Багаторічна служба в армії, а згодом – в правоохоронних органах своєї держави. З таким життєвим досвідом італієць Джан Піо Гаррамоне обрав для себе у цивільному житті журналістику. Підготовку репортерських матеріалів Джан поєднував з волонтерською діяльністю в організації “Червоного Хреста Італії”. Разом із колегами-добровольцями він побував у місіях в Афганістані, Пакістані та Косово. Тепер він часто приїжджає в Україну: від початку року сеньйор Гаррамоне працював в нашій державі вже чотири рази. Про враження і особливості роботи іноземного репортера в Україні він розповів у інтерв’ю Українським Новинам.
- Джане, Ви вже отримали певний досвід журналістської діяльності в нашій воюючій країні. Тож, на вашу думку і виходячи з Вашого персонального досвіду, з якими проблемами при висвітленні війни в Україні стикаються іноземні репортери?
- Найбільша проблема – це владна забюрократизованість. Прості люди в Україні – дуже відкриті і готові до спілкування: розповісти журналістам і таким чином – світові, що тут насправді відбувається. Але, у той же час, багато українців серйозно остерігаються спілкування з журналістами, які не мають акредитації. А особисто мені було досить складно знайти безпосередній канал, як отримати акредитацію при Міністерстві оборони України і тим самим – прибрати цю перепону для спілкування. Мені протягом певного часу не вдавалося знайти шляхи отримання дозволу на роботу у якості кореспондента в Україні. І лише особисте знайомство з однією українською журналісткою допомогло дізнатися адресу потрібного порталу для акредитації. А вже коли я там зареєструвався, то доволі швидко отримав відповідну посвідку. І я знаю чимало колег, які там само, як і я, довго шукали цей канал зв’язку для отримання відповідного дозволу.
- А безпосередньо по журналістській роботі в Україні: ваші враження? Чи виникали якісь проблеми?
- Ще на початку війни, в один із моїх приїздів я хотів зробити кілька фотознімків у середмісті Києва. Мене попереджали, що категорично не можна фотографувати об’єкти, пов’язані з обороною. Але я не думав, що це стосується звичайної вулиці. А після того, як я зробив такі світлини, мені здалося, що за мною почали ходити двоє молодиків. Не військових, в цивільному. Вони почали розмовляти зі мною і поводилися доволі агресивно. Можливо, сприйняли мені за російського агента (сміється, – ред)?.. Але я можу віднести цей випадок до прояву громадянської пильності.
А другий випадок мав релігійне підґрунтя. Мене запросив священик однієї з громад на недільне богослужіння. Але в цьому населеному пункті колись стався розкол між групами прихожан. Того дня обидві громади молилися на подвір’ї церкви. І коли інша частина віруючих побачила, що я фотографую богослужіння, хтось із них викликав поліцію. Мені пощастило, що один з прибулих офіцерів розмовляв італійською. Правоохоронці перевірили мої документи і відпустили.
- На Вашу думку, на скільки нині сприятливі умови в Україні для роботи іноземного кореспондента?
- Якщо ти штатний кореспондент конкретного іноземного видання, то проблем в Україні для роботи я практично не бачу. Але якщо ти репортер-фрілансер, то складнощі починаються від моменту спроби отримати акредитацію. Адже кореспондент має надати підтвердження від конкретного медійного органу. У нас в Італії подібних труднощів не виникає. Адже фрілансер може пропонувати свої матеріали різним виданням.
У той же час, у мене на батьківщині далеко не всі видання погоджуються юридично підтверджувати статус фрілансера як свого позаштатного репортера, який збирається у відрядження в країни, де йде війна.
- Періодично доводиться чути, що тема російського вторгнення в Україну поступово втрачає свою актуальність серед читачів і глядачів західних ЗМІ. Навіть більше: аналітики медійного ринку у тій же Великій Британії з’ясували, що деякі рекламодавці ставлять вимоги перед керівниками друкованих ЗМІ не розміщувати їхню інформацію поряд зі статтями про жахіття війни в Україні. Чи дійсно масштабна агресія, яка точиться в самому центрі Європи відходить у споживачів інформації “Старого світу” на другий план?
- На жаль – в цьому є певна правда. Зараз ми спостерігаємо деякий спад уваги до української проблематики зі сторони читацько-глядацької аудиторії. Але не з боку мас-медіа. Тому що кожного вечора всі телепрограми, а з ранку – всі видання, обов’язково представляють останні вісті з України. Проблема існує в громадській думці, в сприйнятті ситуації.
Аналогічні події я спостерігав і пунктах збору гуманітарної допомоги для України. В одних і тих самих точках. Так, є певний спад. Але, на мою думку, це є наслідком того, що люди просто звикають, до того, що щоденно відбувається в Україні. Це, на превеликий жаль, стає майже рутинною темою.
В Італії питання припинення підтримки України не стоїть. Але політики з різних партій висловлюють різні пропозиції і намагаються переконати в цьому суспільство. Одна лінія – це всебічна допомога вашій країні і постачання різноманітної зброї українській армії. Інша ж: “треба у будь-який спосіб припиняти бойові дії і вести дипломатичні переговори”.
- У зв’язку з такими лініями в італійському політикумі, яка ситуація в поглядах ЗМІ на Апеннінському півострові. Чи спостерігається відверта проросійська позиція у ваших медіа?
- У масі своїй італійські медіа віддають свій професійний голос за Україну. Але останнім часом до коментарів ситуації стали знову запрошувати як журналістів з рф, так і політиків з проросійськими поглядами. Але не стільки заради підтримки російської лінії і їхніх претензій, а заради презентації різних точок зору. Аби наші редакції не звинувачували в якійсь односторонності.
- А чи можете Ви сказати, що в Італії працюють відверто пропутінські медіа, про яких відомо, що вони знаходяться на утриманні Кремля?
- На моє переконання, щоб назвати відверто однобокими проросійськими ЗМІ, які працюють у нас, то – однозначно ні.
Так само в пресі і на телеекранах у нас не побачиш висвітлення якихось дійств на підтримку росії. Максимально, що може бути присутнє, так це заяви посольства рф, яке скаржиться, що їхня позиція не висвітлюється репортерами. Пояснення тому просте: відверта агресія проти України обірвала у італійських медівників бажання такого собі “толерантного ставлення” до країни-агресора.
При цьому для багатьох італійців практично маловідома передісторія нинішньої широкомасштабної російської агресії. Деякі люди не асоціюють цю війну з тими подіями, які розпочалися значно раніше, ще у 2014 році. Той факт, що всі ці роки проти України з боку Москви йшла гібридна війна, чимало громадян і не здогадуються.
- Війну в Україні висвітлюють тисячі іноземних репортерів з усіх куточків світу. При цьому журналісти здебільшого приїжджають і працюють на передових позиціях саме українських захисників. Втім медійники з ряду держав їдуть виключно до країни-окупанта і вперто називають війну путіна якимось “конфліктом” або “суперечкою”. Чи відомі Вам випадки, коли італійські журналісти ведуть репортажі лише з російського боку?
- Майже всі італійські репортери, починаючі свої матеріали, висловлюють чітку позицію: “в цій війні є однозначна країна-агресор. Це – росія. І однозначна жертва. Це – Україна”. Вже потім можуть обговорюватися якісь деталі, висловлюватися окремі позиції щодо перебігу бойових дій і розвитку ситуації на фронтах, даватись оцінки. Але всьому цьому передує абсолютний постулат “Росія напала на Україну!”.
- В Україні добре знають, що до війни у Західній Європі у чималої кількості тамтешніх громадян ставлення до нашої держави і до її мешканців, особливо тих, хто приїздив у ту саму Італію на заробітки, було дещо зневажливим. Нашим людям пропонували низькокваліфіковану роботу, за яку місцеві не надто хотіли братися. Чи змінилося ставлення до України і українців у Вашій державі після початку цієї війни. І яку роль в цьому відіграють медіа?
- Я можу сказати чесно: і до війни тему українських мігрантів в Італії наші ЗМІ ніколи не висвітлювали з якогось принизливого, для вихідців з вашої країни, боку. Навпаки – періодично піднімалась зворотна проблема. Адже дуже часто жінки з України, а серед приїжджих саме жінки переважали, і вони, маючи високий фах і досвід, вимушені працювати не тими ж лікарями, а скажімо – санітарками. І це ті медики, які у себе в країні проводили надскладні багатогодинні операції!
Я бачив чимало телерозповідей, де піднімалося питання про необхідність визнання українських освітніх документів в Італії, аби залучати заробітчан на гідні посади. А тепер, завдяки журналістським розповідям моїх колег, в Італії добре знають, що українці не лише вміють добре працювати, але й героїчно захищати свою країну.
