«Не нашкодь!» – головний месидж Тетяни Ігнатченко, відомої медіаекспертки, стратегічної комунікаційниці та досвідченої воєнної кореспондентки. Цей принцип має бути абсолютним, непохитним орієнтиром для кожного медійника. Погоня за оперативністю чи сенсаційністю під час висвітлення теми цивільних затриманих і зниклих безвісти є неприпустимою. На кону стоять не просто рейтинги видань, а життя конкретних людей та психологічна безпека їхніх близьких.
Частиною дводенного семінару, організованого Національною спілкою журналістів України та ГО «Цивільні вільні» за підтримки Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (МКЗБ) стала сесія Тетяни Ігнатченко.Вона працювала воєнною кореспонденткою «5 каналу» та власною кореспонденткою «Радіо Свобода», нині – медіаконсультантка Українського інституту національної пам’яті.
Спікерка презентувала тему «Особливості висвітлення теми цивільних затриманих і зниклих безвісти в умовах війни. Робота журналіста з чутливими історіями та взаємодія з родинами постраждалих».
Разом із медійниками участь у семінарі взяли члени родин незаконно затриманих цивільних або зниклих безвісти на тимчасово окупованих РФ територіях.
Особистий тягар і ціна журналістського слова
Ділячись власним досвідом репортерської діяльності, особливо спираючись на драматичні події початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, Тетяна Ігнатченко відверто розповіла про те, наскільки високою є психологічна відповідальність репортера. Вона пригадала надзвичайно важкий кейс зі своєї практики на «5 каналі». Тоді її сюжет про одного чоловіка став предметом серйозних звинувачень: медійниці закинули, що саме її відеоматеріал начебто послужив для окупантів приводом для затримання та взяття чоловіка в полон.
Спікерка щиро поділилася, з яким колосальним і гніючим внутрішнім тягарем, а також почуттям провини їй довелося жити деякий час через це звинувачення. Згодом з’ясувалося, що причини арешту людини були зовсім іншими і сюжет не мав до цього жодного стосунку.
Проте цей досвід назавжди закарбував головне правило: журналіст щомиті має пам’ятати, що його слово або кадр можуть мати реальні, іноді навіть фатальні наслідки для героїв публікацій та їхніх рідних. І стати важким тягарем для совісті самого журналіста.
Тест на безпеку: «Подивитися на сюжет очима ворога»
Окрему увагу під час виступу спікерка приділила внутрішній цензурі та аналізу відзнятого матеріалу перед виходом в ефір чи публікацією.
– Завжди переглядайте готовий сюжет чи статтю очима ворога, – медіаекспертка дала досить жорстку практичну пораду. – Запитайте себе: чи немає тут деталей, які можуть зашкодити родинам або тим, хто залишається в неволі? Якщо хоча б одна деталь може якимось чином нашкодити людині, її не повинно бути в матеріалі.
Тетяна Ігнатченко наголосила на тривожному факті: переважна частина інформації потрапляє до рук ворога саме з відкритих джерел. Російські спецслужби та моніторингові центри системно відстежують український інформпростір, соцмережі та медіа. Монтуючи матеріал або вичитуючи текст, журналіст зобов’язаний критично оцінити кожну секунду відео та кожне слово, пам’ятаючи про наступні загрози:
- Надмірна деталізація умов утримання. Будь-які публічні подробиці про те, в яких саме камерах перебувають бранці, як до них ставляться, через кого передаються звістки або які непублічні канали комунікації існують, можуть моментально спровокувати погіршення умов для тих, хто залишається в неволі. Окупанти можуть посилити режим і закрити «шпарини» інформаційного доступу або ускладнити процеси перемовин щодо звільнення. Перед виходом матеріалу журналіст повинен зважити кожен факт: чи не зашкодить це людині?
- Розкриття суті бойових завдань та обставин полону. Категорично заборонено деталізувати, які саме завдання виконував військовий чи цивільний до затримання, або описувати обставини потрапляння в полон. Ворог може не знати реальної цінності людини, її посади чи ролі. Журналістський матеріал не повинен стати для російських допитувачів підказкою чи готовим «компроматом».
- Локації та зачіпки. Чи не видає кадр конкретну прив’язку до місцевості, логістичні маршрути чи людей, які допомагали герою? Будь-яка деталь, яка здається журналісту лише цікавим елементом репортажу, може перетворитися в руках російських спецслужб на інструмент шантажу чи репресій.
Зміна фокусу: гідність і людяність у нелюдських умовах
Спікерка закликала журналістів докорінно змінити саму філософію подачі таких матеріалів. Замість того, щоб концентруватися на жахіттях неволі, варто зміщувати увагу аудиторії з тортур і страждань на силу волі людини, її внутрішній опір і те, що її тримало.
– Варто говорити не просто про нелюдські умови, а про гідність і людяність у нелюдських умовах, – наголосила Тетяна Ігнатченко.
У зв‘язку з цим медіаекспертка виділила кілька найважливіших етичних правил:
- Ні – шок-контенту. Необхідно повністю уникати натуралістичного шок-контенту як у текстах (кричущі описи знущань), так і у фото- чи відеоматеріалах. Співчуття і розуміння масштабів трагедії не подаються через візуальну жорстокість.
- Обережні запитання. Питати героїв або їхніх родичів про пережите треба делікатно, покроково, залишаючи за людиною право не відповідати на надто болючі теми.
- Заголовки без маніпуляцій. Не варто виносити чутливу або травмуючу інформацію в заголовки заради клікбейту. Назва матеріалу має бути стриманою та інформативною, а не шокуючою.
- Мовна точність без пафосу. Важливі та глибокі слова не можна знецінювати зайвим пафосом та штучним драматизмом. Мова матеріалу має бути максимально вивіреною з юридичної та етичної сторони. Замість формулювання «цивільні в полоні» правильніше й точніше казати – «незаконно ув’язнені цивільні» або «цивільні у російській неволі».
Базові правила роботи з родинами та турбота про власну безпеку
Спираючись на власний досвід і сучасні реалії, Тетяна Ігнатченко сформулювала низку правил, які допомагають поєднати емоційний репортаж із принципами безпечної та відповідальної журналістики. Водночас вона наголосила: люди, які чекають рідних, часто живуть між двома реальностями – «він або вона повернеться» і «можливо, його чи її вже немає». Це важливо під час спілкування.
- Пріоритет власної безпеки. Спікерка чітко наголосила: робота над чутливими темами вимагає від журналіста тверезої оцінки ризиків. Дбати про власну безпеку – це не слабкість, а перший професійний обов’язок.
- Запобігання ретравматизації. Родичі зниклих безвісти або незаконно затриманих перебувають у стані щохвилинного хронічного стресу. Кожне некоректне чи надто прямолінійне запитання може знову занурити людину в епіцентр психологічного шоку. Спілкуватися з ними потрібно, дбаючи про гуманність.
- Перед інтерв‘ю: пояснити мету матеріалу, повідомити, де буде оприлюднений, отримати усвідомлену згоду, попередити, що людина може не відповідати на будь-яке питання.
- Під час інтерв‘ю: не поспішати, дозволяти паузи, не перебивати сльози, не змушувати продовжувати розмову.
- Ретельний добір слів. Мова в умовах війни – це зброя і ліки одночасно. Неприпустимо використовувати розмиті припущення, маніпулятивні штампи чи передчасно називати зниклу людину загиблою без офіційних юридичних підтверджень та верифікації фактів від державних органів.
Перш ніж сказати людині: «Я вас розумію», варто замислитися, чи справді можна повною мірою зрозуміти її переживання. Більш коректним буде: «Я не можу повністю відчути, що ви переживаєте, але можу вас вислухати».
- Турбота про близьких після інтерв’ю. Взаємодія з родинами постраждалих не повинна завершуватися у момент вимкнення камери чи диктофона. Медійник має переконатися, що люди не залишаються повністю спустошеними та наодинці зі своїм горем, а також необхідно погоджувати з ними майбутні публікації, показуючи не лише травматичний досвід. Варто запитувати про почуття, надії, щоденне життя родини. Не вимагайте подробиць, якщо людина їх уникає.
Глобальна мета журналістської роботи
– Журналісти мають чітко усвідомлювати глобальну мету своєї роботи: задокументувати масштаби російських злочинів для майбутнього міжнародного правосуддя, – підкреслює Тетяна Ігнатченко.
Відповідальне та людяне висвітлення теми цивільних затриманих, без порушень професійних стандартів журналістики та прав людини, жодним чином не зменшує інформаційну силу матеріалу. Навпаки, саме юридично вивірений, позбавлений дешевої сенсаційності текст стає вагомим доказом у міжнародних судах.
Українські медіа мають бути професійним і точним майданчиком, який розповідає світові про злочини РФ, і робить це відповідально та виважено, не наражаючи на додаткові ризики тих, хто чекає своїх рідних із неволі або шукає зниклих безвісти.
Проєкт реалізовано за фінансової підтримки Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (МКЗБ) коштом Норвезького агентства з розвитку та співробітництва (NORAD). Думки, висловлені в цьому матеріалі, є думками авторів і не відображають позицію МКЗБ, її донорів або держав-учасниць.
Інформаційна служба НСЖУ
