Журналіст у прифронтовій редакції тримає в одній руці блокнот, у другій диктофон, а камера – уже в… третій, якої немає. Чергову онлайн-зустріч учасників українсько-шведської програми підтримки прифронтової преси Frontline Press присвятили фотографії: як знімати, коли ти сам собі і режисер, і освітлювач, і що робити з тисячами знімків, які роками накопичуються в редакційних теках.
Майстер-клас провів ментор програми – журналіст Вадим Петрасюк.
«Історії, а не характеристики»
Перед тим інший ментор, Олександр Харченко, підбив підсумки третього місяця другого етапу програми. Як хорошу тенденцію він відзначив збільшення кількості ґрунтовних матеріалів про українські рішення під час війни – тих, які показують закордонному читачеві, як Україна дає раду складним проблемам.
Серед прикладів – сучасний тепличний комплекс із комп’ютерним керуванням за десяток кілометрів від фронту на Харківщині; містечко для переселенців, яке будують у Тростянці на Сумщині; фермер, який роздав селянам рації, щоб ті слухали дрони в небі й попереджали одне одного, бо тривога часто приходить пізніше за саму небезпеку; листоноша з ключами від усіх хат у селі, яка стала фактичним комендантом; евакуація оленів із мисливського господарства на Роменщину.
– Це коли ми якусь небезпеку перетворюємо в те, що може підтримувати інших людей, – зауважив ментор.
Водночас він докладно розібрав матеріал про роботу суду під час війни – як приклад сильної теми, яка «не дотягнута». Автор почав із того, що суддю обрали до антикорупційного суду, замість того щоб одразу поставити читачеві питання, заради яких текст варто читати: як змінився характер справ, скільки суддів пішли на фронт, хто прийшов їм на зміну, в чому різниця між військовими і воєнними злочинами, скільки вироків уже винесено заочно. Історію про Ягідне, де в підвалі тримали 300 людей, у матеріалі проговорено скоромовкою.
– Не проговорювати скоромовкою ті моменти, які можуть бути справді цікаві, і уникати другорядних деталей, – сформулював побажання Олександр Харченко. Для читача в Європі, за його словами, не так важливо, хто саме очолить районний суд.
«Я дуже жадібний під час фотографування»
Вадим Петрасюк почав із застереження: на війні або поблизу неї у більшості випадків не варто намагатися щось знімати взагалі. Але роботу треба виконувати – і далі йшлося про принципи, які він виробив за роки практики.
Перший – «брати все».
– Я беру все. І потім самоцензор у мені вмикається вже в кабінеті, коли я відбираю фотографії, – сказав ментор. Навіть коли наперед відомо, що текст буде невеликий, знімків має бути з надлишком: практика показує, що вони знадобляться.
Другий принцип – людина перед камерою перестає бути собою.
– Щойно перед тобою була нормальна людина з людськими емоціями, а зараз він стає у «фотогенічну» позу, – описав Вадим Петрасюк типову ситуацію в кабінеті. Він радить не наполягати на посмішці на замовлення, а шукати обхідні шляхи: якщо в кабінет заходить секретарка чи хтось із підлеглих – не проганяти, а навпаки, попросити не поспішати. Третя людина забирає на себе увагу героя, і саме тоді можна знімати.
Окремий сюжет – зйомка на вулиці або в місці скупчення людей, на приклад, на базарі.
– Якщо на ринку підійдеш, приміром, до продавчині яблук і спитаєш: «Чи можна вас фотографувати?», на 98 відсотків гарантовано одержиш відмову, – сказав ментор і описав власний прийом, який назвав «каша із сокири»: спершу попросити дозволу сфотографувати яблуко, потім два яблука, потім – продавчиню разом із яблуками й сусідами, які вже долучилися до розмови.
Ще один прийом – «зйомка від стегна», коли журналіст удає, що розглядає щось у телефоні, або говорить по ньому за кілька метрів від героїв. Так, за словами ментора, вдається зафіксувати справжні емоції – молодь у парку, чоловіків із пивом на лавці, літніх жінок біля під’їзду.
Дрібниці, які рятують кадр
Технічну частину Вадим Петрасюк звів до кількох правил, які легко перевірити на власних знімках:
- Камера має бути перпендикулярна до землі. Якщо нахиляти її, щоб «дотягнутися» до всієї постаті, вийде людина-головастик: велика голова й маленькі ноги. Особливо це стосується смартфонів із широкоформатною оптикою. Правильне рішення – відійти або присісти.
- Задній план треба відпрацьовувати. Пів машини, пів урни, водостічна труба, що росте з голови героя, – усе це прибирається зміною ракурсу на кілька кроків.
- Різні плани обов’язкові. Крупний – зосередження на обличчі або предметі; середній – три-чотири людини в кадрі, коли видно і простір, і обличчя; загальний – місце й масштаб події.
- Літніх людей краще знімати з відстані 3–5 метрів і потім збільшувати кадр. При збільшенні втрачається різкість, а разом із нею – зайві деталі, яких сама людина соромиться.
- Знімати варто «квадратом». Квадрат можна відкадрувати з горизонталі, а з вертикалі – ні. Для верстальника це рятівний формат.
Про фоторепортаж ментор говорив окремо. Найгірший варіант – коли автор «відстріляє» 50 однотипних кадрів з одного місця.
– Коли фотограф жодного разу камери не повернув у зал, там немає бекстейджу, – навів приклад показу мод Вадим Петрасюк, – і ти не відчув, як був прожитий цей показ.
Виняток – зйомка на місці прильоту в перші пів години. Там, за словами ментора, ситуація не зрежисована, і зіпсувати такий репортаж неможливо.
І порада, яку він назвав базовою:
– Не спіши виходити з директорського кабінету, якщо в тебе камера. І не спіши її ховати. Диктофон можна вимкнути, а камера хай у тебе працює.
Запитання про етичність описаних прийомів надійшло в чат зустрічі. Відповідь ментора:
– Якщо це публічний простір, і в мене загальний план, де велика кількість людей у парку, на базарі, то я маю на це право. Окрім крупного плану, коли я роблю майже портрет людини.
Він додав, що передусім працює принцип «не зашкодити», а якщо людина бачить зйомку й забороняє її – знімки можна стерти при ній.
Досвід учасників: від змови з героєм до двох карт пам’яті
Учасниця програми Віра Ільїна з краматорського «Мегаполіса», яка також свого часу працювала на телебаченні, розповіла про підхід, який спрацьовує в неї завжди: зробити героя співучасником.
– Я кажу: у мене редактор голову відкрутить, якщо я не принесу гарних фото. Давайте, допомагайте, – описала вона. – І люди завжди йдуть назустріч, бо вони хочуть допомогти. Герої самі обирають локації, і виходить непогано – вони не напружуються.
На це Вадим Петрасюк відповів зустрічним сюжетом: а якщо людина допомагати не хоче? У таких випадках – наприклад, біля стихійного меморіалу після удару – він ніколи не починає розмову зі слів «я журналіст».
– Я просто ставлю питання. Кажу очевидні речі: чи правда, що тут загинуло 18 людей? Співрозмовниця каже: так. І вже вона відчуває, що я щось знаю, – розповів ментор.
Редакторка «Путивльських відомостей» Тетяна Каушан показала колегам, як робився той самий матеріал про фермера і «слухачів неба». Героя вдалося перехопити буквально на вулиці – місцеві жителі зателефонували й попросили його затриматися. Зйомка вийшла телефонна й похапцем, довелося робити колаж. Поїхати в саме село й зняти техніку в полі не було можливості: воно розташоване прямо під кордоном.
– Люди зараз трошки замкнуті. Може, кожен у своєму горі чи в своїй ситуації, – пояснила вона.
Журналіст Юрій Михайличенко, який 2014 року працював перекладачем зі шведською знімальною групою й був із нею в Криму, нагадав про безпеку. Перед блокпостом на Чонгарі фотограф знімав до останнього, а потім витягнув карту пам’яті й вставив іншу.
– Пам’ятайте, щоб у вас завжди було дві карти пам’яті, – сказав він. – Це стосується не тільки війни: так само варто думати, якщо ви працюєте в розслідувальній журналістиці.
Для тих, хто знімає на смартфон, порада інша: заздалегідь продумати, як швидко вийти з акаунта, бо витягнути «зайву» карту не вийде.
Від складу фотографій – до керованої системи
Окремим блоком зустрічі стала презентація головної редакторки харківського інформаційного агентства «Статус кво» Наталії Кобзар – про те, як редакція за кілька місяців перебудувала роботу з власним фотобанком. Медіа працює з 2000 року і є фактично найстарішим онлайн-виданням Харкова; основний продукт – стрічка новин, тож потреба в ілюстраціях щоденна й велика.
Ідеться саме про універсальні, ілюстративні фото – ті, що не прив’язані до конкретної події: шеврон поліцейського, погодні умови, ремонт мереж, робота комунальників.
Старий фотобанк на власному сервері редакція наповнювала 15–16 років, і зрештою він, за словами редакторки, перестав бути керованим. Причини:
- у величезному дереві папок стало важко шукати, а окремого більд-редактора в редакції немає – тож журналісти ставили фото по пам’яті, повторюючи одні й ті самі кадри по кілька разів на день;
- знімки мали різні параметри, бо вимоги до розміру й ваги змінювалися роками, і кожен кадр доводилося перевіряти й доопрацьовувати вручну;
- походження значної частини фото ніде не фіксувалося;
- зображення, згенеровані штучним інтелектом, не було як позначати.
Додалися й зовнішні зміни: вимоги пошукових систем до стандартизації зображень, повністю дистанційна робота без офісу, потреба маркувати згенерований контент.
Рішенням стало перенесення фотобанку на безкоштовний сторонній сервіс Piwigo з інтеграцією на сайт. Ключова відмінність від папок – система тегів.
– Головне, що фото можна просто шукати, а не пам’ятати, у якій папці воно лежить, – пояснила Наталія Кобзар.
Тепер у фотобанку зберігаються лише власні знімки редакції та згенеровані зображення; усі кадри мають уніфікований розмір (наразі редакція орієнтується на 1250 пікселів по горизонталі для заглавного фото); доступ є з будь-якого пристрою, зокрема з мобільного.
Окремо редакторка застерегла: видаляти фото з фотобанку не варто, бо сторінка, де воно було, видаватиме помилку. Якщо кадр більше не підходить – наприклад, у згенерованому зображенні знайшли помилку – його треба замінити іншим за тією самою адресою.
– Ми фактично змінили сам принцип роботи з фотографіями. Від фотобанку як сховища перейшли до фотобанку як керованої системи зображень, – підсумувала Наталія Кобзар.
Наступні зустрічі учасників програми відбудуться у вересні.
* * *
Frontline Press – це спільна ініціатива Національної спілки журналістів України та Шведської медіабізнес-асоціації (Tidningsutgivarna, TU), започаткована наприкінці 2025 року для підтримки незалежних локальних і прифронтових газет, які працюють у регіонах під постійними російськими обстрілами та інформаційним тиском. До піврічної програми увійшли 25 редакцій із Харківської, Донецької, Сумської, Запорізької, Херсонської, Дніпропетровської та інших областей. Окрім фінансової підтримки, редакції отримували професійний менторський супровід, консультації щодо розвитку редакцій, допомогу в підготовці матеріалів для міжнародної аудиторії, а також можливість прямої комунікації зі шведськими медіапартнерами. Ініціатива стала відповіддю на критичну ситуацію, в якій опинилися локальні медіа поблизу фронту: редакції працюють в умовах постійних атак дронів і ракет, перебоїв зі світлом, руйнування інфраструктури, психологічного виснаження та різкого падіння рекламного ринку.
Проміжні підсумки програми було підбито у квітні 2026 року під час Українсько-шведського форуму «Журналістика на межі», який зібрав у Києві редакторів прифронтових медіа, журналістів, міжнародних партнерів та представників дипломатичного корпусу. Саме тоді учасники Frontline Press публічно говорили про те, як локальні газети залишаються одним із ключових елементів стійкості громад у прифронтових регіонах, забезпечуючи людей перевіреною інформацією та підтримуючи відчуття нормального життя навіть під час війни.
За час реалізації програми редактори прифронтових газет неодноразово ставали голосом своїх громад і на міжнародному рівні. Зокрема, редактори – учасники Frontline Press – отримали відзнаки та подяки від Посла України в Сполученому Королівстві Валерія Залужного як визнання їхньої роботи в умовах війни та інформаційного спротиву російській агресії. Окремим символом міжнародної солідарності стала передача в Стокгольмі головою НСЖУ Сергієм Томіленком шведським колегам примірника газети «Зоря» з прифронтового Лимана – як свідчення того, що українська локальна преса продовжує працювати навіть під обстрілами.
Тема підтримки українських прифронтових медіа також звучала у Швеції під час виступу Сергія Томіленка на традиційних Mandagsrörelsen («Понеділкових зустрічах») у Стокгольмі – відомій громадській ініціативі солідарності з Україною. Голова НСЖУ наголошував, що українські журналісти сьогодні виконують не лише професійну, а й суспільну та гуманітарну місію, залишаючись джерелом довіри й зв’язку для людей у громадах поблизу лінії фронту.
На підсумковій за перші пів року роботи програми розмові, яка 28 травня 2026 року зібрала в онлайн-режимі 50 учасників, редактори говорили не стільки про звіти, скільки про головне: як змінилися їхні тексти, їхні редакції та вони самі.
Під час онлайн-зустрічі в червні 2026 року учасникам програми було повідомлено, що програма перетворилася з піврічної на річну й триватиме до кінця 2026 року.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Як писати історії, що пробивають «співчутливе вигорання»: поради менторів Frontline Press
«Ми працюємо під дронами і вибухами»: прифронтові редакції підбили підсумки програми Frontline Press
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: