Журналісти — серед перших, до кого прийшла окупаційна влада після захоплення українських міст. Ці слова медійниці з Мелітополя Світлани Залізецької, яка сама пережила тиск і шантаж росіян, найточніше описують реальність на тимчасово окупованих територіях. Серія публікацій НСЖУ — про журналістів із ТОТ, які опинилися під прицілом російської системи репресій. Ірина Левченко, Анастасія Глуховська, Георгій Левченко. Їх об’єднує одне: журналістика стала для них причиною переслідування, навіть якщо дехто з них уже не працювали в медіа.
— Найбільший мій страх – що про неї забудуть, — зізналась у розмові з НСЖУ близька людина Анастасії Глуховської.
Ці тексти — спроба не дати забути. Щоб імена не розчинились у мороці окупації.
* * *
…Першу звістку від старшої сестри Олена Руденко отримала через два роки після того, як ту викрали в Мелітополі серед білого дня просто на вулиці. Російські військові зупинили Ірину Левченко з чоловіком Олександром — і відвели в невідомому напрямку. Відтоді жінка пройшла через підвали-катівні окупованого міста та кілька слідчих ізоляторів.
Лише в липні 2025-ого зі скупої записки з кількох рядків рідні дізналися — 64-річну журналістку тримають у Донецькому СІЗО, звинувачують у «тероризмі» і готують до суду. Майже три роки Ірина Левченко залишається цивільною заручницею Росії.
Вона — одна з українських медійниць, які нині перебувають у російських місцях неволі через свою професійну діяльність в окупованому Криму та Запорізькій області. Крім Ірини Левченко — Ірина Данилович, Яна Суворова, Анастасія Глуховська. За даними правозахисників, умови їхнього утримання щороку погіршуються: жінок ізолюють від зовнішнього світу, обмежують у доступі до адвокатів, медичної допомоги та навіть базової гігієни.
Сестра Ірини Левченко Олена Руденко розповіла НСЖУ, де зараз перебуває журналістка і що відомо про її становище після майже трьох років незаконного ув’язнення.
Показове судилище
— Буквально днями отримали від Ірини листа. Зв’язок тримаємо через волонтерів, але це буває дуже рідко, все контролюється, і не всі листи їй передають. З Донецька сестру перевезли в Маріуполь, потім знову — в Мелітополь. Зараз Ірину утримують у Сімферопольському СІЗО №1 в окупованому Криму, її судять, — говорить Олена.
У чому конкретно звинувачують Ірину Левченко — досі невідомо: справа засекречена, що, на думку рідних, залишає широкий простір для фабрикацій. «Тероризм», «пособництво», «передача даних» — саме за цими статтями російські суди на окупованих територіях дедалі активніше виносять вироки, нерідко спираючись лише на дані з телефонів або свідчення, отримані під тиском. Формально у Ірини є адвокат, але він державний і, за словами родини, майже не впливає на ситуацію.
Нинішній статус Ірини Левченко — цивільна заручниця. За Женевською конвенцією захоплення цивільних заручників є воєнним злочином. Тож Росія часто намагається «легалізувати» цей статус, відкриваючи кримінальні справи за статтями про «шпигунство» і «тероризм».
Рідним про умови свого перебування у Сімферопольському СІЗО Ірина пише небагато. Холодно, в одній камері — шестеро жінок, годують погано, дошкуляють хвороби, адже Ірині вже немолода. В російській неволі належної медичної допомоги українка не отримує. На милість російської феміди розраховувати марно: ув’язнення цивільних українців окупанти розглядають як інструмент тиску, переслідування і покарання.
— У Маріуполі з сестрою сиділа в одній камері землячка, мелітопольчанка, теж у віці. Вона вже поїхала відбувати покарання за так зване «пособництво», їй дали щось близько 12,5 років, — зазначає Олена Руденко.
Окупанти засудять за саме слово «Україна»
Нинішній Мелітополь живе в атмосфері тотального контролю і залякування. Олена змогла виїхати весною 2022 року, за кілька місяців після того, як місто опинилось під контролем росіян, взявши з собою у нове життя лише 27 фотографій. Вона досі тримає зв’язок із рідними і друзями і про життя в рідному місті каже коротко: окупаційна влада засудить навіть за одне тільки слово «Україна».
— Мене б там або вбили вже, або посадили б точно, — зауважує Олена. — Але там уже нема кому боятися! Увечері взагалі місто порожнє, навіть молодь не виходить, про всяк випадок. Чоловіки взагалі намагаються не ходити по вулицях. Нещодавно забрали і засудили до 11 років тюрми жінку, яка просто переказала гроші на карту дітям в підконтрольну законному уряду частину України.
Тиск на цивільне населення окупанти розпочали, щойно освоїлися в захопленому місті, для придушення будь-якого спротиву. Станом на початок 2026-го репресії набули рис організованого терору, масові викрадення та тортури людей стали «візитівками» Мелітополя та інших ТОТ України, процвітає донощицтво.
У цій реальності опинилися всі — незалежно від віку, професії чи життєвого бекграунду.
Ілюзія безпеки
Ірина Левченко — ветеранка журналістики, членкиня НСЖУ. Вона прийшла в професію у 1980-х, починала з місцевих заводських видань, згодом працювала в мелітопольських газетах «Новий день» та «Індустріальне Запоріжжя», була власкором усеукраїнських медіа — «Факти і коментарі», «Телеграф». У 2017 році у творчому конкурсі НСЖУ визнана «Журналістом року».
Колеги згадують, Ірина вміла писати так, що її тексти ставали натхненними історіями про силу людського духу, а не просто зведеннями подій. Світла і комунікабельна, вона роками товаришувала з героями своїх публікацій, а одна родина навіть запросила її стати хрещеною для свого новонародженого малюка. «Щира, весела і дуже відважна. Честь професії для неї — все»,—відгукуються про Левченко в Запорізькій організації НСЖУ.
На момент затримання Ірина Левченко вже відійшла від роботи в медіа. Разом із чоловіком вони були на пенсії та мали проблеми зі здоров’ям. Вільний час подружжя присвячувало садівництву і городництву на дачі, вирощували ягоди. Саме тому вирішили не виїжджати з окупованого Мелітополя —здавалося, що в їхньому віці вони не становлять інтересу для окупантів і залишаться поза небезпекою.
Помилилися.
День, коли все змінилося
Уранці 6 травня 2023 року Левченків зупинили на вулиці в Мелітополі російські військові. Після перевірки телефонів Ірину й Олександра відвели в невідомому напрямку. Момент затримання бачила знайома, яка й повідомила про це рідним.
Ще за кілька днів невідомості вдалося отримати записку від Олександра: їх з Іриною тримають «на Чернишевського» (тут, у колишньому міському відділі поліції російські силовики облаштували катівню) і звинувачують у тероризмі.
Окупанти відпустили чоловіка через 1 рік і 4 місяці: без документів і банківських карток, видавши довідку про затримання на 21 день через нібито порушення комендантської години. Зараз Олександр живе у Мелітополі й відмовляється виїжджати — чекає на дружину вдома.
Ірина ж відтоді зникла в системі російських ізоляторів.
У замкненому колі пошуків
За словами Олени Руденко, пошуки Ірини Левченко були важким і довгим шляхом. Окупаційна влада перекидала родичів від однієї установи до іншої, не даючи жодної відповіді і не підтверджуючи інформацію про затримання.
Пошуки ускладнювало ще й те, що звістки про перебування жінки від інших людей на момент надходження часто виявлялись застарілими.
— Хтось пише, що вона в такому-то місці. Поки починаємо розшукувати, вже пишуть, що бачили її в іншому СІЗО, — розповідає Олена. — Це ж не просто зателефонувати і запитати, чи вона перебуває саме там. Треба спершу знайти людей, які можуть знати щось про саме цей заклад, про СІЗО. Писали, що бачили її Севастополі, а її там не було. Просила контакти людини, яка її бачила — не дають, на зв’язок не виходять. І так місяцями.
Від Міжнародного комітету Червоного Хреста допомоги виявилось мало.
— Із ними не спілкуюсь. Після того, як на самому початку пошуків вони мені подзвонили і спитали: «Ну як, щось чутно про Ірину?» Червоний Хрест для мене «закінчився» в той самий момент, – каже Олена.
Зараз вона на зв’язку із українськими правозахисними організаціями, які фокусуються на допомозі у звільненні цивільних заручниць з полону (ГО «Нумо, сестри!», «Цивільні в полоні» та ін). А в березні взяла участь у заходах 70-ї сесії Комісії ООН зі становища жінок (CSW70) у Нью-Йорку разом із головною редакторкою мелітопольського медіа РІА-Південь Світланою Залізецькою, першою секретарем НСЖУ Ліною Кущ та головою «Нумо, сестри!» Людмилою Гусейновою. Учасниці говорили про переслідування й насильницькі затримання українських журналісток у контексті російсько-української війни, щоб привернути міжнародну увагу до злочинів Росії. Адвокаційний захід організувала НСЖУ спільно з ГО «Нумо, сестри!» у партнерстві з Комітетом захисту журналістів (CPJ), PEN America та Делегацією ЄС в ООН.
Коли цей матеріал готувався до публікації, стало відомо, що CPJ закликав Конгрес США зробити звільнення українських журналістів, незаконно утримуваних Росією, дипломатичним пріоритетом. У відповідній заяві до слухань у Конгресі CPJ наголосив, зокрема, на кейсі Ірини Левченко.
Мрія – про дзвінок зі словами «Ваша сестра потрапила на обмін!»
Звільнення Ірини Левченко родина бачить через обмін. Втім, тут криється величезна проблема — в міжнародному праві наразі не існує офіційного механізму обміну цивільних заручників, бо IV Женевська конвенція взагалі забороняє брати цивільних у полон та обмінювати їх на військових. Цивільні мають бути звільнені безумовно без жодних обмінів. Проте Росія часто ігнорує цю норму, висуваючи цивільним кримінальні звинувачення (уже згадані раніше шпигунство, тероризм), щоб надати їм статусу «злочинців» і використовувати як важіль впливу. Тому всі сподівання — на публічний розголос та залучення важелів впливу через міжнародні і правозахисні організації.
Надію дає позитивний кейс звільнення з понад 3-річного полону журналіста Дмитра Хилюка у серпні 2025-ого. «Злочинці люблять темряву і тишу. Світло їх лякає. Розголос на весь світ – єдине, що працює в таких випадках», — наголошує сам Дмитро. Публічність, системна медійна підтримка і міжнародний тиск дали результат, щоб попри відсутність офіційного обміну для цивільних людина змогла повернулася додому. І цей досвід — не просто привід для сподівань, а конкретний доказ того, що боротьба має сенс.
«Вона не втрачає позитивний настрій у будь-якій ситуації», — говорить Олена Руденко про сестру і переконана, що майже три роки за ґратами Ірині Левченко допомагає витримати її сильний характер і життєлюбство. Журналістка і сама не падає духом, і повсякчас підтримує співкамерниць.
— Ірина – дуже позитивна людина, я сподіваюся, що це допомагає їй і не розкиснути, і хворіти менше в тих умовах. Вона молодець! — каже Олена. — Родина найбільше чекає на один дзвінок. Найкращим подарунком долі для мене і всіх нас стане фраза: «Ваша сестра потрапила на обмін». Я тоді покину все і просто кілька днів буду з нею.
Солідарність як дія
Щонайменше 28 українських журналістів перебувають у російському полоні. Їхні історії, як і історія Ірини Левченко, залишаються в постійному фокусі уваги НСЖУ. Спілка веде системну роботу задля звільнення колег, поєднуючи міжнародну адвокацію, публічні кампанії та підтримку родин.
«Наш обов’язок — говорити про тих, кого змусили мовчати. Попри всі ризики, лише публічність, міжнародна солідарність та постійний тиск дають шанс урятувати життя і свободу журналістів», — йдеться в Заяві солідарності з українськими журналістами, ув’язненими Росією.
На міжнародному рівні Спілка системно звертається до ОБСЄ, ООН та Ради Європи із закликами посилити тиск на Росію для звільнення незаконно ув’язнених журналістів. Ці вимоги підтримують Міжнародна та Європейська федерації журналістів. Йдеться, зокрема, про конкретні кроки: запровадження персональних санкцій проти причетних до викрадень і переслідувань медійників.
Задіяні міжнародні юридичні механізми. Кейс Ірини Левченко офіційно внесено до Платформи Ради Європи з питань безпеки журналістів як «термінове попередження» (alert). Це зобов’язує міжнародні інституції тримати ситуацію під постійним моніторингом.
Питання звільнення журналістів порушується і на ключових міжнародних майданчиках. Нещодавно історія Ірини Левченко прозвучала на Форумі свободи медіа в Лондоні, коли голова НСЖУ Сергій Томіленко (на фото) закликав міжнародну спільноту посилити тиск на Росію для звільнення українських медійників:
— Захоплені росіянами журналісти не повинні зникати з дипломатичного порядку денного. Їхні імена мають послідовно звучати на міжнародних форумах і в моніторингових механізмах.
Паралельно НСЖУ працює і всередині країни — через публічні акції та інформаційні заходи. У Києві відбуваються заходи на підтримку викрадених і незаконно ув’язнених медійників. Кампанії солідарності проводить і Запорізький осередок НСЖУ — у співпраці з Уповноваженим з прав людини ВР у Запорізькій області, Репортерами без кордонів та громадськими організаціями, що опікуються полоненими, у тому числі у форматі медіафоруму.
Окремий напрям — постійна інформаційна присутність. НСЖУ регулярно публікує матеріали про незаконно ув’язнених журналістів, щоб їхні історії не зникали з публічного простору. А на офіційному YouTube-каналі Спілки виходить серія про полонених медійників «Розстріляна свобода слова». У взаємодії з родинами Спілка також допомагає поширювати інформацію про стан журналістів і умови їхнього утримання.
Ця робота тримається на безперервній присутності — у публічному просторі, в міжнародному порядку денному, у щоденному нагадуванні про кожне ім’я. Бо цивільні заручники не можуть залишатися в тиші. Про них мають говорити постійно: аж поки вони повернуться додому, а їхніх катів покарають.
Українські цивільні журналісти, що їх утримує в полоні російська федерація:
- Бессарабов Олексій
- Дудка Володимир
- Штибликов Дмитро
- Аметов Ернес
- Асанов Марлен (Сулейман)
- Ібрагімов Тимур
- Салієв Сейран
- Мустафаєв Сервер
- Сулейманов Руслан
- Шейхалієв Рустем
- Бекіров Ремзі
- Аріфмеметов Осман
- Сулейманов Амет
- Ахтемов Асан
- Цигіпа Сергій
- Данилович Ірина
- Ільченко Євген
- Темер’янов Вілен
- Левченко Ірина
- Левченко Георгій
- Глуховська Анастасія
- Гершон Владислав
- Суворова Яна
- Малишев Олександр
- Рупчов Максим
- Османов Рустем
- Азізов Азіз
- Осьмак Геннадій
Також є інформація про журналіста, який потрапив у полон, перебуваючи у лавах Сил оборони України — Філімон Василь.
Вікторія Мальована, інформаційна служба НСЖУ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Список журналістів, які перебувають у російському полоні (оновлюється).
Дискусія з цього приводу: