Чи завжди самоцензура справді захищає суспільство? І чи не трапляється так, що, намагаючись не нашкодити, журналіст просто дозволяє проблемі триматися на відстані? На ці питання немає універсальної відповіді. Але є професійний досвід, який змушує ставити їх собі ще раз. Саме таким досвідом під час онлайн-майстерні «Самоцензура vs об’єктивність» ділився журналіст медіаексперт, голова Комісії з журналістської етики Андрій Куликов.
Самоцензура іноді маскується під турботу про аудиторію, патріотизм, професійну обережність, прагнення не нашкодити або навіть бажання дочекатися «правильного моменту». Але чи не ховається за словами «не нашкодити», «не на часі», «а раптом цим користується ворог» або «аудиторія ще не готова» звичайний страх? І де проходить межа між професійною обережністю та самоцензурою? Андрій Куликов запропонував подивитися на тему самоцензури ширше, ніж просто як на журналістську проблему. Він зізнався: чимало своїх висновків він сформулював, спираючись на майже 47 років роботи в медіа. І відразу попередив учасників: його досвід – не універсальна інструкція.
– Ваш досвід не менш цінний, ніж мій, і ми по-різному трактуємо ті самі явища, обставини, у яких працюємо, і які, в свою чергу, впливають на нас,– наголосив медіаексперт, пояснюючи, що в однакових професійних ситуаціях різні журналісти можуть дійти і різних висновків.
Саме можливість зіставляти досвіди, на його думку, і є одним із шляхів професійного розвитку.
– Що більше ми створюємо умов, щоби наші принципи і стандарти існували, то є більша ймовірність того, що вони працюватимуть, – переконаний журналіст.
Самоцензура починається не там, де нам здається
Готуючись до онлайн-майстерні, спікер дійшов для себе важливого висновку: ми звикли автоматично пов‘язувати слово «самоцензура» саме з журналістикою. Мовляв, журналіст має свободу слова – отже, саме журналіст найчастіше і самоцензурує себе. Та це значно ширше явище.
– Навіть цензура стосується не лише журналістики, а й інших способів вираження людини, впливу і обмеження свободи вираження, а не лише свободи слова. Так само і самоцензура існує в багатьох галузях дотичних і, здавалося б, навіть іноді зовсім недотичних до журналістики, – каже Андрій Куликов.
Самоцензура, за його словами, існує в державних органах, громадських та міжнародних організаціях, у комунікаціях корпорацій, спортивних клубах, інших сферах, де спікери звертаються до широкої аудиторії. Інформацію можуть приховувати, щоб сформувати певний образ організації, уникнути негативних наслідків або не допустити шкоди.
Для журналіста ця думка важлива з іншої причини: не кожне обмеження інформації автоматично є самоцензурою.
Андрій Куликов застерігає від надто широкого використання самого терміна. Іноді ним називають те, що насправді є редакційною політикою або професійним рішенням журналіста, який зважує наслідки оприлюднення інформації. Професіонал може відкласти публікацію, щоб перевірити факти, дочекатися уточнення деталей або моменту, коли інформація матиме більший суспільний ефект.Не кожне рішення не опублікувати інформацію є самоцензурою.
Тут, власне, і виникає одна з головних професійних дилем: де закінчується відповідальна обережність і починається самоцензура?
Практика ембарго на оприлюднення інформації існує в різних сферах. Але проблема починається там, де журналіст не пов’язує суспільний інтерес і можливі наслідки, а просто боїться озвучити інформацію чи проблему.
Що гірше, опублікувати неповний матеріал чи не оприлюднювати взагалі?
На запитання учасників події, чи були у його практиці ситуації, коли страх нашкодити або викликати критику впливав на опридюднення матеріалів, Андрій Куликов відповів прямо:
–Так, були. Скажімо, у перші роки моєї діяльності . Навіть не страх нашкодити або викликати критику, а страх організаційних висновків. Коли за висловлюння або розповідь про думки і явища, які не збігалися з офіційною ідеологією, можна було втратити роботу. Людей ув’язнювали і навіть доводили до смерті. То були страшні часи. А ось чи були потім випадки, коли страх нашкодити перешкоджав об’єктивності? Ось тут я скажу, скоріше ні, але було інше.
І спікер поставив значно складніше питання, яке може стати тестом для кожного журналіста : «Опублікувати матеріал, який не дає повної інформації, хоча ти нею володієш, чи взагалі не опублікувати?»
Андрій Куликов розповідає про випадок, який і сьогодні вважає одним із найвиразніших прикладів власної самоцензури.
«2014 рік. Не опублікував матеріал і досі думаю, що вчинив неправильно»
На початку російської агресії у 2014 році Андрій Куликов отримав інформацію від друга, який проводжав на схід українських добровольців, що стали на захист країни. Йшлося про їхнє недостатнє спорядження, застарілу зброю, нестачу боєприпасів.
Журналіст мав можливість опублікувати матеріал, але не зробив цього.
– Спрацював інстинкт: не нашкодити. І досі думаю, що вчинив неправильно. Дуже легко виправдовувати себе тим, що наша інформація, яка начебто не відповідає інтересам оборони, суспільства, нашого розвитку, може бути використана ворогом. Але, гадаю, досвід уже багатьох навчив, що довше ми про щось мовчимо, то довше це триває у нашому середовищі. І тільки вчасне, я підкреслюю, вчасне і професійне оприлюднення фактів створює передумови для того, аби явище було подолано, – переконаний Андрій Куликов
«Не налякати аудиторію» – теж може бути самоцензурою
Ще один приклад, який навів Андрій Куликов, стосується періоду боротьби України за незалежність.
Тоді суспільству багато говорили про позитивні наслідки виходу з Радянського Союзу. Значна частина цієї інформації була правдивою. Проте, за його оцінкою, недостатньо говорили про ціну шляху – можливий важкий економічний період, втрату звичного способу життя, необхідність витривалості й самопожертви.
Причина була зрозумілою: не налякати людей, не послабити прагнення до незалежності.
Але саме це медіаексперт і називає одним із типових прикладів самоцензури: заради шляхетної мети аудиторії не повідомляють важливих речей, які вона має знати.
Схожий механізм може працювати й сьогодні. Журналіст може подумати, що аудиторія «ще не готова» до певної теми, що інформація когось образить, налякає або змусить переглянути звичні уявлення. У результаті він прибирає з матеріалу певні погляди чи факти.
Але таким чином аудиторія отримує неповну картину. Журналіст, намагаючись захистити від незручної інформації, фактично позбавляє людей можливості самостійно оцінити реальність.
Водночас медіаексперт підкреслює: йдеться не про поспішне оприлюднення будь-чого. Потрібні вчасність і професійність – факти мають бути доведені, перевірені й подані так, щоб публікація справді могла сприяти вирішенню проблеми.
Оперативність – це не обов’язково «якнайшвидше»
Ще одна важлива професійна пастка – сприйняття оперативності як обов’язку опублікувати інформацію якомога швидше. Андрій Куликов пропонує говорити радше про вчасність.
Іноді інформацію справді треба оприлюднити негайно. А іноді кілька додаткових хвилин, годин чи днів потрібні для перевірки фактів, уточнення обставин або пошуку необхідного контексту.
Тому відкладена публікація сама по собі ще не означає самоцензуру. Питання в тому, чому журналіст відкладає інформацію.
«Три джерела» – не арифметична вправа
Окремо Андрій Куликов говорив про джерела інформації і своєрідну помилку – механічне розуміння правила про кілька незалежних джерел.
Три джерела – ще не гарантія правди. Він пригадав власний досвід, коли інформація походила від Reuters, іспанського інформаційного агентства EFE та ще одного джерела. Здавалося, перевірка проведена достатньо ретельно. Але всі ці джерела виявилися залученими до багатоходової інформаційної операції, яка поширила неправдиве твердження.
Отже, справа не в кількості. Важливо з’ясувати, чи справді джерела незалежні одне від одного і чи перевіряли вони інформацію самостійно.
Іноді одне надійне джерело може важити більше, ніж три, які просто повторюють інформацію одне одного.
Каховська ГЕС: коли посилання на українське джерело – це не про недовіру
Показовим прикладом Андрій Куликов назвав реакцію міжнародних медіа на підрив Каховської ГЕС.
На початку багато іноземних медіа писали: «Як повідомляють українські джерела, росіяни підірвали дамбу…»
В українському медійному середовищі це сприймали болісно: чому вони не пишуть прямо, що дамбу підірвали росіяни?
Але, як пояснив медіаексперт, іноземні журналісти не бачили цього на власні очі. Тому вони зобов’язані були вказати своїй аудиторії, звідки саме отримали інформацію.
Для Андрія Куликова важливим є інший бік цієї історії: якщо міжнародне медіа посилається на українські джерела, це може бути ознакою довіри до них.
Це нагадування журналістам: іноді ми сприймаємо як недовіру те, що насправді є дотриманням професійного стандарту.
Баланс не завжди потрібно вміщувати в одну публікацію
Ще одна поширена професійна формула – «показати дві сторони». Андрій Куликов радить це теж не перетворювати на арифметику.
Не в кожному матеріалі обов’язково мають бути дві чи три думки. Іноді журналісту потрібно просто зафіксувати існування певної позиції, навіть якщо він ще не отримав коментаря її опонентів.
Тоді баланс може бути відкладеним у часі. Сьогодні подається одна позиція, у наступній публікації наводяться аргументи іншої сторони. Потім з’являється новий факт чи ще одна думка, які теж оприлюднюються. Так журналістика не лише забезпечує баланс, а й утримує увагу аудиторії до порушеної теми. Якщо медіа регулярно повертається до питання, це сигнал: проблема не вичерпана.
Війна не скасовує об’єктивність. Вона робить її вимогливішою
Чи можна говорити про об’єктивність у воєнний час так само, як у мирний? Війна додає до роботи журналіста нові вимоги й нову відповідальність. При цьому стандарти об’єктивності не можна послабити.
У воєнний час до звичних професійних стандартів додається вимір безпеки.
Андрій Куликов наголошує: журналістика є важливою складовою національної безпеки саме тому, що правдиве обговорення суспільних проблем допомагає людям розуміти одне одного, бачити взаємозалежність і усвідомлювати, чим вони завдячують одне одному. Але це не означає, що журналіст може ігнорувати встановлені правила безпеки.
Інформація про конкретні військові деталі, місця роботи підрозділів, наслідки ударів та інші чутливі дані потребує особливої обережності. Якщо правила встановлені, то їх потрібно дотримуватися. Водночас, якщо умови змінилися, журналісти можуть і повинні впливати на органи, які встановлюють ці правила, аргументуючи необхідність їх перегляду.
Прагнення підтримати людей, не посилювати тривогу, не давати ворогу додаткової інформації досить зрозумілі. Проте, за словами Андрія Куликова, є небезпека перейти межу, коли турбота про аудиторію перетворюється на проблему замовчування, що може поставити під загрозу життя людей. Як приклад він навів проблеми з укриттями. Якщо медіа створюють враження, що з укритими все гаразд, хоча це не так, то аудиторія отримує не просто неповну картину. Люди можуть ухвалювати рішення про власну безпеку, спираючись на неправдиве уявлення про реальність.
Показовою для Андрія Куликова стала його недавня поїздка в Запоріжжя. Він розповідає, що після тривалої перерви побував у місті й там зіткнувся з реальністю, яка для мешканців інших регіонів може бути практично невідомою. Додатково після повітряної тривоги, у Запоріжжі, а згодом, як він з’ясував, і в Сумах та інших прифронтових громадах, існує ще й попередження про дронову небезпеку.
Для журналіста це означає більше, ніж просто повідомити про ще один вид сигналу. Йдеться про необхідність показувати різним частинам країни, як насправді живуть люди в громадах, які щодня перебувають під значно більшим тиском війни.
Андрій Куликов підкреслює: мешканці інших регіонів можуть не стикатися з такими явищами, але це не означає, що вони не повинні про них знати.
Інформація потрібна для усвідомлення взаємної відповідальності: як ми можемо допомогти тим, хто зараз живе в таких умовах. Саме тому, за словами медіаексперта, журналістика має не просто інформувати, а допомагати суспільству бачити себе як пов’язану війною спільноту.
На переконання Андрія Куликова журналістика має бути правдивою, бо якщо неправдива, то це вже не журналістика, а пропаганда. Він говорить про воєнну журналістику не тільки через призму обмежень.
Якщо створювати враження, що з укриттями все добре, проблем у фермерів немає, а життя прифронтових громад нічим особливо не відрізняється від життя решти країни, суспільство просто не отримує інформації, необхідної для розуміння ситуації. А при створенні надто благополучної картини люди втрачають можливість бачити небезпеку й відреагувати на неї.
Тому в умовах війни перед журналістом постає особливо складне завдання: не лише знати, про що не можна говорити з міркувань безпеки, а й не дозволяти міркуванням про безпеку повернутися на виправдання для замовчування проблем.
І саме в цій точці об’єктивність стає не просто професійним стандартом. Вона стає частиною відповідальності журналіста перед суспільством – створювати реальну картину того, що відбувається.
Гранти: проблема не в самих грантах, а в ціні залежності
Ще одна непроста тема, яка розглядалася під час події, грантове фінансування медіа. Андрій Куликов не заперечує: грантова залежність існує. Але сама наявність гранту, на його думку, не суперечить професійній незалежності.
Питання в умовах. Якщо умови гранту дозволяють медіа виконувати свою суспільну функцію, то це може бути способом заповнити інформаційні лакуни, які інакше залишилися б порожніми.
– Ми часто сприймаємо баланс як рівновагу між якимись двома чинниками, насправді їх набагато більше. За моїми спостереженнями, питання, скажемо, грантової залежності, а я визнаю, що грантова залежність існує, вона не суперечить патріотизму, – каже Андрій Куликов. – Тому що, виконуючи умови гранту, можна зробити матеріал патріотичним.
Але якщо журналіст або редакція бачить, що певне фінансування позбавляє їх можливості працювати відповідно до професійних переконань, відповідь спікера доволі категорична: не беріть такий грант.
А якщо власник медіа диктує редакційну стратегію?
Що робити журналісту, який не погоджується зі стратегією видання, але не хоче втрачати роботу? Андрій Куликов не дає романтичної відповіді на кшталт «завжди боріться до кінця».
З його досвіду, один із найдієвіших способів посилити власну позицію, треба намагатися стати більш професійним.
Чим вищий рівень професійних навичок журналіста, тим більше шансів, що з його вимогами рахуватимуться. А якщо це не спрацює, тоді єдиним виходом може бути звільнення.
Існують керівники, які цінують фахових людей і готові робити для них якісь винятки. І тут виникає вже моральне питання: чи готовий журналіст прийняти такий виняток і водночас зберегти власне професійне реноме?
Відповідь Андрія Куликова, можливо, була для когось несподіваною:
–Ставайте власниками своїх засобів масової комунікації. Для цього реєструйте громадську організацію.
Він навів приклади медіа, створених громадськими організаціями, які, на його думку, мають більше можливостей захищатися від зовнішнього впливу.
«Не нашкодити» – але кому саме?
Часто розмова Андрія Куликова торкалася фактично постійного балансування навколо одного принципу «не нашкодити».
Але цей принцип не повинен перетворюватися на універсальне виправдання для мовчання. Журналіст має одночасно думати про безпеку, приватність, право суспільства знати, інтереси конкретної людини, наслідки для держави та можливість використання інформації ворогом.
Саме тому готових універсальних формул тут не існує. Є професійна процедура: перевіряти, ставити запитання, шукати контекст, оцінювати наслідки і, головне, розуміти, чому саме ти вирішив щось сказати або не сказати.
Свобода слова існує тією мірою, якою ми нею користуємося
Андрій Куликов розповів, що іноземні колеги іноді запитують його: чи є в Україні свобода слова під час війни?
Його відповідь практично однозначна: є, але тією мірою, якою медійники її здійснюють.
Він наводить приклади відкритих публікацій та мовлення українських медіа. І, за його словами, іноземні колеги іноді дивуються тому, про що українські журналісти пишуть. Але свобода слова, на його переконання, має бути не набором окремих винятків, а системною практикою. І тут знову спікер повертається до професійності.
Як журналіст висловився, визначає результат його роботи
Професійно підготовлений матеріал має більше шансів переконати аудиторію. Але не тільки це, він також дає журналісту більше можливостей захистити себе чи колег від можливого тиску або переслідування.
І, мабуть, саме тут проходить головна лінія розмови онлайн-майстерні. Самоцензура – це не лише момент, коли журналіст намагається написати правду.
Вона може з’явитися тоді, коли він вирішує, що аудиторія ще не готова, переконує сам себе, що краще не загострювати проблему. Коли боїться критики чивважає, що ворог може використати інформацію, хоча насправді не перевірив, чи це так. Або якщо відкладає тему настільки надовго, що вонастає невидимоюі втрачає актуальність.
Але є й інша сторона, коли не кожне відтермінування є самоцензурою. І не кожне вилучення деталей може означати страх. Також не завжди небажання публікувати варто трактувати як слабкість.
Соціальні мережі як ілюзія
Учасників онлайн-майстерні цікавило і питання про соціальні мережі: чи мають вони бути обмеженими під час війни? На що Андрій Куликов зауважив, що соціальні мережі, як такі в принципі, не повинні існувати. Бо вони замінюють справжнє життя на ілюзію.
–Соціальні мережі створюють видимість, що у фейсбуку, ти можеш вирішити проблеми нашого існування. Дуже часто в соціальні мережі спрямовується стільки енергії, бажання і вміння, які можна використати було б на добрі справи. А людина думає, що вона цим живе, – говорить медіаексперт. – Але я не прихильник заборонних методів, а прихильник замісної терапії. Треба пропонувати людині щось цікавіше, корисніше і зручніше, і вона на це перейде.
Загалом після цієї онлайн-майстерні, можливо, чимало її учасників поставили собі запитання «Чи самоцензурую я себе?». І у кожного своя відповідь.
Онлайн-майстерні Андрія Куликова відбуваються за сприяння Програми підтримки ОБСЄ для України.
Людмила Мазнова
Дискусія з цього приводу: