи людей перевіреною інформацією та підтримуючи відчуття нормального життя навіть під час війни.
Під час онлайн-зустрічі в червні 2026 року учасникам програми було повідомлено, що програма перетворилася з піврічної на річну й триватиме до кінця 2026 року.
За час реалізації програми редактори прифронтових газет неодноразово ставали голосом своїх громад і на міжнародному рівні. Зокрема, редактори – учасники Frontline Press – отримали відзнаки та подяки від Посла України в Сполученому Королівстві Валерія Залужного як визнання їхньої роботи в умовах війни та інформаційного спротиву російській агресії. Окремим символом міжнародної солідарності стала передача в Стокгольмі головою НСЖУ Сергієм Томіленком шведським колегам примірника газети «Зоря» з прифронтового Лимана – як свідчення того, що українська локальна преса продовжує працювати навіть під обстрілами.
Тема підтримки українських прифронтових медіа також звучала у Швеції під час виступу Сергія Томіленка на традиційних Mandagsrörelsen («Понеділкових зустрічах») у Стокгольмі – відомій громадській ініціативі солідарності з Україною. Голова НСЖУ наголошував, що українські журналісти сьогодні виконують не лише професійну, а й суспільну та гуманітарну місію, залишаючись джерелом довіри й зв’язку для людей у громадах поблизу лінії фронту.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
«День-два на тиждень ми працюємо листоношами», – локальні газети вибудовують доставку без «Укрпошти»
Більше, ніж новини: як місцеві газети допомагають прифронтовим громадам триматися разом
Прифронтова газета: плани на випадок темряви, евакуації і… «ексклюзиву» від спецслужб
Як писати історії, що пробивають «співчутливе вигорання»: поради менторів Frontline Press
«Ми працюємо під дронами і вибухами»: прифронтові редакції підбили підсумки програми Frontline Press
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: