Робота журналістів у прифронтових регіонах – це постійні ризики. Щоденна діяльність медійників відбувається під загрозою обстрілів, у складних і небезпечних умовах. Тому їм доводиться виїжджати і працювати дистанційно з різних міст, час від часу повертаючись у рідні місця для збору актуальної інформації.
Про роботу редакційного колективу, який евакуювався із зони, що прилягає до бойових дій, розповів головний редактор газети “Вісті” Олександр Кульбака зі Слов’янська на українсько-шведському онлайн-форумі прифронтової преси «Журналістика як рятівний зв’язок у часи війни».
— Саме Слов’янськ, – місто, яке у квітні 2014 року захопив загін Гіркіна, – першим відчув на собі, що таке «русский мир»: вбивства, катування, беззаконня… Тут, фактично, у нашому місті, почалася війна і тут вона не закінчилася й досі.
Сьогодні росіяни знову рвуться до Слов’янська. Місто для них — своєрідний символ. А оскільки взяти його на полі бою не виходить, вони намагаються знищити його з повітря.
Щодня на місто летять снаряди, шахеди, fpv-дрони, каби, фаби, оскільки від лінії фронту до Слов’янська всього 14 кілометрів. І сьогодні в центральну частину міста знову прилетіли каби, зруйнували школу. Сучасну школу, в яку ходили мої діти й онук. Сьогодні тут — будівельне сміття. На жаль, від керованої авіабомби неможливо втекти і неможливо сховатися. Це набагато гірше, ніж шахеди.
Нещодавно, я ледь сам не потрапив у епіцентр вибуху авіабомби. Мене врятувало лише те, що маршрутка запізнилася на кілька хвилин. Я їхав повз зруйновані будинки і рятувальники вже були на місці.
Колективу довелося виїхати. Зараз працюємо з чотирьох міст. Наша дизайнерка живе і працює в Києві, один із журналістів на Дніпропетровщині, бухгалтерка — в Харкові, я живу і працюю в Одесі.
Офісу немає, спілкуємося онлайн. Але я вважаю, що це було правильним рішенням, оскільки залишатися біля лінії фронту — означає наражати людей на смертельну небезпеку. Моя думка, що всім журналістам потрібно відповідально ставитись до власної безпеки і пам’ятати одне з гасел Міжнародної організації журналістів: жоден репортаж не вартий життя журналіста.
Проте, у Слов’янськ ми все одно їздимо, збираємо матеріали, спілкуємося з людьми. Це дуже важливо, тому що тільки спілкування дає нам, журналістам, відчути настрої людей, чим вони живуть, за що переживають. Хоча приїздити до рідного міста щоразу стає все складніше. Як відомо, залізничне сполучення із Донеччиною припинилося ще восени минулого року. Тепер залишилась можливість тільки автобусом приїхати або дістатися приватним автомобілем.
У місті працювати складно — місцеві з підозрою дивляться на людину з фотоапаратом. І навіть, коли ми ведемо зйомку на телефон, це також часто викликає питання: “Часом ви не навідник?”. І це зрозуміло, люди не хочуть публікацій, бо бояться, що після статті прилетить на їх голови черговий снаряд.
Але попри все, газета «Вісті» виходить. Це — найстаріше видання Донеччини. У вересні цього року газеті виповниться 109 років. Друковане видання розповсюджуємо через волонтерів і працівників військових адміністрацій, безкоштовно. Коли привозять газету в село, за три кілометри від лінії фронту, неможливо брати від людей кошти.
Я вважаю, що та допомога, яку дають нам наші шведські колеги, дає нам можливість розповсюджувати газету в прифронтових селах і громадах безкоштовно. Крім газети, ми ведемо сайт «Карачун», маємо сторінку з великою кількістю підписників у фейсбуці та в телеграмі.
Проєкт “FRONTLINE PRESS” — не просто про підтримку редакції. Це також і підтримка людей, які з нашої газети одержують перевірену інформацію в умовах війни. Це дуже важливо, особливо там, де війна почалась в 2014 році і не зупинялася жодного дня. Хочу подякувати шведським партнерам. Ми, учасники проєкту, сподіваємось, що буде і другий етап цієї програми. Тому що проєкт дуже потрібний і корисний.
Підготувала Людмила Кабаль
