Гуляйполе – місто-Герой, яке ворог зруйнував практично повністю. Попри постійні обстріли, відсутність умов для існування в самому населеному пункті та вимушену релокацію редакції, газета «Голос Гуляйпілля» та онлайн-платформа Guliaipole.City демонструють справжній професійний і цивільний подвиг. Видання, яке у жовтні цього року святкуватиме свій поважний 96-й день народження, продовжує працювати й бути голосом тих, кого війна намагається позбавити права бути почутими. Про виїзд під обстрілами, титанічну працю маленької команди, розширення аудиторії до мільйонних охоплень та гострі соціальні питання компенсацій за зруйноване житло розповідає головна редакторка видання Тетяна Велика.
Історія, яку не зупинити: релокація та титани малої команди
– Пані Тетяно, за майже вікову історію «Голосу Гуляйпілля» газета припиняла вихід до читачів лише тричі. З якими викликами ви зіштовхнулися під час повномасштабного вторгнення та як ухвалювалося рішення про виїзд?
– Так, заснована ще у 1930 році, наша газета дійсно лише тричі у своїй історії робила вимушену паузу. Третій раз припав саме на повномасштабне вторгнення: через масову евакуацію та нищівні обстріли рідного Гуляйполя видання змушене було замовкнути на 586 днів.
Останній випуск у мирному Гуляйполі вийшов безпосередньо 24 лютого 2022 року – його ще встигли рознести листоноші. Рішення про релокацію ухвалювали 6 березня 2022 року, коли зв’язок зник, а люди ховалися по підвалах. Я зі своєю родиною виїхала з міста 7 березня, коли в Гуляйполі почали горіти перші хати від вибухів, а колеги вибиралися пізніше й власними силами.
Редакція релокувалася до Запоріжжя і завдяки підтримці НСЖУ, голові спілки Сергію Томіленку, Запорізькій обласній організації НСЖУ, її очільницям Наталії Кузьменко та Валентині Манжурі відродила друкований часопис на 8 сторінках, довівши його присутність у кожному поштовому відділенні області.
– Хто сьогодні створює контент і тримає цей інформаційний плацдарм?
– До війни в нас працювало 8 чоловік, а зараз у команді залишається 5 осіб (із яких 4 – творчі працівники). Географія нашої команди розширилася по всій Україні: Запоріжжя, Дніпро, Київ, Рівне, Тернопіль. Кожен у цій команді – на вагу золота. Я, як директорка та головна редакторка, взяла на себе менеджмент, залучення міжнародної підтримки, фінансову життєздатність та збереження видання у найважчі часи. Тамара Борт – заступник редактора, журналістка, чиї щемливі, глибокі та чуйні статті про долі захисників, загиблих героїв і зниклих безвісти змушують плакати й дарують надію. Матеріали Тамари стають голосом для родин, які живуть у невідомості. Читачі часто пишуть їй: «Пишаюся вами та вашим талантом!». Сергій Савицький – верстальник, завдяки майстерності та витримці якого кожен номер газети набуває свого довершеного вигляду і вчасно потрапляє до рук читачів. Оксана Спудка – наша бухгалтерка, яка тримає фінансовий тил команди в умовах воєнного стану та постійного пошуку грантової підтримки. Ліза Кудиненко – журналістка з далекого Рівного. Працюючи віддалено з перших днів великої війни, вона щодня робить свій вагомий внесок у нашу спільну роботу.
–Чи вдалося зберегти майно та приміщення для роботи?
– Майже ні. Мій чоловік Дмитро намагався вивезти системні блоки комп’ютерів, але вони застарілі, тому колеги працюють переважно на власній домашній техніці. Фотоапарат та іншу техніку украли мародери через вибиті вікна й двері редакції.
З приміщенням у Запоріжжі ситуація також складна. Спочатку нас прихистив мій чоловік у своєму орендованому офісі, але його фермерське господарство потрапило в окупацію, офіс закрився, а комерційну оренду редакція платити не спроможна. Навіть відновивши приміщення після влучання під час обстрілу Запоріжжя, ми шукаємо безкоштовну оренду.
Виживати нам допомагають гранти: нас підтримували АНРВУ, Академія української преси, Лабораторія журналістики суспільного інтересу, Посольство Литви в Україні, ГО «ІМІ» та НСЖУ. Особливим «киснем» стала програма FrontlinePress від Шведської медіабізнес-асоціації (Tidningsutgivarna), яку продовжили до кінця року. За це ми всім партнерам безмежно вдячні.
Від маленької редакції – до багатомільйонної аудиторії
–Наскільки зросли охоплення вашого видання та яка тематика контенту сьогодні?
– Тематика змінилася докорінно: ми пишемо про долі бійців, волонтерів, переселенців та життя прифронтових громад. Журналісти (зокрема Тамара Борт) задокументували вже 350 історій захисників України. Ці історії, до речі, увійшли в тритомник книги «Оборонці Гуляйпільського краю», яку видав наш колишній редактор Іван Кушніренко.
Утримувати такий плацдарм силою кількох людей – це щоденна праця, але результат вражає: ми пройшли шлях від маленької районної газети до медіа з багатомільйонним охопленням! За даними Професійної панелі за останні 90 днів, наші цифрові платформи – сайт, Telegram та Facebook – зібрали понад 1,7 мільйона переглядів контенту! Ми залучили 365 264 унікальних глядачів, які шукають правду безпосередньо з перших джерел.
Якщо подивитися на щомісячні показники наших ресурсів, то Facebook-сторінка «Гуляйполе сіті» (зі спільнотою понад 10 000 підписників) отримує майже 830 тисяч (829,7 тис.) переглядів на місяць. Сайт Guliaipole.City переглядають понад 80 тисяч (80,3 тис.) разів щомісяця, Telegram-канал об’єднує понад 5,5 тисяч підписників. Перегляди нашого візуального контенту та фоторепортажів лише за один тиждень зросли на +79%!
Більшість наших читачів – це люди віком від 35 до 64 років (понад 67% аудиторії). В Україні нас найбільше читають у Запоріжжі (65,6%), Дніпрі (10,3%), Києві (9,5%), а також у селищі Новомиколаївка (3,6%). Понад 11% нашої аудиторії перебуває за кордоном – у Польщі, Німеччині, Чехії, Швейцарії, Норвегії, Нідерландах та США. Це наші земляки-переселенці, військові та всі, кому важливо знати правду з перших уст.
Погляд у майбутнє
– Що надихає команду продовжувати роботу попри всі труднощі?
– Найбільша нагорода для нас – це довіра й оцінка наших читачів. Коли люди телефонують, пишуть листи чи повідомлення зі словами: «Дякуємо вам, ви несете пам’ять і вдячність нашим захисникам, нашим дітям», – розуміємо, що працюємо недаремно. Для нашої невеликої редакції з великим серцем це дорожче за будь-які нагороди чи відзнаки.
Попри війну, газета продовжує жити. Її передплатники отримують кожен номер через «Укрпошту», і для багатьох це вже добра традиція. Читачі Запоріжжя з нетерпінням чекають дня, коли листоноша принесе свіжий випуск, адже для людей, розкиданих війною по різних куточках України, газета стала частинкою рідного дому, голосом Гуляйпільщини.
Крім передплати, редакція безплатно розповсюджує газету у ХАБах Гуляйпільської, Воздвижівської та Малинівської громад, де збираються внутрішньо переміщені мешканці, у шелтерах та гуртожитках, де мешкають ВПО. Там кожен новий номер зустрічають із непідробною радістю. Люди приходять, запитують, чи вже привезли газету, перегортають сторінки, шукають знайомі прізвища, новини про рідний край, світлини знайомих місць. Для багатьох це не просто видання, а ниточка, яка й досі єднає їх із малою батьківщиною.
Особливе місце в роботі редакції займає збереження пам’яті про українських воїнів. Певну частину накладу журналісти надсилають родинам захисників, які обороняли Гуляйпільщину і про яких розповідала газета. Кожен такий примірник знаходить своїх адресатів у різних куточках України – насамперед на Івано-Франківщині, де нині проживає чимало сімей військових, котрі безпосередньо обороняли Гуляйпільщину, а також в інших містах. Газети отримують родини загиблих Героїв, зниклих безвісти та тих, хто продовжує боронити Україну. Для цих людей публікації про рідних стають безцінною пам’яткою, яку бережуть удома, перечитують і передають дітям та онукам.
Ми продовжуємо шукати постійний офіс у Запоріжжі, працюємо над тим, щоб зберегти наклад друкованого видання, розвиваємо сайт і сторінки у соціальних мережах. У планах – запуск нових цифрових форматів, зокрема відеорепортажів із прифронтової Гуляйпільщини, щоб ще більше людей могли бачити правду про життя наших громад під обстрілами.
Наш приклад доводить, що навіть релоковане регіональне медіа може працювати на рівні всеукраїнських видань, залишаючись поруч зі своїми людьми. І найбільша наша мрія залишається незмінною: одного дня повернутися до мирного Гуляйполя, відчинити двері рідної редакції й знову готувати кожен номер вже на своїй землі. А поки що ми міцно тримаємо інформаційний фронт, бо знаємо: слово теж наближає Перемогу.
Розмову вела Аліна Іваненко
Дискусія з цього приводу: