Наприкінці 80-х наклад газети «Ратнівщина» на Волині сягав понад 11 тисяч примірників. Зараз же її творять троє людей на пів ставки. Дмитро Мороз, який керує редакцією двадцятий рік, пам’ятає момент, коли зібрав колектив і сказав прямо: «При наявних доходах ми протримаємось максимум пів року». Саме тоді, у 2022-му, почалося виживання, яке триває й досі. Цього року районній газеті «Ратнівщина» виповнився 81. Центру журналістської солідарності НСЖУ у Львові Дмитро Мороз розповів про те, як працює редакція і що змушує людей, яким давно пророкують закриття, продовжувати видавати газету щочетверга.
‒ Пане Дмитре, з чого почалася історія газети?
‒ Перший номер газети вийшов 19 березня 1945 року. А торік ми відзначали вже 80-річчя під час російсько-української війни, коли агресор йшов з іншого боку. Тому ювілей вийшов доволі скромний.
За цей час газета кілька разів змінювала назву. Спочатку був «Сталінський шлях». У 1956 році, коли розвінчали культ Сталіна, її перейменували на «Ленінець» ‒ під цією назвою вона виходила до кінця 1962 року, поки не відбулося укрупнення районів і Ратнівський район ліквідували. З 1 січня 1965-го район відновили, а газета вийшла з 1 квітня під назвою «Червоний прапор».
Коли я прийшов сюди працювати ‒ а я вже 40 років, як у Ратному, ‒ я ще застав першого редактора «Червоного прапора» Миколу Новікова. Він пропрацював на цій посаді 20 років. Розповідав, як його призначали: викликали в обласний комітет партії редакторів новостворених районних газет і роздавали папірці ‒ «це твоя газета, це твоя». Люди їхали в район, навіть не знаючи, під якою назвою виходитиме видання: «Червоний прапор», «Ленінський прапор», «Прапор комунізму»…
А в лютому 1991 року, ще за Радянського Союзу, мене вперше обрали редактором. Я починав працювати за однієї держави, а продовжив уже за незалежної України.
Тоді ж постало питання перейменування газети. Ми винесли це на обговорення читачів, зібрали майже 20 варіантів назви, а оскільки співзасновником була районна рада, остаточне рішення ухвалювали на сесії. Назву «Ратнівщина» запропонував депутат Василь Корнелюк ‒ з 20 грудня 1991 року газета носить це ім’я.
‒ Чи є у вас окремі рубрики або проєкти, присвячені історії краю, які могли б лягти в основу краєзнавчих чи академічних досліджень?
‒ У нас давно є рубрика «Люби свій рідний край» про історії сіл. Наприкінці 80-х ‒ на початку 90-х дуже активною була тема Другої світової війни: у нас діяв рух «червоних слідопитів». Писали про Голокост.
А після проголошення незалежності з’явилася рубрика «Незвідана історія» ‒ про діяльність УПА на території району та долі репресованих.
Багато вчителів історії з колишнього Ратнівського району також користувалися матеріалами газети, коли готували власні праці про свої села.
‒ Чи зверталися до вас читачі, щоб знайти в архівах історії своїх родин чи важливі події з минулого громади?
‒ Так, рік чи два тому в нас з’явився неочікуваний співавтор ‒ чоловік із села Гута, за фахом будівельник, який захопився історією свого краю. Оскільки Ратнівщина здавна входила до складу Польщі, він через земляків за кордоном дістав доступ до Люблінського архіву й знайшов там чимало документів про своє село. Польської він не знає, тож пересилав все мені, а я перекладав.
У результаті чоловік написав і на домашньому принтері формату А4 надрукував три книжки з історії Гути. Продає їх сам, кому цікаво.
‒ Було таке, що газета допомагала розв’язати конкретну проблему?
‒ Ось один випадок, коли газета допомогла відновити справедливість.
Десь на початку 90-х ми писали про чоловіка, який під час служби в радянській армії брав участь у розмінуванні в районі Курської битви й був нагороджений медаллю «За відвагу». Пізніше вийшов закон, за яким такі воїни прирівнювалися до учасників бойових дій і мали право на пільги. Але у військкоматі з’ясувалося, що в його особовій справі це не зафіксовано. Тоді він згадав про нашу статтю і прийшов у редакцію. Ми підняли підшивку, зробили ксерокопію сторінки ‒ і на підставі цього матеріалу йому встановили статус учасника бойових дій.
‒ Як змінювався тон спілкування газети з читачем ‒ від часів цензури до сьогодення?
‒ Останні п’ять років радянської преси – це справді був інший світ. Співзасновниками газети офіційно значилися районний комітет компартії України та районна рада депутатів трудящих ‒ вони й диктували умови. У кожній редакції був річний план роботи, і редактор обов’язково погоджував його в райкомі партії. Найголовнішим у редакції вважався відділ партійного життя, перша шпальта завжди мусила відкриватися партійними матеріалами.
Пам’ятаю, як здивувався, гортаючи підшивки: за часів Брежнєва газета, а тоді вона виходила тричі на тиждень, чотири номери підряд від першої до останньої сторінки друкувала директиви якогось з’їзду КПРС про соціалістичне будівництво. Я переконаний, що ці директиви не читав жоден передплатник, але публікувати їх редакція була зобов’язана. А коли після проголошення незалежності зникло керівництво партії і ми на зборах колективу ухвалили рішення виключити зі співзасновників відповідні органи ‒ ця тема одразу відпала.
Звісно, вплинув і період горбачовської перебудови, але остаточні зміни побачили саме опісля. Тоді на перші шпальти почали ставити звичайні, житейські матеріали ‒ те, що найбільше хвилювало й турбувало людей.
‒ До 1991 року у виданнях були якісь «правила гри», пов’язані з гонорарами і авторством текстів?
‒ Про один парадокс розповідав ще Микола Новіков. Тоді гонорарний фонд ділили так ‒ 40% штатним журналістам, 60% позаштатним дописувачам. І коли газета друкувала чотири номери підряд партійні директиви, а не авторські матеріали, ‒ журналісти залишалися без гонорару. Натомість комусь із читачів за заміточку могли заплатити 15–20 карбованців.
Ще однією особливістю було так зване «заавторство» ‒ коли матеріал писав журналіст за підписом іншої людини. Щойно я прийшов у редакцію, мені доручили підготувати «відгук члена партії» на рішення чергового пленуму ЦК КПРС ‒ нібито хтось прочитав матеріали й схвалює. Я тоді нікого в районі не знав, тож порадили зателефонувати парторгу й попросити прізвище комуніста, щоб підписати текст. Коли я вже знав людей краще, це працювало інакше: їдеш у село, розмовляєш, скажімо, з механізатором, він розповідає ‒ а ти пишеш матеріал від його імені, і людині нараховують гонорар, хоч писала не вона. Принаймні це вже спиралося на реальну розмову.
Коли ж люди побачили, що їхню думку справді можуть надрукувати, різко зросла кількість листів від читачів. Саме на межі 80-х і 90-х наклад газети сягав понад 11 тисяч примірників ‒ сьогодні про це можна тільки мріяти.
‒ У кожного видання є свої легенди. Хто з попередників заклав ті професійні цінності, на які спирається ваша команда сьогодні?
‒ До мене в редакції встигли попрацювати два редактори. Перший ‒ Микола Новіков– очолював «Червоний прапор» із 1965 по 1985 рік. За фахом він агроном, родом із Кубані. У нього було особливе чуття мови: він блискуче редагував матеріали і водночас так добре знав людей у районі, що, бувало, йдемо вулицею ‒ з ним вітається чи не кожен другий. Я питаю: «Хто це?» А він: «Попрацюєш стільки, скільки я, ‒ і теж знатимеш усіх, і тебе знатимуть».
Другий ‒ Іван Капітула, який приймав мене на роботу. Він, як і всі редактори тієї доби, закінчив вищу партійну школу і спочатку вів переважно партійну тематику, але згодом узяв курс на критичні матеріали. Саме в нього я навчився відстоювати позицію редакції. За радянських часів критичні публікації були обов’язковими: компартія цього прямо вимагала. І коли газета друкувала критичний матеріал, керівник підприємства чи установи, про яку йшлося, за законом мусив офіційно відповісти, яких заходів вжив.
Після 1991 року ця вимога зникла. Були випадки, коли ображені посадовці подавали на редакцію до суду за образу честі і гідності. Судилися і зі мною, із Лідією Синенко, яка була моєю заступницею у 1991–1993 роках, а потім очолила газету.. Але, як правило, суд ставав на наш бік, тому що ми захищали інтереси наших читачів.
‒ Ратнівщина ‒ прикордонний регіон, і зараз багато говорять про можливий наступ з боку Білорусі. Як це впливає на роботу редакції?
‒ Писати на цю тему ми почали ще з 2014 року. Мене мобілізували, я був учасником АТО і повернувся у 2015-му. Рік редакція працювала без мене.
Тоді Білорусь ще не сприймалася як загроза: у прикордонних селах були тісні родинні зв’язки, багато наших людей їздили на заробітки, навіть жили в прикордонних районах.
Усе змінилося з 2022 року. Люди, чиї родичі опинилися в країні, яка фактично стала союзником агресора, почали розповідати дуже болючі речі.
Ми писали, як під впливом пропаганди змінювалося ставлення білоруських родичів до подій в Україні. Дехто з тих, хто там залишився, розумів натякав рідним, що говорити відверто небезпечно. Але й вони дивувалися: як взагалі можливо, що рідні брати через війну стають фактично ворогами.
При цьому люди в прикордонних селах нікуди не поділися. Тому продовжуємо писати про те, як вони живуть, чим заробляють, як пристосовуються.
‒ Що стало головною темою з початком повномасштабного вторгнення, і чи призупинявся вихід газети?
‒ Вихід газети не призупинявся ні разу. Перший номер після 24 лютого 2022-го ми зверстали в останній момент: усе заплановане довелося знімати, на першій шпальті вийшло повідомлення про агресію.
Із головних тем спершу було волонтерство, а потім на першій шпальті практично в кожному номері була рубрика «Віддали життя за Україну» про загиблих земляків. Ми ведемо цю рубрику, щоб залишити пам’ять в архівах. Сьогодні газета ‒ це фактично літопис наших полеглих воїнів.
‒ Як змінився сам формат роботи редакції з початком війни?
‒ Тематика змінилася миттєво. До війни у нас, як і в багатьох газетах, значну частину останньої шпальти займали привітання з ювілеями, весіллями, днями народження. Із перших тижнів вторгнення це фактично обірвалося: люди самі відчули, що на тлі повідомлень про загиблих подавати це якось недоречно. Відтоді така рубрика ‒ рідкість.
Це вдарило і по доходах: до квітня 2022-го рекламні надходження впали, за моїми підрахунками, більш ніж наполовину, а десь і на 70–90%. Почав падати і наклад ‒ вже на другий квартал 2022-го зниження стало відчутним.
Тоді я зібрав колектив і сказав: при цих доходах ми протримаємось максимум півроку. Порахував два варіанти скорочення витрат (на 50% і на 75%) і побачив, що зможемо існувати, якщо всі ‒ від редактора до прибиральниці ‒ перейдуть на півставки. Або за півроку закриємо газету. Колектив погодився працювати на півставки ‒ і ми так працюємо досі.
Другим варіантом було підняти передплатну ціну. Але ми вирішили цього не робити, щоб не втратити читачів на тлі загального падіння доходів населення. Почали піднімати вартість лише потроху, починаючи десь із 2023–2024 років.
‒ Скільки людей сьогодні залишилося в редакції «Ратнівщини»?
‒ У 2023 році в нас склалася критична ситуація: моя заступниця Валентина Борзовець померла від раку, а ще одна журналістка виїхала до чоловіка в Польщу. Я лишився фактично один, тягнув газету десь пів року і вже думав, що доведеться закривати видання. Але, на щастя, з декретної відпустки вийшла Марія Лях. Тож зараз нас двоє журналістів ‒ я і Марія, плюс комп’ютерний дизайнер-верстальник, і, звісно бухгалтер.
У 2018 році, під час реформи роздержавлення, ми створили приватне підприємство ‒ редакційно-видавничий комплекс «Ратнівщина». При ньому лишилася невелика друкарня, там працюють двоє людей: друкують бланки, канцелярські й бухгалтерські книги на замовлення. Трохи заробляють на себе, а часом підтримують редакцію. Одна з працівниць друкарні також веде для нас окрему сторінку в газеті.
З 2022 року в повноцінній відпустці не був жоден із команди.
‒ Щодо логістики «Укрпошти» й космічних цін на папір. Як з цим справляється «Ратнівщина»?
‒ «Укрпошта» цього року особливо підрізала нас новими розцінками на доставку. Ще коли вони почали замінювати пересувними стаціонарні відділення в селах, ми відчули це. Колеги з Чернігівщини, де таке запровадили раніше, попереджали: це різко б’є по передплаті. Одна справа, коли листоноша особисто приносить газету. Зовсім інша, коли пересувне відділення приїжджає в село раз на тиждень, а людині, яка хоче передплатити газету, кажуть: «Почекайте, нам треба видати пенсію, взяти оплату за світло, за комунальні ‒ немає часу на вашу газету».
Ми тоді втратили чимало передплатників. А коли в деяких селах лишався тільки один працівник ‒ один день він начальник відділення, а наступного листоноша ‒ газети фізично не встигали доносити вчасно. Мені телефонували люди: «Знайшла свою газету через місяць за парканом у сусіда, вся розмокла від дощів. Навіщо мені та газета, якщо вона прийшла раз на місяць?»
З 1 липня «Укрпошта» закрила регіональні сортувальні цехи без жодного пілотного тестування. І перший липневий номер люди не отримали вчасно, знову шквал дзвінків: «А що, «Ратнівщина» вже не виходить?» Хоча ми заздалегідь попереджали читачів, що можливі затримки через нововведення, але я не думав, що це розтягнеться аж на два тижні, і люди зрештою отримали одразу два номери разом.
Ми були змушені здавати номер на день раніше, аби встигнути хоч якось. Наразі «Укрпошта» частково повернула сортування назад у Луцьк, поки налагоджують процес у Львові, але наскільки це стабільно, ще не зрозуміло.
Наша передплатна ціна ‒ 35 гривень. «Укрпошта» бере за доставку 30 гривень плюс ще 20 гривень за оформлення передплати. Це якби в магазині за хлібину з вас узяли 20 гривень, а потім ще 20 ‒ за чек. Тож пошта отримує з передплатника більше, ніж уся редакція, якій ще треба оплатити папір, друк і зарплати. А зарплата редактора сьогодні нижча за мінімальну.
При цьому в Законі «Про державну підтримку медіа» є стаття дев’ята про поширення інформаційної продукції, де написано, що тариф на оформлення передплати й доставку одного примірника друкованого медіа не повинен перевищувати 40% собівартості виготовлення цього примірника. За нашою ціною 35 гривень – доставка мала б коштувати щонайбільше 14 гривень, а не ті майже 50, що зараз.
Люди, які обирають ‒ передплатити газету чи купити хлібину, обирають хліб, і це природно. Тому ми знайшли свій спосіб здешевити доставку: ратнівчани можуть забирати газету самостійно в редакції, це вдвічі дешевше. У нас уже 47 передплатників, так роблять. Одна жінка живе десь за 700 метрів від пошти, а газету, що вийшла в четвер, отримувала аж у понеділок ‒ чотири дні затримки на одній вулиці. Тепер забирає сама.
‒Ви знаєте своїх героїв та родини загиблих…
‒ Марія Лях робить майже всі матеріали про загиблих. Бувало, готуємо номер, знаємо про одного загиблого, а наступного дня приходить звістка про ще одного. Кілька разів в одному номері виходило одразу три історії про полеглих земляків, все інше заплановане доводилося знімати.
Був випадок: молода родина, нещодавно народилася дитина, чоловік приїжджав у відпустку, побачив немовля вперше ‒ і за місяць загинув. Розмовляти з його дружиною після цього, каже Марія, дуже боляче, вона потім довго не може відійти.
Бувало й таке, що родичі відмовлялися говорити, а раз журналістку навіть звинуватили, що вона робить це «для піару». Хоча насправді єдина мета ‒ віддати шану загиблому й зберегти про нього пам’ять.
Більшість родин, навпаки, замовляють додаткові примірники ‒ п’ять, десять і більше ‒ щоб газета зі статтею про батька, сина чи чоловіка залишилася в родині назавжди.
‒ А як вам вдається знаходити світлі, надихаючі історії?
‒ Стараємося балансувати. Бувають гіркі слова від колег: мовляв, це вже не газета, а некрологи, тому шукаємо позитивні сюжети. Часто ідеї підказують соцмережі. Популярні матеріали про майстрів, кондитерок, вишивальниць ‒ те, що людей відволікає від війни.
‒ Скільки лишилося районних газет на Волині?
‒ У другому півріччі 2022 року на Волині виходило понад 60 районних і обласних видань. На друге півріччя 2026-го їх залишилося всього 17.
З 16 колишніх районних газет сьогодні виходить лише вісім, і дві з них уже друкуються не щотижня, а двічі на місяць ‒ а це, я вважаю, уже не зовсім газета.
‒ Якби у вас з’явився необмежений бюджет на розвиток «Ратнівщини», у що б ви інвестували в першу чергу?
‒ У людей. Коли нас було троє журналістів, я міг планувати номери наперед: кожен мав свій напрямок, свої напрацювання. Я знав, хто що пише, і міг вибудовувати газету так, щоб вона відповідала різним категоріям читачів. Коли залишилося двоє ‒ про планування вже не йшлося, працюємо буквально «з коліс», реагуючи на те, що підкидає життя.
Тому перше, що я зробив би за необмеженого бюджету, узяв хоча б одну людину в штат. Далі ‒ збільшив обсяг газети, зробив її кольоровою. Це б і читачів приваблювало більше, і нам працювати стане цікавіше. А поки що це на межі виживання.
‒ Якої практичної допомоги сьогодні найбільше чекають локальні редакції?
‒ Насамперед домогтися від «Укрпошти» дотримання закону про 40% собівартості. І друге: під час реформи роздержавлення 2018 року країна пообіцяла компенсувати газетам, які реформувалися, певну суму з бюджету ‒ щось на кшталт підтримки на папір. Було б добре, якби домоглися виконання хоча б цих двох обіцянок.
У нас є такий вислів: хоч Ратнівського району як адміністративної одиниці вже офіційно не існує ‒ «Ратнівщина» залишається.
А якщо коротко підсумувати, як ми тримаємось усі ці роки, то – виживаємо на ентузіазмі і на зло. На зло всім негараздам ми живемо, бо не дочекаються.
Тримайтеся віри в нашу перемогу і в те, що все одно виживемо.
***
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Ярослава Котенко, студентка-практикантка Львівського ЦЖС
Дискусія з цього приводу: