Народний артист України, легендарний диктор телебачення Олександр Сафонов, який пішов із життя в суботу, 16 травня, впродовж десятиліть залишався одним із найвідоміших і найзатребуваніших телеведучих країни
У 2010 році після невдалої хірургічної операції Сафонов переніс важкий інсульт: місяць перебував у комі, а згодом опинився в кріслі колісному. Понад 16 років боровся з наслідками хвороби. Останні місяці його стан різко погіршився через онкологічне захворювання. Пішов у засвіти на 83-му році життя, похований 17 травня в селі Поташ на Черкащині, де провів останні роки життя. OBOZ.UA поспілкувався з друзями та колегами артиста.
Понад 40 років Олександр Сафонов повідомляв українцям найважливіші новини країни. Без нього важко було уявити урядові концерти, великі державні події, телевізійні ефіри. Його впізнавали з перших слів – за м’яким баритоном, бездоганною дикцією та дуже красивою українською мовою. Колеги згадують: завжди був зібраний, уважний до деталей, стильний. Сафонову приходили сотні листів від прихильниць. Ним захоплювалися колежанки, але сам Олександр так і не одружився, дітей не мав. На всі запитання про особисте відповідав: “Одружений із телебаченням”. Робота справді займала в його житті головне місце.
Після інсульту поруч залишилися найближчі. Доглядати за ним взялася черкащанка Таня – далека родичка телеведучого. Олександр Сергійович із теплотою називав Тетяну “мамцею”, хоча вона значно молодша за нього. Упродовж багатьох років жінка була поруч з артистом у Києві. Та у 2019 році біда прийшла в її власну родину – інсульт переніс чоловік Тетяни, після чого теж залишився паралізованим. Тоді жінка ухвалила непросте рішення перевезти Сафонова до себе у село Поташ на Черкащині, де доглядала двох важкохворих чоловіків одночасно.
“Таня фактично доглядала за Сашою понад півтора десятиліття, – розповідає медійник Микола Канішевський, в останні роки – близький товариш Сафонова. – Стала для нього не просто помічницею – найближчою людиною, опорою, родиною. Але згодом тяжко захворів Танин чоловік. І вона сказала Сашкові: “Мушу їхати до чоловіка в село”. А він тоді благально відповів: “Мамцю, не кидай мене, бо помру”. Тоді Таня організувала перевезення спеціальною медичною каретою, і Олександра Сергійовича доправили до села. Вона за освітою медик, медсестра, і це відчувалося в усьому. У хаті завжди панували ідеальна чистота, порядок – просто лікарняна стерильність. Вона створила для Сашка максимально гідні умови життя”.
“Я часто навідував Олександра Сергійовича упродовж останніх років. Регулярно буваючи на Тальнівщині, звідки родом, заїздив до нього. Щоразу віз “Празький” торт. Він дуже любив його смак – класичний, трохи з минулого життя, зі спогадів про часи, коли все було інакше. Треба сказати, що в часи роботи на ТБ наші стосунки не були близькими, радше професійними. Ми працювали поруч, віталися, але якихось щирих розмов не було. Він був зіркою неймовірного масштабу! І що мене особливо зворушувало – навіть через роки, попри важкий стан, не втрачав інтересу до професії. Постійно цікавився всім, що відбувається у світі радіо й телебачення. Дуже любив слухати Дмитра Хоркіна (відомий радіожурналіст, медіаменеджер, головний диктор протокольних державних подій. – Ред.), одного разу сказав: “У Дмитра такий голос, як у мене, але не мій”.
“Для Олександра Сергійовича придбали великий телевізор, щоб йому було легше переносити довгі дні. А згодом Дмитро Хоркін надіслав значну фінансову допомогу, і на ці кошти вдалося купити потужний акумулятор – річ життєво необхідну в часи вимкнення світла. Олександр Сергійович був Хоркіну дуже вдячний і не раз про це говорив. Він був людиною делікатною – не любив публічно просити чи нарікати”.
“Мій помічник Руслан створив для Олександра Сергійовича сторінку у Facebook. Він її й вів. Відповідав людям не від імені Сашка, а як адміністратор сторінки, з великою повагою до його особистості. І ця сторінка несподівано стала для Олександра вікном у життя. Щоразу, коли там з’являлися нові дописи чи фотографії, Таня телефонувала мені: “Побачив – і просить: давай ще подивимося”. Для нього було важливо відчувати, що про нього пам’ятають. Таня передала нам старі сімейні фотографії, ми їх відсканували, і Руслан поступово викладав ці світлини на сторінці. Люди писали теплі слова, ділилися спогадами, дякували за його голос, за його присутність в їхньому житті. Таня читала йому повідомлення. І мені здається, що цією людською увагою ми справді трохи продовжували йому життя”.
“Сашко взагалі був людиною неймовірної внутрішньої дисципліни й справжнім аристократом у побуті. Усе в нього було за годинником: о дев’ятій – сніданок, о першій – обід, о шостій – вечеря. І неодмінний ритуал: слабенька кава та тістечко. Усе розписане буквально по хвилинах. Він був таким і в роботі: ніколи не запізнювався на ефіри, жив дуже організовано і навіть у найважчому стані намагався не зраджувати звичному порядку“.
“Для мене назавжди особливим залишиться 31 серпня 2025 року. В той останній день літа ми поїхали з Тетяною Цимбал – його колегою та постійною співведучою до Олександра Сергійовича. Запросили із собою відомого акордеоніста Ігоря Завадського, і просто вдома зробили для Сашка маленький концерт. Я й досі пам’ятаю його очі. Усміхався щиро, по-дитячому радісно. Тетяна тоді сказала: думала, що це буде емоційно непроста зустріч, а побачила іншу картину. Так, ситуація важка, але Сашко усміхався, радів музиці, зустрічі. І зараз я розумію: ми тоді дуже правильно зробили, що поїхали. У мене було внутрішнє відчуття, що вони з Тетяною, яку він ніжно називав “Цибалка”, бачаться востаннє… Останні місяці були надзвичайно тяжкими. Дуже тяжкими. Але поруч була Таня. Казала мені: “Дмитричу, я його підчухаю – і все буде нормально. Весну дочекалися, тепер живемо далі”. Але не склалося…”
“Чесно кажучи, я дуже боялася їхати до нього, – згадує свою останню зустріч з Сафоновим на Черкащині легендарна дикторка Тетяна Цимбал. – Боялася побачити його не таким, яким пам’ятаю… Коли все це сталося у 2010 році, приїхала його сестра, яка живе в Росії. Але вона не могла постійно бути поруч – і тоді ми, диктори, між собою організували чергування. Телефонували одне одному: “Ти коли будеш? Що треба привезти?” Пам’ятаю, я ще питала його: “Сашо, чого тобі хочеться?” І він попросив оладки з кабачків. Я йому їх приготувала. Ми приїздили, змінювали одне одного. Він тоді ще намагався говорити. Вже було дуже важко, не вставав, але розмовляв – проте говорив. І ми часто про щось жартували, намагалися тримати цю нормальність життя. Але, звичайно, такі чергування не могли тривати безкінечно”.
“З лікарні його забрали до київської квартири, а потім перевезли до пані Тетяни. Так, формально вона йому далека родичка. Свого часу сестра Саші Світлана вийшла заміж за рідного брата Тетяни. Але в їхньому випадку слово “далека” абсолютно недоречне. Бо саме вона стала для нього найближчою людиною. Я бачила, як у нього було облаштовано кімнату на Черкащині. Все дуже охайно, з любов’ю. Стояв великий його портрет – той, який він дуже любив. На ньому він такий, яким сам себе хотів пам’ятати: красивий, елегантний, справжній денді”.
“Знаєте, в мене він досі стоїть перед очима. Ніби фотографії змінюються одна за одною: наша гримерка, де ми готувалися до ефірів, студія, сцена, закулісся Палацу “Україна”… У Олександра була феноменальна пам’ять. Але він усе одно постійно працював над собою. Коли не зайдеш у дикторську перед ефіром – щось повторює, налаштовується. Для нас він був еталоном – і професіоналізму, і чоловічої елегантності. Дуже серйозно ставився до своєї роботи, професії. Але при цьому – без жодного пафосу. У нього не було цього: “Я Сафонов, я озвучую урядові заходи”. Ніколи. Йому не потрібно було щось спеціально підкреслювати чи демонструвати – його рівень і так був очевидний для всіх. Завжди зібраний, у хорошому настрої. Обов’язково хусточка у кишені піджака, зачіска – волосинка до волосинки – і манери світського лева”.
“Пам’ятаю одну історію. Це було тоді, коли він переїжджав у нову квартиру. Ми вели концерт до 9 травня у Палаці “Україна”, а перед подією вони з колегою Іваном Вовком перевозили меблі. І от Саша буквально забігає за лаштунки – захеканий, у милі, після цього переїзду. Підбігає до закулісного мікрофона, вмикає тумблер – і в ту ж секунду звучить абсолютно спокійний голос. Наче нічого й не було. Оце вміння миттєво перелаштуватися – просто вражало. Він умів в одну секунду перелаштуватися. От звучить ефір, йому тихенько подають якусь команду – так, щоб глядач чи слухач не помітив, – а він миттєво підхоплює. Це був талант”.
“Господь дав йому голос, який неможливо було переплутати ні з ким. І бачите, який діапазон: читав офіційні повідомлення, новини, працював на державних урочистостях, озвучував дуже епохальні речі для країни. Але водночас страшенно любив сцену, концерти, атмосферу за лаштунками – богемну, живу. Там завжди були жарти, якісь підколи, розіграші. Знаєте, як буває на “зелених” концертах, коли артисти одне одного трохи провокують, сміються. І Сашко це дуже любив. Він буквально купався в цій атмосфері. Саме таким я хочу його пам’ятати – живим, дотепним, красивим, серед людей”.
“Я от зараз постійно згадую чудовий вечір на честь Олександра Сафонова у Палаці “Україна”, який організував Роман Недзельський, тодішній керівник закладу. Там зібралися наші актори, співаки, телевізійники, журналісти – усі, хто знав Сашка. Дивлюся тепер на ті фотографії… Боже мій, уже немає Ніни Матвієнко, немає диктора Анатолія Васяновича, тепер уже й Саші немає. І розумієте, це вже не просто фотографії. Це миттєвості історії нашої культури. Я не боюся таких високих слів”.
“Олександр Сафонов був голосом цілої епохи, – згадує продюсер, колишній гендиректор Палацу “Україна”, а нині – військовий Роман Недзельський, – Саме йому довіряли вести найвідповідальніші урядові концерти, офіційні програми за участі президентів. Ми разом проїхали тисячі кілометрів – ювілейні вечори, державні свята. Я працював в організації масових подій, а Олександр Сергійович був їхнім незмінним ведучим. Сафонов вражав – як людина й як особистість. Надзвичайно освічений, глибокий інтелектуал, знав кілька мов – польську, англійську, угорську”.
“На нього рівнялися, його манеру, голос, поставу намагалися наслідувати ті, хто приходив у професію. При цьому в житті він був дуже теплим, дотепним і компанійським. Мав блискуче почуття гумору, любив пожартувати. Навіть вітався по-своєму: коли його кликали, міг із усмішкою сказати: “Олександр Сафонов іще не одружений”. І всі сміялися. Для багатьох він назавжди залишився тим надзвичайно красивим чоловіком із телеекрана. Бо це був справжній красень – високий, статний, харизматичний. Два метри вроди й чоловічої елегантності”.
“Ми спілкувалися і в часи, коли я був директором Палацу “Україна”. Разом робили різні проєкти. У 2017 році ми організували для Олександра Сергійовича великий творчий вечір із метою зібрати кошти на його лікування. На той момент він уже проходив реабілітацію у військовому госпіталі. Після госпіталю його перевели до Конча-Заспи – у санаторій, де продовжував лікування. Але треба розуміти: на той час він уже близько восьми років був прикутий до ліжка. Організм був дуже виснажений хворобою. Пізніше один з телеканалів також намагався допомогти – телеканал робив проєкт, пов’язаний із його реабілітацією, були спроби поставити його на ноги. Лікарі щиро вірили в результат. Але організм не зміг повернутися до повноцінного відновлення”.
“І весь цей час поруч із ним залишалася Тетяна Василівна – далека родичка, але по суті найближча людина. Вона була біля нього до останнього дня. І саме вона взяла на себе всі турботи, пов’язані з похованням. Особливо боляче усвідомлювати, що Тетяна не так давно поховала чоловіка Юрія, який також переніс інсульт. А тепер – і Олександра Сергійовича. На прощанні вона гірко казала: “Оце я їх обох поховала – по боках. А посередині вже й місце для мене…”
“Він був моїм наставником на телебаченні, – згадує народна артистка України Світлана Білоножко. – Я ж прийшла з театру оперети, а це зовсім інший світ. Там ми звикли до великої сцени: руками махаємо, танцюємо, співаємо – дуже все емоційно. А тут навпаки. Треба спокій, врівноваженість, м’яка усмішка, правильна подача тексту. Так, щоб людині було приємно не тільки слухати, а й дивитися на диктора. І от саме цього мене вчив Саша. Казав: “Якщо хвилюєшся – то хвилюйся, це нормально. Усі хвилюються: і диктори, і ведучі, і артисти”. А далі: “Але уяви, що перед тобою є маленьке віконечко, а за ним сидить найдорожча для тебе людина. Мама, чоловік, дитина – той, кого ти любиш і поважаєш. І от ти говориш саме для неї“. І коли ти так налаштовуєшся, все одразу стає іншим. Подача стає м’якою, теплою, щирою. І саме так, казав він, народжується справжній професіоналізм”.
“Ми разом вели концерти, і я постійно в нього вчилася. Він завжди повторював: “Глядач відчуває, з чим ти до нього йдеш – із добром чи без”. Якщо виходиш оголошувати артиста, вести концерт чи просто сказати кілька слів – у цьому обов’язково має бути добрий посил, святковість. Бо концерт – це свято. Тому артист на сцені має нести цей настрій. Він умів бути дуже уважним до деталей і до людей. Мені здається, що його життя – це була насамперед робота. Особисте ніби залишалося десь за кадром. І я ніколи не дозволяла собі лізти в душу, розпитувати: чому так, як так. Це особисті речі. Можливо, йому просто не зустрілася та єдина людина. А можливо, він настільки належав професії, що все інше відходило на другий план. Бо роботи тоді було справді багато. Новини, урядові події, концерти, ефіри, державні заходи, часи Незалежності, складні переломні роки – і всюди Саша. Бо він був найкращим. Ідеальна подача, красивий, м’який баритон. Ніколи не дозволяв собі вийти абияк. Якщо краватка – то бездоганна. Якщо костюм – ідеально підібраний. Все було продумано до дрібниць”.
“А ще – професійна дикція, школа мовлення. Сьогодні це вже майже окремий вид мистецтва, який, на жаль, поступово відходить. А тоді це була професія. І Сафонов був одним із найкращих її представників. Раніше цьому справді дуже серйозно навчали. Ну і зараз, мабуть, теж навчають, але не знаю, як саме. Бо сучасне дикторське мистецтво для мене трохи інше. Навіть спеціально слухала деяких ведучих – хтось ковтає слова, хтось “чмакає”, хтось говорить недбало. А от Сафонов усе робив досконало.
“У нього була неймовірно красива мова, ідеальна дикція, бездоганний зовнішній вигляд. Мав не просто хороший гардероб – у нього був смак. Красиві піджаки, ідеально підібрані краватки, чудове взуття. Він багато гастролював, бував і у Франції, і в Італії, привозив речі. Дуже їх любив, і при цьому не був жадібним до них. Пам’ятаю, навіть кілька краваток подарував моєму Віталію. Каже: “У мене їх уже забагато, а тобі до цього костюма оця краватка дуже пасуватиме”. Він дуже подружився з моїм чоловіком. А Віталій був людиною теплою, душевною. До нього всі тягнулися. Коли приходив до нас на телебачення, дівчата одразу сміялися: “О, прийшов наш чоловік!” Так його називали і Таня Цимбал, і Тамара Стратієнко. Бо він завжди приходив із якимось теплом. Комусь квіточку принесе, комусь комплімент скаже, усіх обійде, привітається. А потім сяде і чекає мене з ефіру”.
“Ми з Віталіком були одними з перших, хто приїхав до Саші в лікарню, коли з ним сталася трагедія. Лікарі, пам’ятаю, дуже злякалися. Нас довго не хотіли пускати до палати. Мабуть, подумали, що зараз будуть якісь розбірки. Але ми приїхали зовсім не для цього, просто хотіли зрозуміти, чим можемо допомогти. Медики казали: “Це страшна випадковість…” І знаєте, мені тоді навіть було їх шкода. Бо ніхто ж не хотів зробити Саші зло. Я не хочу зараз вдаватися в подробиці, але тоді говорили, що під час медичної процедури сталася фатальна помилка. І в одну мить життя людини повністю змінилося”.
“А пані Тетяна, яка була поруч із ним ці важкі роки – це взагалі окрема історія. Вона неймовірна жінка, людина з величезним серцем. Я їй казала на прощанні: “Танюшо, ми вам будемо все життя вдячні”. Вона його завжди називала “Сергійович”. І з такою теплотою про нього говорила: “Сергійович мене нікуди не відпускав”. І навіть жартувала: “Кажу йому – та відпусти мене хоч до Васі, до сусіда, трохи погомоніти”. А він: “Ну хіба що до Васі – і то на пів годинки, довго не затримуйся”.
“І вся їхня родина – великі молодці. Взяли на себе абсолютно все: догляд, побут, лікування, організаційні питання. І поховання теж організували. Останні місяці Саші було зовсім важко. Буквально згасав на очах. Таня розповідала: “Майже перестав їсти. І тоді зрозуміла: ми, на жаль, наближаємося до фіналу”. Він сильно схуд… А який же був красень! Боже, який красень… Такі чоловіки народжуються нечасто. Мені сумно, що в нього не залишилося ні дружини, ні дітей. Хоча б дитина… Хтось рідний, хто б далі ніс пам’ять. Але, з іншого боку, він був вдячною людиною. І, мабуть, дуже добре розумів, хто справді був поруч усі ці роки. Тому свою київську квартиру залишив Тетяні. І я вважаю, що це абсолютно справедливо”.
“Цікаво, що Саша при всій своїй вимогливості до себе ніколи не був строгим з іншими. Це був інтелігент до мозку кісток. Ніколи не дозволяв собі грубості чи зверхності. Якщо й хотів щось підказати або поправити, робив це делікатно. Міг тихенько сказати: “Знаєш, мені здається, тут можна інакше…” – і все. Завжди залишав людині право подумати самій, дійти до чогось своїм розумом. Казав так, ніби пропонував, а не нав’язував. У ньому взагалі було дуже багато внутрішньої культури. Постійно жартував, умів створити легкий настрій навколо себе. Говорив, що виходити в ефір без цього не можна. Не можна нести глядачам свою втому, похмурість чи роздратування. Люди цього не заслуговують. От таким був наш Сашко”.
Оксана Гейдор, Шоу Oboz
Дискусія з цього приводу: