«Ми в розпачі», – каже в коментарі НСЖУ Олена Руденко, сестра української журналістки в неволі Росії Ірини Левченко. 4 вересня стало відомо про «вирок» для 64-річної Левченко – 15 років за ґратами за сфабрикованим обвинуваченням у «шпигунстві». І для родини цей строк звучить буквально як загроза життю Ірини.
За словами Олени Руденко, про фінал «судового процесу» сім’я дізналася від сторонніх людей, а не від адвоката.
– Ми нічого не знаємо більше того, що знають про це всі: ані де вона відбуватиме «покарання», ані чи буде адвокат подавати апеляцію. Лишається чекати листа від Ірини, – сказала пані Олена.
Зв’язок з адвокатом фактично відсутній. Якщо після початку судових засідань навесні він контактував із родиною Ірини Левченко досить інтенсивно, то останні кілька місяців – тиша. Нещодавно Руденко збирала для суду документи й публікації, які підтверджують, що Ірина перебуває в неволі з 6 травня 2023 року.
– Адвокат мав відразу відписати нам про фінал суду, вирок… А ми дізналися ці новини від сторонніх людей. Тож я ще не знайшла шляхів, як подати апеляцію з території України, – говорить сестра журналістки.
Важливе питання – чи зарахують до строку 3,5 роки, які Левченко вже провела в російських СІЗО.
– 16 вересня Ірині виповниться 65. 15 років за ґратами в такому віці в російських тюрмах – що це, як не прихований смертний вирок? Через 15 років їй буде 80. Якщо не буде обміну, я боюся це говорити…. Сім’я її більше не побачить, – зазначила Руденко.
Контакт з Іриною підтримують через листи. Допомагають волонтери в Росії: через них рідні можуть передавати їй гроші, речі та кореспонденцію. Водночас листування проходить цензуру. За словами сестри, і без того нечасті листи надходять неповними – в останній звістці з 2 аркушів дійшов лише один.
– Ми нічого по-справжньому не дізнаємося, поки її не звільнять. Вона через інформаційну ізоляцію не розуміє, що відбувається в нас. Частину запитань від неї до нас не пропускають. Так само цензура не пропускає частину відповідей від нас, – каже Олена. – Між рядків читаємо, розшифровуємо, її питання «Як просуваються справи з обміну?» І самі крізь сльози пишемо, що робимо все можливе.
Вирок Левченко вже отримав оцінку медійної та правозахисної спільноти. Голова НСЖУ Сергій Томіленко назвав процес «судилищем» і закликав Міжнародну та Європейську федерації журналістів, дипломатів і правозахисників посилити тиск задля звільнення журналістки, забезпечення їй незалежного адвоката та медичної допомоги.
«Прошу поширювати її історію. Ім’я Ірини Левченко має звучати в медіа, міжнародних зверненнях і переговорах про звільнення наших людей – поряд з іменами Анастасії Глуховської, Ірини Данилович, Сервера Мустафаєва, Геннадія Осьмака, Георгія Левченка та інших незаконно ув’язнених українських журналістів», – зазначив Томіленко.
Народна депутатка Євгенія Кравчук, голова підкомітету ПАРЄ з питань медіа та інформаційного суспільства і голова ТСК Верховної Ради щодо розслідування злочинів проти журналістів, наголосила: «Репресії проти журналістів, незаконні затримання та псевдовироки – частина системної політики росії на тимчасово окупованих територіях». Вона також додала, що продовжить порушувати питання про розслідування злочинів Росії проти українських журналістів на міжнародному рівні.
Голова Комітету ВР з питань свободи слова Ярослав Юрчишин чітко вказав – вирок Ірині Левченко є нічим іншим, як помстою Росії за професію.
– Спершу Росія увірвалася в її рідний дім, окупувала її місто. Потім викрала журналістку та протримали більше трьох років у тюрмі, – сказав депутат. – Тепер – 15 років позбавлення волі. Це помста Росії за професію, за те, що все своє життя Ірина працювала у вільній журналістиці, що неприпустимо запорєбріком. В Ірини – підірване здоров’я і практично нуль доступу до ліків та зв’язку з близькими. Ми довгий час взагалі нічого не знали про її стан. Усе так само, як це було з Вікторією Рощиною.
Окрему правову оцінку справі дала Харківська правозахисна група – одна з найстаріших українських правозахисних організацій. Тут наголошують, що застосування російського кримінального законодавства до громадянки України на окупованій території є незаконним, а обвинувачення у «шпигунстві» – абсурдним. Правозахисники звертають увагу і на надзвичайну закритість справи: Росія тривалий час не визнавала самого факту утримання журналістки, її етапували між різними СІЗО, а доступ до інформації про справу був суттєво обмежений…
Ірина Левченко – ветеранка журналістики, членкиня НСЖУ. У професії з 1980-х: працювала у мелітопольських, регіональних і всеукраїнських медіа. У 2017 році НСЖУ визнала її «Журналістом року». Колеги характеризують Левченко як принципову й відважну журналістку, для якої «честь професії – все». Спілка неодноразово писала про історію Ірини Левченко – наприклад, тут.
На момент затримання вона вже не працювала в медіа. Разом із чоловіком Олександром жила на пенсії в окупованому Мелітополі. 6 травня 2023 року російські військові зупинили подружжя на вулиці, перевірили телефони й відвезли в невідомому напрямку. Згодом родина дізналася, що їх утримували у приміщенні колишнього міського відділу поліції на вулиці Чернишевського, де окупанти облаштували місце незаконного утримання.
Олександра звільнили через рік і чотири місяці. Він залишився в Мелітополі й чекає на дружину. Ірина від травня 2023 року в неволі російських ізоляторів, її неодноразово перевозили між місцями несвободи в Мелітополі, Донецьку, Сімферополі та Краснодарі. Інформація про місце та умови утримання тривалий час була вкрай обмеженою.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: