У Запоріжжі про безпеку праці сьогодні говорять без формальностей. Тут це не про інструкції на папері – це про життя. І про смерть. «Люди йдуть на роботу і можуть не повернутися додому. Це біль», – каже головна спеціалістка з психосоціальної підтримки Світлана Семенова.
Саме з цього, а не зі статистики і не з нормативів, почалася розмова фахівців Управління інспекційної діяльності у Запорізькій області, які побували в коворкінгу у Запорізькому Центрі журналістської солідарності НСЖУ напередодні Всесвітнього дня охорони праці.
Війна, яка змінила саму логіку безпеки
Ще кілька років тому система охорони праці в Україні працювала за простою схемою: сталася трагедія – почали розбиратися. Сьогодні навпаки: «Раніше принцип був реактивний. Зараз проактивний. Ми працюємо на упередження», – пояснює головна державна інспекторка Ірина Полякова.
Це означає іншу роботу: не перевіряти постфактум, а приходити на підприємства і буквально «програвати» небезпечні ситуації разом із працівниками. Іноді – до деталей: «Працівник виконує дії і проговорює їх. Ми аналізуємо, що він робить правильно, а де помиляється», – каже вона.
Такі тренінги навіть записують на відео, а потім їх використовують як навчальні матеріали.
Контроль на паузі, відповідальність – ні
Війна фактично зупинила планові перевірки. «Мораторій діє з 2022 року і продовжений. Залишилися тільки позапланові заходи, і то за обмеженими підставами», – розповідає Ірина Полякова.
Але це не означає послаблення вимог. Навпаки – до стандартних обов’язків роботодавців додалися нові: системи оповіщення про повітряну тривогу; укриття або хоча б тимчасові захисні споруди; чіткі маршрути евакуації; інструкції дій під час обстрілів.
«Навіть у воєнний час обов’язок створити безпечні умови праці ніхто не скасовував, – наголошує інспекторка і додає. – Під час розслідування кожного випадку це перевіряють».
Перша допомога: між життям і каліцтвом
Ще один фронт – домедична допомога. «На сьогодні першочергове – це турнікети і вміння ними користуватися», – каже Ірина Полякова.
І наводить історію, яка звучить без пафосу, але як вирок системі, де раніше на це не зважали. «Один працівник був поранений після обстрілу. Інший не розгубився – знайшов аптечку, в якій був джгут, і врятував йому руку», – розповідає вона.
Саме тому зараз інспектори наполягають не просто на аптечках, а на навичках: в умовах обстрілів карета швидкої допомоги може їхати годину.
Коли розмова доходить до причин нещасних випадків, інспектори говорять прямо: «70-75% – це організаційні причини», – каже Ірина Полякова. І одразу розшифровує: «Це або керівник не забезпечив умови, або сам працівник порушив правила. Технічні – у меншості: 2–5 відсотків. Решта (20-25%) – людський фактор», – додає вона.
Найчастіші сценарії за роки не змінюються: обертові механізми, падіння з висоти і транспорт. Але зараз у цю трійку все частіше «вклинюється» ще один фактор — війна.
Коли працівник «не тут»
Світлана Семенова, головна спеціалістка сектора з питань впровадження та реалізації програм психосоціальної підтримки, говорить про те, що не видно у звітах, але саме це часто стає причиною травм.
«Працівник фізично присутній, але ментально – поза процесом, – каже вона і наводить простий і жорсткий приклад. – Людина посварилася з керівником або отримала погану новину – і продовжує працювати. Руки роблять звичну операцію. Голова – вже в іншому місці. Результат – травма».
Ще один сценарій – виснаження: «Недосипання через тривоги знижує швидкість реакції. Це як легке сп’яніння», – пояснює Світлана Семенова. І це вже не виняток, а фон, у якому сьогодні живе більшість з нас. Є момент – і його ціна.
Саме тому на законодавчому рівні вже закріплено можливість впровадження програм психосоціальної підтримки на підприємствах. Більше 40 компаній області уже реалізують такі ініціативи – від гнучкого графіка до психологічних тренінгів і зон відпочинку.
Чи приховують травми?
Під час блоку запитань журналісти порушили проблему приховування нещасних випадків. Фахівці визнають: такі спроби трапляються, адже роботодавці намагаються уникнути штрафів. Однак система подвійного повідомлення – від медзакладу і від роботодавця – дозволяє виявляти більшість випадків.
Експерти закликають працівників не погоджуватися на приховування травм, адже це може мати серйозні наслідки для їхнього здоров’я в майбутньому.
Війна під ногами
Нинф фіксується новий фактор ризику. Якщо раніше основні загрози були технічними, то тепер – буквально під ногами.
«Зросла кількість травматизму через вибухонебезпечні предмети. Це «пелюстки», снаряди, залишки боєприпасів», – каже головний державний інспектор Ігор Козаченко .
Такі ризики з’являються навіть там, де їх не чекали.
Працівників навчають розпізнавати небезпеку і не намагатися діяти самостійно, бо ці загрози – «довгі»: їх знаходять навіть через десятки років після воєн, навіть є ті, що залишилися після Першої світової війни.
Рівень травматизму постійно зростає, зокрема через бойові дії та поводження з вибухонебезпечними предметами. І про це особливо треба постійно пам’ятати медівникам, які працюють «на прильотах». Окрему небезпеку становлять міни та боєприпаси, які можуть потрапляти навіть на території підприємств.
Статистика свідчить: у 2025 році – 122 нещасні випадки, з них 23 смертельні; у першому кварталі 2026 року – 24 випадки, 4 смертельні; загалом за період повномасштабної війни – 331 випадок, 75 смертельних.
Водночас значна частина інцидентів пов’язана не лише з обстрілами, а й із загальними захворюваннями, що часто мають психоемоційне підґрунтя.
«Якщо подивитися статистику, то у нас від загального захворювання у минулому році було 11 таких випадків, а в цьому році вже сталося сім», – уточнила Ірина Полякова.
«Наше завдання – зберегти людей»
Наприкінці розмова знову повертається до того, з чого почалася. Не до норм і перевірок – до людей.
«Наше завдання – зберегти їхнє фізичне і ментальне здоров’я», – каже Світлана Семенова. У цій фразі немає нічого нового для системи охорони праці. Але в умовах війни вона звучить інакше.
Війна змінила сам підхід до безпеки. Сьогодні це не лише бронежилети, каски та інструкції. Це психологічна стійкість, швидка реакція на загрози і готовність діяти в екстремальних умовах. І водночас – це спільна відповідальність.
Як підкреслюють фахівці, збереження життя і здоров’я людей залежить не лише від держави чи роботодавця, а й від самих працівників.
Показово, що цього року Всесвітній день охорони праці, який відзначають 28 квітня, проходив під гаслом, визначеним Міжнародною організацією праці: «Сприятливе психосоціальне робоче середовище: шлях до процвітання працівників та сильної організації».
У контексті війни це формулювання звучить уже не як стратегія розвитку, а як необхідність щоденного виживання.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 15.
Світлана Карпенко, фото Дар’ї Зирянової , Володимира Єгунова та Юлії Сафонової
