Пандемія COVID-19 навчила працювати дистанційно, а повномасштабна війна змусила швидко застосувати ці навички на практиці. Уже в перші місяці російського вторгнення редакція “Вісті Роменщини” перебудувала свою роботу, а після відступу російських військ відновила випуск друкованої газети. Про те, як сьогодні працює локальне медіа на Сумщині , як змінилися редакційні процеси, що допомагає утримувати газету та з якими викликами видання працює сьогодні розповів редактор роменського видання Павло Ключник.
–Пане Павле, як на початку повномасштабного вторгнення працювала редакція та що було головним пріоритетом?
– Повернуся трохи назад, своєрідним тренуванням до умов повномасштабної війни для нас стала пандемія COVID-19 . Усе здавалося дуже складним і незвичним, але саме в той період ми напрацювали віддалений формат роботи: навчилися працювати в хмарних сервісах, підтримувати зв’язок з читачами та шукати інформацію дистанційно.
Після початку повномасштабного вторгнення ці напрацювання стали в пригоді. Адже з лютого і приблизно до квітня російські війська активно пересувалися територією району: на дорогах були блокпости, колони техніки кілька разів проходили через Ромни. Частина працівників жила за межами Ромнів, щоб не наражати людей на небезпеку. У той період друкована версія газети не виходила, натомість ми інформували читачів через нашу сторінку Facebook. Коли російські війська відійшли, а “Укрпошта” змогла відновити доставку, одразу повернулися до випуску газети. Спочатку виходили на чотирьох сторінках, а згодом повернулися до восьми – у такому форматі працюємо й сьогодні.
Водночас редакція одразу відчула фінансові наслідки: різко скоротилися рекламні надходження, впали продажі газети в магазинах, зменшилася кількість передплатників.
– Що сьогодні, на п’ятий рік повномасштабної війни, залишається для редакції найскладнішим?
– Найбільшою проблемою залишаються перебої з електропостачанням. На щастя, редакцію підтримують різні організації – завдяки грантам і міжнародній допомозі ми отримали як фінансову, так і матеріальну підтримку. Зокрема, нам передали зарядні станції та павербанки, але тривалі відключення електроенергії все одно залишаються головною проблемою.
Якщо для редакцій у прифронтових громадах найбільша проблема – це постійні обстріли, то для нас ситуація дещо інша. Я часто жартую з колегами, що ми – «закарпатський район Сумської області», бо над нами або пролітає або не долітає. Хоча, звісно, вибухи теж трапляються.
– За рахунок чого сьогодні існує редакція? Наскільки змінилася роль передплати у фінансуванні газети?
–Для нас передплата досі залишається одним із ключових джерел фінансування. Поступово відновлюються рекламні надходження. Якщо навесні 2022 року реклами практично не було, то зараз її обсяги вже становлять приблизно третину від довоєнного рівня. До показників, які були до повномасштабної війни, ще далеко, але це вже відчутна підтримка.
Крім того, редакція отримує грантову допомогу. Завдяки цим джерелам – передплати, реклами та грантової підтримки – сьогодні маємо змогу забезпечувати щонайменше мінімальну можливість працювати.
– А як сьогодні організована доставка газети?
– Якщо говорити про місцевих працівників “Укрпошти”, то вони роблять усе можливе, аби газета доходила до читачів. А от щодо центрального керівництва, то складається враження, що друковані видання для них не є пріоритетом. Іноді навіть відчувається, що ми для них радше тягар.
Втім, доставку газети й надалі здійснює саме “Укрпошта”. Звичайно, хотілося б, щоб вона була швидшою. Нещодавно запровадили новий принцип сортування за допомогою QR-кодів, тож обіцяють, що це пришвидшить доставку. Але система працює зовсім недовго, тому поки що важко сказати, чи є реальні зміни. Для друкованого видання оперативність дуже важлива. Адже буває, що газета, яка виходить у четвер, доходить до читача лише у вівторок або навіть у середу наступного тижня.
– Інформаційний простір за роки війни суттєво змінився. Як сьогодні формується номер газети?
– Війна стала тією червоною ниткою, яка проходить майже через кожен матеріал. На перших шпальтах ми традиційно публікуємо інформацію про загиблих захисників. На жаль, були випуски, коли протягом одного тижня доводилося писати одразу про чотири поховання. Це дуже важкі номери.
Окремою темою стали внутрішньо переміщені особи. Ми розповідаємо, звідки вони приїхали, як евакуювалися, як облаштовують життя у новому місті, яку допомогу можуть отримати та що радять іншим людям, які опинилися в подібній ситуації.
З’явилися й тематичні матеріали, наприклад, різноманітні практичні поради – як пережити зиму, як підготуватися до можливих відключень світла чи інших складних ситуацій.
–Чи змінилися підходи до вибору тем, героїв матеріалів? І чи стали люди більш відкритими до спілкування з журналістами, чи навпаки – обережнішими?
–З’явились певні особливості у виборі героїв. Наприклад, багато підприємців не хочуть, щоб ми про них писали. Люди хвилюються, що зайва публічність може привернути увагу ворога. Водночас із більшістю героїв проблем не виникає. Переселенці, ветерани, місцеві жителі погоджуються розповідати свої історії. Найбільш обережно ми працюємо з військовими: завжди уточнюємо, чи можна публікувати інформацію. Бували випадки, коли люди вже дали інтерв’ю, а потім телефонували й повідомляли, що командир не дозволив. До цього ми ставимося з повним розумінням.
Проте головне для нас не змінилося, завдання локального медіа – порушувати проблеми громади, говорити про те, що хвилює людей, і допомагати знаходити відповіді на важливі для них питання.
–Зараз багато говорять про втому суспільства від війни. Чи відчуваєте ви її особисто та у своїй команді? Як це позначається на роботі редакції і що допомагає справлятися з таким станом?
– Є втома, звичайно. Помічаю її як за собою, так і за колегами. Хоч ми й працюємо в тиловому районі, але всі стали більш стривоженими та напруженими.
Допомагає спілкування, намагаємося знаходити невеликі радощі, щоб хоч ненадовго відволіктися: разом відсвяткувати день народження, замовити піцу, годину просто поспілкуватися.
Почали більше цінувати дрібниці, на які раніше не звертали уваги. Якщо хтось їде у відрядження, може привезти колегам невеликі сувеніри. Це коштує небагато, але такі знаки уваги справді допомагають розрядити атмосферу й хоча б трохи відволіктися.
— Спираючись на власний досвід роботи в умовах війни, які поради ви могли б дати журналістам–початківцям прикордонних чи прифронтових громадах?
– Передусім потрібно бути обережним. З часом ми починаємо сприймати небезпеку як щось звичне і не завжди реагуємо на неї так, як слід. Це неправильно, адже пильність втрачати не можна. Можливо, це теж один із проявів втоми від війни.
По-друге, з розумінням ставитися до людей. Іноді на цілком невинні запитання можна отримати гостру реакцію. Тому важливо добирати формулювання, щоб не підвищувати рівень напруги в розмові.
Та обов’язково знайти власний спосіб відновлення. Можливо, це книжка, прогулянка біля річки чи просто вихід в парк, щоб подивитися на дерева і кілька хвилин побути наодинці із чашкою кави. У кожного це своє, але такий ресурс необхідний.
І, звичайно, попри все, потрібно знаходити в собі внутрішні сили і триматися.
***
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Валерія Окопна, студентка-практикантка Львівського ЦЖС
Дискусія з цього приводу: