Кожна історія про цивільну особу, незаконно позбавлену волі, може привернути увагу до злочину Росії. Попри це, необережно оприлюднена деталь здатна поставити під загрозу як поневолену людину, так і її рідних. Складність журналістської роботи з темою цивільних затриманих полягає не лише в етичних питаннях. Розмита термінологія, різні правові статуси та неузгодженість окремих процедур створюють додаткові виклики для медійників і збільшують ризик помилок.
Про те, як працювати з такими історіями відповідально, йшлося під час дводенного семінару «Висвітлення теми цивільних затриманих, позбавлених волі або зниклих безвісти на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України». Захід організували Національна спілка журналістів України та громадська організація «Цивільні вільні» за підтримки Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти.
Понад 20 журналістів із 15 регіонів України разом із юристами, медіаекспертами, психологами та родинами незаконно утримуваних цивільних обговорювали, як розповідати ці історії так, щоб вони допомагали повертати людей додому.
До Києва приїхали представники районних газет, локальних онлайн-медіа, регіональних редакцій Суспільного, а також документатори воєнних злочинів і журналісти-фрилансери з Херсонської, Харківської, Запорізької, Сумської, Миколаївської, Полтавської, Чернівецької, Кіровоградської областей, Київщини та інших регіонів. Для багатьох із них тема незаконно утримуваних цивільних є частиною щоденної роботи, адже саме місцеві редакції найчастіше першими документують історії людей, які зникли під час окупації або досі залишаються в російській неволі.
Особливістю семінару стало те, що поруч із журналістами працювали матері, дружини та інші близькі незаконно утримуваних цивільних. Такий формат дозволив медійникам почути досвід родин безпосередньо, зрозуміти їхні побоювання щодо публічності та подискутувати, як краще висвітлювати тему, щоб не нашкодити людям, які залишаються в місцях несвободи. Саме це живе спілкування учасники називали однією з найбільших цінностей семінару.
«Коли працюєш разом із родинами, значно краще розумієш їхній досвід. А коли починаєш писати, замислюєшся над кожним словом і над тим, як не завдати людям додаткового болю», — поділилася одна з учасниць семінару.
Два дні спільної роботи довели: у висвітленні цієї теми не буває дрібниць. Оприлюднені факти, фотографії чи деталі або допомагають привернути увагу до злочину, або створюють ризики для людини, яка залишається в неволі. Національна спілка журналістів України публікує головні уроки семінару, що є орієнтирами для медійників, які працюють із темою цивільних затриманих, позбавлених волі або зниклих безвісти на ТОТ України.
Урок 1. Матеріал може нашкодити людині в неволі
Цей висновок багато учасників назвали для себе найважливішим. До семінару чимало журналістів не замислювалися, що оприлюднена в українському медіа інформація може вплинути на долю людини, яка залишається в російській неволі.
«Для мене величезним відкриттям було, що розповіді про людей у цивільній неволі можуть їм зашкодити. Я ніколи не думала, що те, що я напишу тут, можуть прочитати там, і це може нашкодити людині. Тепер буду максимально обережна», — поділилася одна з учасниць семінару.
Медіаекспертка Тетяна Ігнатченко пояснила, що під час підготовки кожного матеріалу журналіст/-ка має поставити собі просте запитання: що побачить у цьому тексті ворог? За її словами, російські спецслужби системно моніторять український медіапростір, тому навіть незначна деталь може бути використана проти людини, яка перебуває в незаконному утриманні.
Найбільшу небезпеку подекуди становить інформація про умови утримання: деталі про камери, режим, способи передавання звʼязку чи ставлення до бранців. Не менш ризиковано розкривати обставини затримання, які можуть підказати окупантам роль чи значення конкретної людини. Варто уникати й будь-яких згадок про локації, маршрути або людей, які допомагали цивільному, адже такі відомості можуть поставити під загрозу інших.
«Якщо хоча б одна деталь може якимось чином нашкодити людині, її не повинно бути в матеріалі», – наголосила Тетяна Ігнатченко. Докладніше про рекомендації, які прозвучали у її виступі медіаекспертки, ми писали за посиланням.
Водночас юрист Даніл Сербін звернув увагу на ще один важливий аспект. Журналістські матеріали можуть мати доказове значення для національних кримінальних проваджень і міжнародних розслідувань, зокрема в Міжнародному кримінальному суді. Саме тому журналістам варто зберігати вихідні матеріали, аудіозаписи, листування та інші підтвердження походження інформації, адже згодом вони можуть стати важливими доказами.
Урок 2. Термінологія – це частина відповідальної журналістики
Під час семінару Даніл Сербін зазначив: слова, які використовують медійники, формують суспільне сприйняття теми й можуть впливати на міжнародну правову оцінку злочинів Росії. Тому коректна термінологія є одним із принципів відповідального висвітлення.
Зокрема, фахівці рекомендують говорити про повернення цивільних, а не їхній обмін, адже міжнародне гуманітарне право не передбачає механізму обміну цивільних осіб: їхнє затримання саме по собі є незаконним. Використання слова «обмін» може створювати хибне враження, що такі дії мають правові підстави.
Так само варто уникати слова «вирок», коли йдеться про рішення окупаційних судів, адже вони не мають юридичної сили в українському правовому полі.
Окрему увагу експерти звертають на визначення людей, яких Росія незаконно утримує. Найточнішими є формулювання «незаконно утримувана цивільна особа» або «цивільний бранець», тоді як словосполучення «цивільний полонений» не відповідає юридичній термінології. Також журналістам рекомендують чітко розрізняти поняття «зниклий безвісти», «військовополонений» та «незаконно утримувана цивільна особа», бо кожен із цих статусів має різні правові наслідки й механізми захисту. Повний виклад правових рекомендацій із виступу юриста Даніла Сербіна читайте за посиланням.
Урок 3. Як говорити з родинами: покрокові поради
Психотерапевтка Олена Запольська нагадала контекст: за кожною зниклою або незаконно утримуваною особою стоїть від трьох до пʼяти членів родин у стані невизначеної втрати – люди, які живуть між надією і відчаєм, іноді змінюючи ці стани кілька разів за одну розмову. Загалом таких людей в Україні може бути від 300 до 500 тисяч.
Перед інтервʼю:
- Поясніть мету матеріалу і де він буде опублікований.
- Отримайте усвідомлену згоду.
- Одразу скажіть: «Якщо якесь питання буде для вас занадто болючим, ви можете на нього не відповідати».
«Це дуже допомагає встановити довіру», – зазначає фахівчиня.
Під час інтервʼю:
- Не поспішайте заповнювати паузи. Якщо людина замовкла або заплакала – дайте їй час.
- Не кажіть: «Тримайтеся», «Все буде добре», «Я знаю, що ви відчуваєте». Ці фрази знецінюють досвід.
- Замість цього: «Я бачу, як вам зараз важко. Якщо потрібно, можемо зробити паузу» або «Дякую, що довірили мені свою історію».
- Не змушуйте людину відтворювати хронологію подій, адже це може ретравматизувати.
- Запитуйте про почуття, надії та щоденне життя, а не лише про факти затримання.
Після інтервʼю:
- Подякуйте за довіру.
- Поясніть, як буде використаний матеріал.
- За можливості – надішліть текст перед публікацією.
- Якщо людина потребує підтримки, запропонуйте контакти психологічної допомоги.
Як говорити з родинами незаконно утримуваних цивільних, не завдаючи їм додаткової травми, як будувати інтерв’ю та розпізнавати ознаки ретравматизації – читайте в окремому матеріалі за підсумками виступу Олени Запольської.
Урок 4. Журналіст/-ка може бути єдиним звʼязком між родиною і людиною в неволі
Кілька родин на семінарі розповіли, що дізналися про долю своїх близьких не від державних органів, а саме від медійників – через публікації, телеграм-канали, особисті повідомлення. В одному випадку родина місяць нічого не знала про затриманого, коли журналістська публікація підтвердила, що людина жива. В іншому – інформація про місце утримання надійшла через медіаканал раніше, ніж від офіційних структур. «Завдяки журналістам я дізналася, що він живий. Це було найголовніше – що він живий!» – розповіла одна з учасниць.
Державні органи часто або не мають інформації, або не можуть її надати. Координаційний штаб, СБУ, поліція фіксують заяви, але не завжди мають змогу відстежити, де перебуває людина. У цьому вакуумі журналісти іноді стають єдиними, хто здатен відшукати зачіпку. «Перші три місяці я ходила по всіх інстанціях – до коменданта, поліції. Ніхто нічого не знав. А потім через медіаканал зʼявилася перша новина», – ділилася інша учасниця семінару..
Це накладає на журналіста/-ку й додаткову відповідальність: те, що публікується, має бути перевіреним і безпечним. Бо якщо матеріал є єдиним джерелом інформації для родини, він також може стати єдиним джерелом інформації для ворога.
Урок 5. Висвітлення має трансформуватися в законодавчий тиск
Під час однієї з дискусії учасники говорили про те, для чого висвітлювати тему цивільних, незаконно позбавлених волі. На їхню думку, журналістські матеріали, передусім, здатні підтримувати суспільний запит на створення дієвих механізмів повернення цивільних і вдосконалення державної політики у цій сфері.
Колишній цивільний бранець, журналіст Дмитро Хилюк звернув увагу, що Україна досі не має комплексної державної стратегії повернення цивільних, яких незаконно утримує Росія. За його словами, сьогодні такі повернення відбуваються переважно в поодиноких випадках, тому надзвичайно важливо, щоб тема не зникала з інформаційного простору й спонукала державу до ухвалення необхідних рішень.
Конкретною пропозицією, яка прозвучала під час семінару, стало створення практичної дорожньої карти для журналістів, що працюють із темою цивільних бранців. Учасники підтримали ідею системно поширити такі рекомендації серед редакцій по всій Україні, щоб журналісти в різних регіонах мали спільні професійні орієнтири для відповідального висвітлення цієї теми.
Урок 6. Родина не завжди знає, що можна говорити
Під час семінару неодноразово звучала думка, що люди, чиї близькі роками перебувають у російській неволі, нерідко прагнуть розповісти журналістам усе, що знають. Вони діляться подробицями умов утримання, шляхів передавання інформації, обставин допитів, встановлених локацій та іншими деталями, сподіваючись, що публічність допоможе повернути рідну людину.
«Коли ви спілкуєтеся з родиною, вони розповідають те, про що ви можете написати. Звісно, вони краще знають, що їхнім рідним зашкодить. Однак те, що дійсно може зашкодити, вони часто самі не розпізнають під час емоційної розповіді», — поділився один із журналістів.
Саме тому після розмови медійникам та медійницям важливо уважно аналізувати зібрану інформацію і ставити питання: чи не можуть окремі факти, імена, описи або інші деталі бути використані проти людини, яка залишається в неволі. Якщо такий ризик існує, від публікації цих відомостей варто відмовитися або попередньо обговорити це з родиною, пояснивши можливі наслідки.
«Журналісти повинні мати свою внутрішню цензуру, тому що люди можуть розповідати все, не усвідомлюючи, наскільки це здатне загрожувати їхньому рідному», — зауважила одна з учасниць семінару, яка багато років працює з темою тимчасово окупованих територій.
Водночас під час обговорення пролунала думка, що захист людей, які залишаються в неволі, є спільним завданням журналістів і родин. Саме тому важливо, щоб і медійники, і близькі незаконно утримуваних цивільних розуміли можливі інформаційні ризики.
Урок 7. Якщо родина проти розголосу – журналіст/-ка має поважати це рішення
Як діяти, якщо журналіст/-ка переконаний/-а, що розголос може допомогти, але родина категорично не погоджується на публікацію?
Одна із учасниць поділилася власним досвідом: «У мене є друг, який перебуває в неволі. Я не можу переконати його маму висвітлити цю історію. Вона вважає, що це може йому нашкодити. І я поважаю її рішення».
Учасники дискусії погодилися, що рішення родини щодо публічності конкретної історії має бути визначальним. Навіть якщо журналіст/-ка переконаний/-а, що розголос здатен привернути увагу до справи чи допомогти в пошуках шляхів повернення людини, публікація всупереч волі близьких може підірвати довіру й створити додаткові ризики.
Водночас це не означає, що проблему слід замовчувати. Навпаки, журналісти можуть і мають системно висвітлювати тему незаконного утримання цивільних, розповідати про масштаби проблеми, правові виклики та необхідність ефективних механізмів повернення. Однак перехід від загальної інформації до конкретної історії без дозволу родини – неприпустимий.
Корисні посилання для глибшого розуміння теми
- «Полонені, зниклі безвісти та журналісти: як ефективно комунікувати» – практичні рекомендації для журналістів і родин про безпечну комунікацію, публічність та інформаційні ризики.
- «Цивільні особи у російській неволі: медійники Дніпропетровщини училися коректно висвітлювати чутливу тему» – про термінологію, типові помилки та принципи відповідального висвітлення теми незаконно утримуваних цивільних.
- «НСЖУ презентує правовий аналіз ситуації із захистом прав цивільних полонених та їхніх родин» – комплексне дослідження Національної спілки журналістів України щодо системних проблем, з якими стикаються родини, та рекомендації щодо вдосконалення державної політики.
- «Ліна Кущ: “Керуватися принципом “не нашкодь” – це ключове в темі зниклих безвісти» – про етичні принципи висвітлення історій зниклих безвісти, роботу з родинами та інформаційні ризики.
Висвітлення теми цивільних, незаконно позбавлених волі, – це насамперед відповідальність. Від журналістської роботи залежить, чи залишатиметься ця проблема у фокусі суспільної уваги, чи почуватимуться родини почутими та чи не створюватиме це додаткової небезпеки для людей, які перебувають у неволі. Саме тому професійні стандарти, етика і правова обізнаність мають бути основою кожного такого матеріалу.
Цей проєкт реалізовано за фінансової підтримки Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (МКЗБ) коштом Норвезького агентства з розвитку та співробітництва (NORAD). Думки, висловлені в цьому матеріалі, є думками авторів і не відображають позицію МКЗБ, її донорів або держав-учасниць.
Про організаторів
Національна спілка журналістів України (НСЖУ) – це найбільша професійна організація медійників в Україні, яка активно підтримує журналістів у зонах конфлікту, забезпечує їх засобами захисту, навчанням з безпеки та психологічною підтримкою, а також відстоює свободу преси на національному та міжнародному рівнях.
ГО «Цивільні вільні» — громадська організація, створена родинами цивільних бранців, яку очолює Марія Сізонова. Офіційно розпочала роботу 3 березня 2026 року і об’єднує понад 50 людей з різних регіонів України. Використовує правозахисні та адвокаційні інструменти для впливу на рішення щодо повернення цивільних бранців, залучає міжнародну спільноту до цієї теми і взаємодіє з українськими посольствами за кордоном.
Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (МКЗБ) – це міжурядова організація, яка допомагає урядам та іншим органам влади у встановленні доль зниклих безвісти осіб та підтримує право сімей знати, що сталося з їхніми рідними
Валерія Мусхаріна, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: