Редакторів і журналістів локальних газет, які працюють поблизу лінії фронту, зібрала онлайн друга робоча нарада програми підтримки прифронтової преси Frontline Press. Ментори програми розібрали свіжі матеріали редакцій і поговорили про майстерність нарису, а запрошений експерт – доктор наук із соціальних комунікацій Ілля Хоменко провів окрему розмову про російські інформаційно-психологічні операції (ІПСО) проти журналістів та основи медіабезпеки.
Програму Національна спілка журналістів України реалізує спільно зі Шведською медіабізнес-асоціацією (Tidningsutgivarna, TU). Її нова піврічна фаза стартувала за оновленою українсько-шведською угодою, а формат передбачає регулярні робочі зустрічі раз на два тижні. Редакції по черзі демонструють свої матеріали, діляться і вдалими знахідками, і помилками, щоб колеги могли вчитися одне в одного.
Ментори: більше живих деталей і менше «води»
Ментори програми – член правління НСЖУ Олександр Харченко та журналіст Вадим Петрасюк – відзначили, що від місяця до місяця тексти редакцій стають глибшими й майстернішими. За словами Олександра Харченка, «водянистих», композиційно непродуманих матеріалів меншає, натомість журналісти дедалі впевненіше користуються «інструментарієм живого тексту».
Найпомітніший прогрес ментор побачив у сенсорній деталізації – коли автор підключає зір, слух, нюх, дотик і смак замість сухих фактів і штампів.
– З’явилося значно більше реальних живих звуків і відчуттів. «Чув, як поруч свистіли кулі, оббивали кору на деревах»; «ти відчуваєш запах, який неможливо переплутати ні з чим». Такі деталі роблять матеріал жвавішим, – навів приклади з червневих текстів Олександр Харченко.
Друга сильна тенденція – принцип «показуй, а не розказуй», коли абстрактні епітети на кшталт «самовідданий» чи «жертовний» замінюються конкретними дієсловами й сценами.
– Замість «вони мужньо пережили хворобу» автор показує це діями: «Мама пів року виходжувала мене в лікарні, годувала з ложечки». Дієслово передає емоцію через дію, – пояснив ментор.
Він також похвалив колег за покращення відчуття ритму й «архітектури» тексту – чергування довгих і коротких речень, роботу з абзацами, а окремо – «ритм воєнного тексту», коли короткі рубані фрази передають напругу й утримують увагу читача.
Серед того, над чим ще варто попрацювати, Олександр Харченко назвав два моменти: рівномірніше подавати матеріали протягом місяця, щоб гарні тексти не «зашивалися» в останні дні, і не бути аж занадто залежними від штучного інтелекту.
– Ви показали вміння працювати зі ШІ. Тепер хочеться побачити вміння не віддаватися цій стихії повністю, а використовувати її як допоміжний засіб, зберігаючи власну творчість, – наголосив він.
Вадим Петрасюк перетворив свій виступ на невеликий майстер-клас, розібравши кілька конкретних матеріалів.
Один із них – нарис Ірини Воронкіної «З Христом і кулеметом» у газеті «Нове життя», де в одному тексті поєднано три історії священників на війні: ієромонаха, який став сапером, богослова-санітара і капелана. Кожна постать окремо потягнула б лише на коротку замальовку, а разом вони склалися в змістовний лонгрід із філософським осмисленням ролі священника на війні. Авторка розповіла, що збирала ці історії тривалий час: її редакція стоїть при дорозі на Донбас, у ній роблять і фото на документи, тож військові часто самі заходять – і залишають свої історії.
Другий приклад – репортаж Ірини Ситник «Три каби по селу. Хроніка одного бомбардування» з прифронтової Петропавлівки. Локальну, дуже емоційну історію про три авіабомби, що влучили в одне село, у роботі з ментором «підбили» кількома рядками узагальнення – про сотні керованих авіабомб, які Росія скидає на Україну щодня. Так приватна трагедія стала зрозумілою й міжнародному читачеві. Сама авторка провела, збираючи матеріал для репортажу, понад три години й зізналася, що війну для неї вимірюють не кількістю «прильотів», а людськими стражданнями.
Розібрали й матеріал нової учасниці програми – газети «Голос Посулля» – про волонтерку, яка спеціалізується на перегоні автівок для війська. У першій версії текст «розпадався» на дві половини; після роботи з ментором героїнею залишилася сама волонтерка, а її історія стала об’ємною.
Окрему пораду Вадим Петрасюк дав щодо заголовків. Він застеріг від звички «навішувати» на великі історії новинні заголовки за принципом оберненої піраміди або перевантажувати їх «гачками», через які заголовок перетворюється на ребус.
– Наші тексти великі для того, щоб їх читати, як повість чи оповідання. Іноді варто робити заголовки тихішими й традиційнішими – не заради клікабельності, а заради самої історії, – зауважив він.
Ще один наскрізний мотив його виступу – вміння «малювати текстові картинки»: журналіст, як екскурсовод, спершу показує, а вже потім розповідає. І застереження: сильний епізод на початку – хороший прийом, але не варто щоразу відкручувати історію до 2022 року, бо на п’ятому році війни читач може сприйняти такий матеріал як мемуар, а не як актуальну розповідь.
Як шукати історії там, де їх «не назбираєш»
Досвідом того, як знаходити теми в невеликій громаді, поділився головний редактор газети «Новини Тростянеччини Тиждень» Павло Зленко. Тростянець на Сумщині – за 30 кілометрів від кордону, місто пережило місяць окупації навесні 2022 року й отримало звання міста-героя. Тем для сильних матеріалів тут не бракує: редакція писала про жінку, яка втратила сина й чоловіка і стала волонтеркою; про «живий щит» із мешканців п’ятиповерхівки, яку окупанти спалили і яку згодом відновили як приклад енергоощадливості; про лікарню, де під час окупації в підвалі народилися одинадцять дітей, а сьогодні працюють сонячні станції й навіть перший вітряк; про місцевих партизанів.
Але головне, на чому наголосив редактор, – інструменти пошуку історій і роль медіа в громаді. Редакція подає інформаційні запити під егідою НСЖУ, ходить на наради місцевої влади не заради протоколу, а щоб почути, що турбує людей, і сама виступає посередником між мешканцями та владою.
– Колись люди зверталися до газети як до останньої інстанції. Ми хочемо, щоб зверталися як до першої, – сказав Павло Зленко.
Такий підхід дає результат: за зверненнями редакції в місті з’явилися нові зупинки громадського транспорту, у мікрорайоні відкривають аптечний пункт, а біля школи на національній трасі облаштовують світлофор.
Медіабезпека та ІПСО: коли професіоналізм намагаються використати проти вас
Другу частину зустрічі присвятили темі, яку учасники давно просили винести окремо, – російським інформаційно-психологічним операціям проти медіа та основам безпеки. Розмову провів доктор наук із соціальних комунікацій Ілля Хоменко разом із журналістом Дмитром Єгоровим (видання «Червоний промінь», Запоріжжя).
Поштовхом стала реальна історія, яку згадав Павло Зленко, – про жінку, яку окупанти розстріляли на блокпості, знайшовши в її телефоні знімки їхньої техніки. Ілля Хоменко наголосив: у подібній ситуації може опинитися будь-хто, тож цифрова гігієна й обережність із даними – це питання життя. Водночас детальні практичні кейси й техніки захисту експерт запропонував розібрати на наступних зустрічах, окремо.
Головна теза виступу сформульована жорстко: немає жодної теми, дотичної до війни, яку ворог не міг би спробувати обернути проти країни й проти самого журналіста. Механізм російських операцій, за словами експерта, спирається на так зване рефлексивне управління – коли людину чи інституцію непомітно підштовхують до самошкідливих дій, а сам «оператор» лишається за кадром. Небезпека в тому, що проти журналіста можуть спрацювати навіть його чесноти – сумління, професіоналізм, готовність допомагати.
Щоб показати, як це працює, Дмитро змоделював кілька гіпотетичних сценаріїв тиску на редакції – від фінансових «гачків» до впровадження потрібних наративів через нібито незалежних експертів. Ілля Хоменко прокоментував їх на прикладах з історії: від інформаційного супроводу операції «Дунай» у Чехословаччині 1968 року (коли підкинуту «західну» зброю викрила експертиза мастила, яке виявилося радянським) до відомих операцій проти незалежної преси у США та діяльності «фабрик» на кшталт структур Пригожина. Спільний висновок: захищає вміння працювати з непрямими ознаками й другорядними деталями та критично перевіряти будь-яку «підказку».
Поділився експерт і суто ремісничими порадами. Зокрема, згадав принцип редагування: якщо слово можна прибрати, не втративши сенсу й емоції, – прибирай. А заголовкам радив додавати трохи недомовленості, що лишає простір для уяви читача.
Учасники домовилися, що практичні кейси з медіабезпеки стануть темою наступних зустрічей, а згодом на їх основі планують підготувати окремий посібник для редакцій. Формат обміну досвідом між газетами вирішили продовжувати, а порядок денний наступних нарад редакції формуватимуть спільно – пропонуючи теми й спікерів, яких хотіли б почути.
* * *
Frontline Press – це спільна ініціатива Національної спілки журналістів України та Шведської медіабізнес-асоціації (Tidningsutgivarna, TU), започаткована наприкінці 2025 року для підтримки незалежних локальних і прифронтових газет, які працюють у регіонах під постійними російськими обстрілами та інформаційним тиском. До піврічної програми увійшли 25 редакцій із Харківської, Донецької, Сумської, Запорізької, Херсонської, Дніпропетровської та інших областей. Окрім фінансової підтримки, редакції отримували професійний менторський супровід, консультації щодо розвитку редакцій, допомогу в підготовці матеріалів для міжнародної аудиторії, а також можливість прямої комунікації зі шведськими медіапартнерами. Ініціатива стала відповіддю на критичну ситуацію, в якій опинилися локальні медіа поблизу фронту: редакції працюють в умовах постійних атак дронів і ракет, перебоїв зі світлом, руйнування інфраструктури, психологічного виснаження та різкого падіння рекламного ринку.
Проміжні підсумки програми було підбито у квітні 2026 року під час Українсько-шведського форуму «Журналістика на межі», який зібрав у Києві редакторів прифронтових медіа, журналістів, міжнародних партнерів та представників дипломатичного корпусу. Саме тоді учасники Frontline Press публічно говорили про те, як локальні газети залишаються одним із ключових елементів стійкості громад у прифронтових регіонах, забезпечуючи людей перевіреною інформацією та підтримуючи відчуття нормального життя навіть під час війни.
За час реалізації програми редактори прифронтових газет неодноразово ставали голосом своїх громад і на міжнародному рівні. Зокрема, редактори – учасники Frontline Press – отримали відзнаки та подяки від Посла України в Сполученому Королівстві Валерія Залужного як визнання їхньої роботи в умовах війни та інформаційного спротиву російській агресії. Окремим символом міжнародної солідарності стала передача в Стокгольмі головою НСЖУ Сергієм Томіленком шведським колегам примірника газети «Зоря» з прифронтового Лимана – як свідчення того, що українська локальна преса продовжує працювати навіть під обстрілами.
Тема підтримки українських прифронтових медіа також звучала у Швеції під час виступу Сергія Томіленка на традиційних Mandagsrörelsen («Понеділкових зустрічах») у Стокгольмі – відомій громадській ініціативі солідарності з Україною. Голова НСЖУ наголошував, що українські журналісти сьогодні виконують не лише професійну, а й суспільну та гуманітарну місію, залишаючись джерелом довіри й зв’язку для людей у громадах поблизу лінії фронту.
На підсумковій за перші пів року роботи програми розмові, яка 28 травня 2026 року зібрала в онлайн-режимі 50 учасників, редактори говорили не стільки про звіти, скільки про головне: як змінилися їхні тексти, їхні редакції та вони самі.
Під час онлайн-зустрічі в червні 2026 року учасникам програми було повідомлено, що програма перетворилася з піврічної на річну й триватиме до кінця 2026 року.
Інформаційна служба НСЖУ
