Як розговорити людину, яка «прийшла казати правильні речі»? Чому 14 підзаголовків убивають нарис? І де проходить межа «повноважень» між штучним інтелектом-помічником і людиною-автором? Журналісти Олександр Харченко та Вадим Петрасюк зібрали свій багаторічний досвід у кілька дуже конкретних порад, корисних кожному, хто пише про війну та людей на війні.
Ці поради прозвучали на підсумковій онлайн-зустрічі програми підтримки прифронтової преси Frontline Press, яку Національна спілка журналістів України реалізує спільно зі Шведською медіабізнесасоціацією. Упродовж пів року обидва ментори щодня працювали з 25 редакціями, прочитали близько 250 матеріалів – і саме з цієї практики народилися рекомендації, які варто тримати під рукою. Особливістю проекту є те, що матеріали локальних медіа пропонуються європейським виданням. Тож мова йде про те, як утримати увагу не лише українського, а й зарубіжного читача.
Два шляхи до читача: емоція або раціо
Олександр Харченко описав явище, яке назвав терміном «співчутливе вигорання». На п’ятому році повномасштабної війни західний читач Україні ще співчуває, але вже втомлюється співчувати, і дедалі легше переключається на інші теми й регіони.
– Цифри втрат, кількість обстрілів, скільки в нас випалено землі – це вже не надто його «чіпляє», в нього виробився імунітет. Тому варто не писати про війну як про хроніку бойових дій, а показувати її через емоції та універсальні людські контексти, зрозумілі кожному європейцеві, – пояснив ментор.
Звідси – головне правило: переходьте від статистики до конкретного локального об’єкта. Не «руйнування аграрного сектору», а фермер, який сіє й збирає врожай під кабами. Не «страждає освіта», а діти із села в глухому лісі, куди не дійшов окупант, – як вони тепер живуть і дістаються до школи. Не абстрактне місто, а історія однієї лікарні, одного дому, одного театру.
Але й від викладу реалій війни мовою буденного, раціонального досвіду відмовлятися не слід.
– Якщо описати, як працює місцева перукарня, кав’ярня чи пекарня за графіками вимкнення світла, скільки коштує випекти буханець хліба під звуки кабів – така калькуляція буде зрозуміла бізнесу в Іспанії чи Італії, – навів приклад ментор.
Окремо Олександр Харченко радить змістити фокус із травми на стійкість (те, що на Заході називають resilience).
– Якщо ми писатимемо лише про розпач, сльози й руйнування, ці матеріали мети не досягнуть. Захід захоплюється силою винахідливості, сміливістю. Тому показуйте, як громади відновлюються, адаптуються, чинять опір, – наголосив Олександр Харченко.
Найчастіша вада, на думку менторів, – «характеристики» замість вчинків: герой «морально стійкий», «непитущий» – і жодної конкретної дії. Так само не працює на західного читача патетика й надмірні метафори.
– Прибирайте епітети «героїчний», «кривавий», «жахливий», «орки». Залиште натомість деталі – про приліт, про школу під землею. І не коментуйте кожен героїчний вчинок: читач сам зробить висновок, наскільки він героїчний, – радить Олександр Харченко.
Він сформулював це через образ, який варто запам’ятати:
– Є чітке правило журналістики: ми, журналісти, показуємо публіці, куди стрибнула кішка, а далі вже сама публіка стежить за кішкою.
Іноді корисно навіть залишити недомовленість – щоб читач сам добудував висновок. І не можна забувати про мультимедійність: відеоформат західна аудиторія сприймає дуже добре.
Як розговорити «маленьку людину»
Вадим Петрасюк нагадав давню формулу: в журналістиці є два типи продукту. Умовний «хліб» – новини, інформування, аналітика, без яких людина не може жити щодня, і умовні «видовища» – історії, щось для душі, що виходить за межі безпосередніх інтересів локальної аудиторії. І саме історії «купують» важливого читача за кордоном.
Головне застереження: не переносьте репортерські навички на нарис.
– Нарис – це фактично напівхудожня література, газетна журналістика. У новинах нам усе прощається: кострубатий стиль, розірваність ритму – головне встигнути. А історія про людину потребує іншого: тут треба подумати, знайти слова, напівхудожній стиль. Дуже часто проблема в тому, що людина за п’ять хвилин до того здала новину – і не може переключитися, – пояснив ментор.
Чи не найцікавіша частина виступу Вадима Петрасюка – практичний прийом, корисний для інтерв’ю зі звичайною, нікому не відомою людиною, яка готується казати правильні речі: «ворог не пройде», «ми чесно виконуємо завдання». Ясна річ, цього ніхто не читатиме.
– Ми не можемо заборонити їй це казати, бо вона тоді взагалі нічого не скаже. Тому я, приміром, даю їй виговоритися: киваю, кажу «дуже цікаво». Тільки я один знаю, що не візьму це в основний текст, – ділиться ментор.
А далі – прийом «зниження градуса» простими, легкими питаннями:
– Я питаю: а ти добре стріляєш? А шкарпеток в окопі вистачає? А про що ти говориш дружині, коли повертаєшся? Що кажеш доньці, чи допомагаєш їй? Людина відчуває, що питання легкі, що тут немає нічого страшного, – і починає відповідати вже граючись.
Свій метод Вадим Петрасюк ілюструє рибальською аналогією:
– Якщо спитати рибалку, він не скаже «ми ловили рибу». Він скаже: «Я отакого ляща піймав» – і почне розповідати. Отак і людина. Після такого «душевного масажу» вона стає об’ємною – здається, що її можна обійти, подивитися збоку, зі спини. І якщо я її так побачив, то й читачеві передам.
У цільній розповіді про людину шкодить надмір внутрішніх підзаголовків, вважає ментор. В одному матеріалі на 15 тисяч знаків він нарахував 14 підзаголовків – по одному на тисячу знаків, причому деякі дублювали один одного за змістом.
– Читач налаштувався слухати історію, а ми даємо йому турнірну таблицю, – зауважив журналіст.
Він пояснив природу явища: підзаголовки функціональні в інформаційній та аналітичній журналістиці, де працюють як навігація (що говорить законодавство, що кажуть експерти, як реагує бізнес, яка практика за кордоном). А в історії про людину вони здебільшого лише «накачують повітря» в текст – роблять його візуально пухкішим, але гальмують сприйняття.
Штучний інтелект: помічник, а не автор
Окремо Вадим Петрасюк висловився про роботу з ШІ.
– Я штучний інтелект дуже люблю й використовую по максимуму. Але автором матеріалу є все-таки я, – підкреслив ментор.
Свою позицію він пояснив через казку:
– Це як джин із лампи Аладдіна. Попросиш у нього готовий нарис про людину – і схопишся за голову. Він розумніший і швидший, він може підказати фразу, якої я не вжив би. Але я мушу пропустити текст через себе, через пальці, очистити його.
Найчастіші сліди машинного тексту, на які варто полювати при редагуванні, – самоповтори, надмірно витриманий один тон і «мовний пух»: порожні фрази, що нічого не додають. Петрасюк навів конкретні приклади таких порожніх конструкцій: «для нього це не просто війна, це боротьба за майбутнє своїх дітей» або «він тримає зброю не заради себе, а заради мирного неба над Україною».
– Якщо таку фразу прибрати, оповідь нікуди не дінеться – це й так випливе з тексту, – пояснив ментор.
Час від часу в розповіді про людину читача варто «збуджувати», радить Петрасюк, бо текст інколи стає монотонним, майже заколисливим.
– Я завжди шукаю інші слова, метафори, розкидаю по тексту риторичні запитання. Це маленькі «хлопки»: читач не отримує додаткового смислу, але дістає трохи адреналіну – і починає читати далі з підсиленою увагою, – підсумував ментор.
* * *
Frontline Press – це спільна ініціатива Національної спілки журналістів України та Шведської медіабізнес-асоціації (Tidningsutgivarna, TU), започаткована наприкінці 2025 року для підтримки незалежних локальних і прифронтових газет, які працюють у регіонах під постійними російськими обстрілами та інформаційним тиском. До піврічної програми увійшли 25 редакцій із Харківської, Донецької, Сумської, Запорізької, Херсонської, Дніпропетровської та інших областей. Окрім фінансової підтримки, редакції отримували професійний менторський супровід, консультації щодо розвитку редакцій, допомогу в підготовці матеріалів для міжнародної аудиторії, а також можливість прямої комунікації зі шведськими медіапартнерами. Ініціатива стала відповіддю на критичну ситуацію, в якій опинилися локальні медіа поблизу фронту: редакції працюють в умовах постійних атак дронів і ракет, перебоїв зі світлом, руйнування інфраструктури, психологічного виснаження та різкого падіння рекламного ринку.
Проміжні підсумки програми було підбито у квітні 2026 року під час Українсько-шведського форуму «Журналістика на межі», який зібрав у Києві редакторів прифронтових медіа, журналістів, міжнародних партнерів та представників дипломатичного корпусу. Саме тоді учасники Frontline Press публічно говорили про те, як локальні газети залишаються одним із ключових елементів стійкості громад у прифронтових регіонах, забезпечуючи людей перевіреною інформацією та підтримуючи відчуття нормального життя навіть під час війни.
За час реалізації програми редактори прифронтових газет неодноразово ставали голосом своїх громад і на міжнародному рівні. Зокрема, редактори – учасники Frontline Press – отримали відзнаки та подяки від Посла України в Сполученому Королівстві Валерія Залужного як визнання їхньої роботи в умовах війни та інформаційного спротиву російській агресії. Окремим символом міжнародної солідарності стала передача в Стокгольмі головою НСЖУ Сергієм Томіленком шведським колегам примірника газети «Зоря» з прифронтового Лимана – як свідчення того, що українська локальна преса продовжує працювати навіть під обстрілами.
Тема підтримки українських прифронтових медіа також звучала у Швеції під час виступу Сергія Томіленка на традиційних Mandagsrörelsen («Понеділкових зустрічах») у Стокгольмі – відомій громадській ініціативі солідарності з Україною. Голова НСЖУ наголошував, що українські журналісти сьогодні виконують не лише професійну, а й суспільну та гуманітарну місію, залишаючись джерелом довіри й зв’язку для людей у громадах поблизу лінії фронту.
Інформаційна служба НСЖУ
