Повертаючись із фронтового відрядження, журналіст везе не лише відзнятий матеріал, а й важкий багаж чужого болю, пережитих обстрілів і людських трагедій. Сьогодні захист репортера – це не лише бронежилет чи детектор дронів, а й збережене ментальне здоров’я.
Саме про це українські медійники говорили під час міжнародної зустрічі в Національній спілці журналістів України (НСЖУ) з головою Німецької асоціації журналістів (DJV) Мікою Бойстером, медіаекспертом і організатором міжнародного проєкту «Медіадіалог» за підтримки МЗС ФРН Вольфгангом Рессманном, президентом медіаплатформи CIVIL – Center for Freedom (Північна Македонія) Джабіром Дералою та кримськотатарським журналістом Віленом Темер’яновим, ментором якого є Джабір Дерала.
Тема психологічного відновлення журналістів уже обговорювалася на найвищому міжнародному рівні. Цього разу представники європейських медіаорганізацій приїхали до Києва, щоб обговорити з українськими колегами їхні реальні потреби, знайти точки дотику та спільного докладання зусиль.
Нова реальність на передовій: від бронежилетів до захисту психіки
Психологічна складність журналістської праці – тема, про яку дедалі частіше говорять і медіадослідники, і самі журналісти. Адже вони регулярно опиняються в епіцентрі людських трагедій, катастроф і соціальних конфліктів, що створює надзвичайно високе емоційне навантаження.
Ньюзруми та стрічки новин працюють у режимі 24/7. Постійна гонитва за оперативністю, очікування критичних новин і відсутність повноцінного відпочинку тримають нервову систему в стані хронічного стресу. Психіка журналіста часто просто не встигає відновлюватися між циклами «отримав інформацію – пережив – підготував матеріал». Наслідками стають емоційне й професійне вигорання, емоційне притуплення або, навпаки, надмірна вразливість, цинізм як захисна реакція психіки, тривожні розлади, депресія тощо. Це трапляється навіть у мирний час, коли медійники працюють у відносно безпечному середовищі. Під час війни в Україні ж це навантаження зросло в рази, і проблема лише загострюється. Технічні засоби безпеки – детектори дронів, бронежилети, каски – залишаються критично важливими. Однак фізична небезпека поєднується з колосальним інформаційним і психоемоційним навантаженням. Не всі витримують. Але навіть ті, хто продовжує працювати, часто перебувають на межі виснаження.
Нині напис «PRESS» уже не гарантує безпеки. Навпаки – він може стати орієнтиром для ворожих FPV-дронів. Саме тому журналісти дедалі частіше змушені зважувати навіть такі, здавалося б, базові елементи власної безпеки, як маркування захисного спорядження.
На саміті Mental Health in Journalism Summit 2025 НСЖУ презентувала результати дослідження «Ментальний стан журналістів», у якому взяли участь 92 медійники з різних регіонів України. Дослідження засвідчило: більшість українських журналістів працює на межі виснаження, живучи в умовах війни та щодня опрацьовуючи травматичний контент.
За словами дослідниці Валерії Мусхаріної, понад 40% опитаних під час роботи з важкими темами емоційно відсторонюються, третина постійно відчуває гнів і тривогу, а кожен п’ятий не може позбутися думок про травматичний матеріал навіть удома. Більшість респондентів відзначає зростання емоційної вразливості та швидку втомлюваність, тоді як чверть, навпаки, говорить про емоційне притуплення. Через надмірне навантаження дедалі більше журналістів змушені звертатися по психологічну або медичну допомогу, а дехто навіть залишає професію.
Психіка людини не розрахована на постійний контакт із чужим болем, смертю й катастрофами. Психологи радять обмежувати вплив травматичного контенту та давати нервовій системі час на відновлення. Для журналістів, які працюють із наслідками війни, це часто неможливо. Саме тому турбота про психологічний стан перестає бути питанням особистого комфорту – вона стає необхідною умовою професійної стійкості й виживання журналістської спільноти.
Побачене не зникає після монтажу: чому журналісти потребують психологічного відновлення
Воєнна журналістка Юлія Суркова розповіла, що війна докорінно змінила роботу воєнкорів. Сьогодні журналісти вже рідко працюють безпосередньо в окопах, адже зона смертельної небезпеки постійно розширюється.
Перед відрядженнями вони отримують у Центрах журналістської солідарності детектори дронів, а після повернення передають їх колегам, щоб обладнанням могли скористатися інші журналісти. Водночас із фронту вони привозять не лише відзняті матеріали, а й спогади, які залишаються значно довше, ніж самі репортажі. Саме тому, переконана журналістка, програми психологічної підтримки та ретрити мають стати такою ж невід’ємною складовою міжнародної допомоги, як і захисне спорядження.
Особливо важко, за словами Юлії Суркової, працювати з дитячими історіями, адже вони залишають глибокий емоційний слід.
– На мою думку, кожен журналіст, який працює з важкою тематикою, має отримувати психологічну допомогу, певний курс терапії. Після виконання професійного завдання, коли людина повертається звідти, де бачила всі ці жахливі сцени, вона повинна мати можливість пройти психологічне відновлення, – наголосила журналістка.
Юлію Суркову підтримав виконавчий директор Академії української преси, польовий продюсер Андрій Коваленко. Він наголосив, що психологічна підтримка для журналістів сьогодні не менш важлива, ніж фізична безпека.
– Ми всі в Україні живемо в умовах війни, тому кожен певною мірою переживає її психологічні наслідки. Але для журналістів, які працюють у зоні бойових дій, психологічне відновлення особливо важливе. По-перше, через постійну роботу в небезпечних умовах. По-друге, через професійне вигорання. Тому будь-яка підтримка ментального здоров’я буде для журналістської спільноти надзвичайно цінною.
Своєю історією поділилася й Лідія Тараш – колишня редакторка газети «Наше слово» у Волновасі Донецької області, яка нині працює у правозахисній сфері. Вона наголосила, що Національна спілка журналістів України підтримувала її після евакуації як матеріально, так і психологічно. На її переконання, журналісти, а особливо журналісти-правозахисники, сьогодні належать до професій, які зазнають одного з найпотужніших психологічних навантажень.
Після початку повномасштабного вторгнення Волноваха опинилася в епіцентрі запеклих боїв, а 12 березня 2022 року місто було окуповане російськими військами. Лідія Тараш згадує, що три тижні разом із дітьми та батьками переховувалася у маленькому вологому підвалі, а згодом із великими труднощами змогла дістатися підконтрольної Україні території.
– Потім мені пощастило потрапити до Києва. Першою організацією, куди я звернулася, стала Національна спілка журналістів України. Я дуже вдячна за підтримку – і фінансову, і психологічну, – розповіла Лідія Тараш.
Центри журналістської солідарності: цілісна система безпеки для медійників
Відповідаючи на запитання про самоорганізацію українських журналістів в умовах війни, учасники зустрічі говорили про мережу Центрів журналістської солідарності. Саме тут медійники можуть отримати захисне спорядження, детектори дронів, юридичну й психологічну допомогу. Окремо згадували й фронтові редакції, які, попри постійні обстріли, продовжують випускати місцеві газети. Саме взаємна підтримка стала одним із чинників, що допоміг українській журналістській спільноті вистояти.
Мережу Центрів журналістської солідарності (ЦЖС) було створено з ініціативи НСЖУ у перші місяці після початку повномасштабного вторгнення – як цілісну систему підтримки та безпеки для медійників. Згодом мережа розвивалася відповідно до нових викликів війни. Сьогодні центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та Івано-Франківську, а також функціонує об’єднаний Центр журналістської солідарності «Львів – Суми».
Із часом психологічна підтримка перестала бути лише додатковою послугою. Сьогодні вона є одним із ключових напрямів роботи ЦЖС поряд із забезпеченням журналістів бронежилетами, касками, детекторами дронів та іншими засобами безпеки.
Координатори центрів постійно шукають формати допомоги, які найбільше відповідають потребам журналістів. Це і практичні тренінги, і арттерапія, і групові зустрічі, і невеликі ретрити для відновлення.
Основні формати психологічної підтримки, які надають Центри журналістської солідарності:
- Екстрені стабілізаційні тренінги після обстрілів і фронтових відряджень. У прифронтових центрах – у Харкові, Запоріжжі та Дніпрі – психологи проводять оперативні заняття із саморегуляції. Журналістів навчають простих дихальних і тілесних технік, які допомагають знизити рівень стресу та стабілізувати емоційний стан одразу після роботи на місцях російських обстрілів або поблизу лінії фронту.
- Навчання принципів травмоінформованої журналістики. Окремий напрям роботи – тренінги про те, як працювати з людьми, які пережили війну, не ретравматизуючи ні співрозмовника, ні самого журналіста. Такі знання допомагають не лише етично працювати з героями матеріалів, а й зменшують ризик так званої «травми свідка».
- Простір відновлення та підтримка «рівний – рівному». Центри журналістської солідарності виконують також роль безпечних професійних просторів. Тут журналісти можуть працювати, поспілкуватися з колегами, отримати підтримку людей, які мають подібний досвід. Таке середовище допомагає подолати відчуття ізольованості, що часто виникає після роботи на фронті.
Чому ця модель працює?
Ефективність Центрів журналістської солідарності полягає не лише в наданні окремих послуг, а в комплексному підході до безпеки журналіста.
По-перше, психологи, які співпрацюють із ЦЖС, добре розуміють специфіку журналістської роботи під час війни. Вони працюють із наслідками постійних виїздів у зону бойових дій, фіксації воєнних злочинів, етичних дилем і професійного вигорання.
По-друге, мережа центрів охоплює як прифронтові, так і тилові регіони, що дозволяє оперативно надавати допомогу журналістам після повернення з небезпечних відряджень.
По-третє, психологічна підтримка тут поєднується з іншими елементами професійної безпеки. В одному місці журналіст може отримати бронежилет, каску, аптечку, юридичну консультацію, тимчасовий ноутбук замість пошкодженого обладнання та психологічну підтримку. Такий комплексний підхід значно зменшує рівень постійної тривоги.
Важливо й те, що допомога надається без вимоги обов’язкового членства в НСЖУ. Нею можуть скористатися фрілансери, журналісти регіональних редакцій, іноземні кореспонденти та фіксери.
Саме тому Центри журналістської солідарності стали не лише осередками підтримки, а й важливою складовою системи професійної безпеки українських медійників під час війни.
Психологічна допомога – невід’ємна складова професійної безпеки
Чи достатньо вже зробленого? Очевидно, ні. Постійна робота в умовах війни виснажує навіть найдосвідченіших журналістів, тому потреба у фаховій психологічній підтримці лише зростає.
Лідія Тараш наголосила, що журналісти-правозахисники переживають війну одночасно у двох вимірах: як громадяни України і як люди, які щодня працюють із чужими трагедіями.
– Ми самі переживаємо всі виклики війни. Але водночас щодня спілкуємося з людьми, які втратили рідних, дім чи пережили окупацію. Ми слухаємо їхні історії, розшифровуємо інтерв’ю, перечитуємо записи, пишемо про це матеріали. Фактично ми постійно проживаємо ці трагедії знову і знову. Саме тому психологічна допомога для журналістів є надзвичайно важливою. І ми щиро вдячні міжнародним партнерам, які вже підтримують такі ініціативи, – сказала вона.
Юлія Суркова переконана: програми психологічної підтримки та ретрити мають стати такою ж невід’ємною частиною міжнародної допомоги, як і забезпечення журналістів засобами індивідуального захисту. Адже це не питання комфорту чи відпочинку – це необхідна умова, щоб журналісти могли й надалі якісно виконувати свою роботу.
Водночас українські медійники відзначають, що завдяки міжнародним партнерам уже працюють окремі програми психологічної підтримки, кризового консультування та ретритів для журналістів.
На переконання Сергія Томіленка, підтримка психологічного здоров’я українських журналістів – це інвестиція у можливість і надалі чесно та професійно розповідати світові правду про війну.
Тож важливо, щоб міжнародні партнери й надалі підтримували програми психологічного відновлення українських медійників. Це можуть бути, можливо, ретрити, фінансування індивідуальної психотерапії для редакцій, міжнародні програми відпочинку та реабілітації для журналістів і членів їхніх родин. Ці заходи мають стати таким самим невід’ємним елементом професійної безпеки, як і захисне спорядження.
Особливе значення мають конфіденційні консультації. Багато журналістів досі соромляться говорити про емоційне виснаження чи вигорання, побоюючись втратити репутацію «безстрашного воєнкора». Саме безпечний простір для розмови з фахівцем часто стає першим кроком до відновлення.
Під час обговорення Міка Бойстер погодився, що після фронтових відряджень журналісти повинні мати можливість пройти психологічне відновлення, адже це є необхідною умовою збереження їхнього здоров’я та професійної спроможності.
Як зазначив голова НСЖУ Сергій Томіленко, саме Міка Бойстер запропонував окремо обговорити тему психологічної стійкості та резильєнтності українських медійників.
– Я дуже радий бути тут, бо бачу українців, які борються за свою свободу. І я не маю жодних сумнівів, що Україна вистоїть і переможе, – сказав Міка Бойстер.
Підсумовуючи зустріч, Сергій Томіленко наголосив:
– Найважливіше, що наші гості повезуть із Києва, – це розуміння того, що міжнародна підтримка має дуже конкретний вимір: детектори дронів, бронежилети, психологічна допомога та підтримка локальних медіа під час війни.
– Дякую вам за історії, якими ви поділилися. Деякі з них мене дуже щиро вразили й торкнулися серця. Ми зробимо все, що в наших силах, аби підтримати вас, – підкреслив Міка Бойстер.
Раніше ми розповідали про те,що Міка Бойстер приїхав до столиці України, щоб почути, як війна змінила професію репортера.
Також ми вміщували публікацію про те, як дрони змінили роботу воєнкорів і що можна цьому протиставити.
Ми також розповідали про те, що тому тема незаконно ув’язнених українських журналістів уже кілька років є одним із ключових напрямів міжнародної діяльності Національної спілки журналістів України.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: