Для сотень тисяч українських родин війна триває не лише на фронті. Вона оселилася в постійному очікуванні телефонного дзвінка, повідомлення чи бодай найменшої звістки про рідну людину. Саме з такими родинами дедалі частіше працюють журналісти. І від того, як поставлене запитання, чи буде витримана пауза, чи пролунає необережна фраза, залежить не лише якість майбутнього матеріалу, а й психологічний стан співрозмовника.
Як говорити з людьми, що живуть у стані невизначеної втрати? Як не перетворити інтерв’ю на повторне травмування? Яким чином будувати довіру? Про це йшлося під час практичного семінару «Висвітлення теми цивільних затриманих, позбавлених волі або зниклих безвісти на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України», який провели Національна спілка журналістів України та ГО «Цивільні вільні» за підтримки Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (МКЗБ).
Психотерапевтка, експертка з ментального здоров’я, Олена Запольська, виступаючи з темою «Інтерв’ю без травматизації: інструменти і підходи», наголосила: журналістові недостатньо володіти професійними стандартами. Робота з родинами цивільних, які перебувають у неволі, і людей, зниклих безвісти, потребує ще й розуміння психології травми.
– Людина, котра переживає невизначену втрату, постійно знаходиться між надією і відчаєм. За одну розмову ці стани можуть змінюватися кілька разів. Це надзвичайно виснажує, – пояснила вона.
Невизначена втрата – травма без завершення
Посилаючись на офіційні дані, Олена Запольська під час семінару зауважила, що тисячі цивільних залишаються незаконно позбавленими волі або вважаються зниклими безвісти. Водночас наголосила: за кожною такою історією стоїть значно більше людей.
– Кожен безвісти зниклий/а або незаконно утримуваний/а має щонайменше трьох або п’ятьох членів родини, які переживають стан невизначеної втрати, – каже Олена Запольська. – Йдеться про сотні тисяч членів родин, ймовірно від 300 до 500 тисяч і більше людей, які живуть у стані невизначеності щодо долі своїх близьких.
Саме тому явище невизначеної втрати вже давно перестало бути індивідуальною трагедією і стало масштабною соціальною проблемою.
На відміну від втрати, коли смерть людини підтверджена і психіка поступово проходить шлях проживання горя, у випадку невідомої долі близької людини цей процес ніби зависає. Людина не має відповіді, а отже – не може завершити переживання.
– Ми не маємо права забирати у людини надію. Але так само не можемо давати обіцянок, яких не здатні виконати, – підкреслила Олена Запольська. – Людина, яка чекає на повернення, може впродовж години то сміятися, то плакати, говорити досить суперечливі речі, відмовитися від інтерв’ю в останню хвилину, не пам’ятати деталей, виглядати надто спокійно.
За словами експертки, кожна така реакція є природним проявом невизначеної втрати
Запитання, які можуть ранити
Під час інтерв’ю журналіст нерідко прагне максимально точно відновити хронологію подій. Проте саме це бажання інколи стає причиною повторної травматизації.
Олена Запольська пояснила, що люди, які переживають невизначену втрату, часто роками звинувачують себе у всьому, що сталося. Вони переконані, що могли зробити більше, ухвалити інше рішення або знайти інший спосіб урятувати близьку людину. Завдання журналіста – не підсилювати ці переживання.
Саме тому краще зміщувати акцент із пошуку «правильних» відповідей на історію самої людини – її досвід, виклики, підтримку, яку вона отримує, та способи, що допомагають проживати цей непростий період.
Не менш важливо ще на початку розмови дати людині право не відповідати на окремі запитання.
– Можна сказати: якщо якесь питання буде для вас занадто болючим, ви можете на нього не відповідати. Це дуже допомагає встановити довіру, – зазначила Олена Запольська.
Мовчання теж є частиною розмови
Прагнення швидко отримати відповідь часто змушує журналіста поспішати із наступним запитанням. Але під час інтерв’ю з людиною, яка переживає втрату або невизначеність, така поспішність може лише погіршити ситуацію.
–Мовчання чи паузи – це нормально, – наголосила психологиня. – Якщо співрозмовник замовк або заплакав, не потрібно поспішати заповнювати тишу новими питаннями чи закликами заспокоїтися. Іноді найкраща підтримка дати людині кілька хвилин побути зі своїми емоціями і просто побути поруч.
Так само не варто використовувати поширені фрази на кшталт «Тримайтеся», «Усе буде добре» або «Я знаю, що ви відчуваєте». Попри добрі наміри, такі слова можуть звучати як знецінення пережитого досвіду або як обіцянка, давати яку журналіст не має права.
Натомість можна сказати: «Я бачу, як вам зараз важко. Якщо потрібно, ми можемо зробити паузу» або «Дякую, що довірили мені свою історію».
Окремий блок розмови був присвячений тому, що відбувається вже після інтерв’ю. Експертка рекомендує не залишати людину в емоційно відкритому стані. Подякувати за довіру, пояснити, як використовуватиметься матеріал, за можливості запропонувати надіслати його перед публікацією та, якщо виникає потреба, порадити контакти організацій, які надають психологічну підтримку.
Такий підхід не лише не суперечить журналістським стандартам, а й допомагає зберегти довіру між медіа та людьми, які погодилися поділитися найболючішими сторінками свого життя.
Безпека важливіша за ексклюзив
Не менш важливою темою стала інформаційна безпека родин.
Правозахисники та психологи застерігають: сім’ї цивільних бранців і людей, зниклих безвісти, залишаються однією з головних мішеней шахраїв. Будь-яка необережно оприлюднена інформація може бути використана як для виманювання грошей, так і для інформаційних маніпуляцій.
Саме тому журналісти мають особливо уважно ставитися до публікації персональних даних, фотографій, деталей обставин затримання чи іншої інформації, яка потенційно може зашкодити самій людині або її родині.
Під час обговорення учасники семінару також порушили питання використання термінології. Важливо правильно підбирати терміни. Варто дотримуватися міжнародно визнаних юридичних визначень, особливо коли матеріали можуть бути використані для документування воєнних злочинів або міжнародної адвокації.
Завершуючи розмову, учасники дійшли висновку: потрібно домагатися правового статусу цивільних людей, позбавлених свободи. Бо вони й досі, на п’ятому році війни, перебувають у правовому вакуумі.
Професійність журналіста вимірюється не лише точністю фактів чи якістю тексту. У воєнний час вона дедалі більше проявляється й в умінні говорити про найболючіші теми так, щоб не посилювати чужий біль, і не нашкодити тим, хто довірив медіа свою історію.
Проєкт реалізовано за фінансової підтримки Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (МКЗБ) коштом Норвезького агентства з розвитку та співробітництва (NORAD). Думки, висловлені в цьому матеріалі, є думками авторів і не відображають позицію МКЗБ, її донорів або держав-учасниць.
Інформаційна служба НСЖУ
