З початку війни Станіслав Юрченко їздить Україною та документує те, що відбулося в українських містах і селах через вторгнення російських окупантів. Видання «Ґрати», яке спеціалізувалося на судовій журналістиці, тепер займається фіксацією воєнних злочинів росії проти України.
«Зараз ми розуміємо, що те, що знімаю я та мої колеги, буде використовуватися роками після війни. Тому що судові процеси – це справа не року-двох. Ці фотокартки можуть бути потрібні десятки років». – говорить Станіслав Юрченко.
Про те, що не можна знімати, про що треба подбати журналістові, їдучи у зону бойових дій та чому шолом не менш важливий за бронежилет, фотожурналіст розповів під час тренінгу НСЖУ «Безпека журналістів, які висвітлюють війну в Україні», який відбувся у співпраці з ЮНЕСКО та організацією «Репортери без кордонів».
Станіслав Юрченко розповідає: здебільшого доводиться працювати у досить екстремальних умовах. Наприклад, коли їздив до Чернігова, доводилося спати на підлозі чужої кухні у спальниках, адже після обстрілів у місті не працювали готелі, не було води в багатоповерхівках. Утім кадри після бомбардувань авіабомбами відрізнялися від тих, які були відзняті в Києві та на Київщині.
«Далі Тростянець. Там були і поховання людей, які просто поруч помирали і їх неможливо було поховати. Це чотири сотні метрів. На світлинах російська техніка, яка працювала прямо з центру міста, обстрілювала українських військових. Я сфотографував чоловіка на велосипеді, який дивиться на артилерійську установку. Але на задньому плані ішов військовий. Навіть на телефоні я заблюрив його обличчя. Вам можуть дати дозвіл військові на те, щоб їх фотографувати, можливо, навіть опублікувати. Але найчастіше цього робити не можна», – говорить Станіслав Юрченко. Нагадує про офіційні рекомендації від Міноборони і про те, що військових на фото ніхто не має ідентифікувати.
«Я міг показувати наслідки обстрілів, бо місто вже було деокуповане. Воно більше тридцяти днів перебувало під російською окупацією. Прифронтові місця, де щойно прилетіло, показувати заборонено.
Важливо розуміти, де ми знаходимося, що ми знімаємо, що можемо публікувати, а що ні. Знищену російську техніку, звісно, можна публікувати. Якщо ви бачите українську техніку – ви її просто не знімаєте. Тому що, швидше за все, у тих, хто проїздить у цій техніці, будуть до вас запитання. Я цього ніколи не робив. Ви можете витрачати дуже багато часу на розмови з військовими або з теробороною, але краще одразу не знімати речі, які можуть викликати проблеми», – зауважує фотожурналіст.
Світлини безпосередньо військових дій знімати складніше і небезпечніше. Треба бути підготовленим, знати, що робити, як знімати і, головне, бути готовим, що будь-якої миті туди, де ти знаходишся, може «прилетіти» у відповідь.
«Одна з моїх таких фотографій стала кращою карточкою видання Reuters за місяць, а це непогана відзнака для фотографів».
Станіслав Юрченко зазначає: перше, що потрібно зрозуміти: ваша безпека залежить лише від вас. Тобто, журналіст має сам розуміти, що безпечно, а що – ні.
«Якщо редактор вас направляє на щось небезпечне, то саме ви маєте йому сказати, куди ви не підете, чому ви чогось не будете робити. Коли по місту постійно стріляють ракетами, їх збивають, це не менш небезпечно, ніж коли прилітає ракета. Навіть уламок – це багато потрощених шибок у будинках, у школах, дитсадках. Тому треба мати бронежилет і шолом», – радить фотожурналіст.
Каже: багато хто вважає, що бронежилет важливіший за шолом, але це не так.
«Лише в шоломі я готовий працювати біля потрощених будівель, тому що звідти вітром на вас може принести каміння, скло чи арматуру. Тому голова має бути захищена в будь-якому випадку. Навіть якщо ви знаходитесь у безпечному місці, але неподалік від місць, куди щось прилітає, а ви там знімаєте або спілкуєтеся з людьми – краще бути в шоломі, незважаючи на те, наскільки кумедно, з вашої точки зору, для когось ви будете виглядати. Все ж таки саме ви постійно відповідаєте за власну безпеку», – ділиться Станіслав.
Так само однією з найважливіших речей є тактична аптечка. Там має бути кровоспинне, турнікет, ножиці, щоб розрізати одяг. Але мати аптечку недостатньо. Треба мати навички користування нею.
«Якщо у вас є аптечка – ви точно знаєте, що там. Вона має бути постійно при вас, на якомусь видному місці, а не в рюкзаку. Тому що коли вам хтось надаватиме першу медичну допомогу, всі будуть користуватися аптечкою, яка на вас. Ніхто у свою власну не полізе, це заборонено. Лише ваша аптечка і ваші медикаменти будуть використовувати, щоб вас врятувати. Але по факту ви маєте робити це самотужки. Поранили вас у ногу чи руку – ви самі накладаєте собі турнікет (раніше так називався джгут). Якщо ви цього не зробите, шанс, що хтось прибіжить і буде надавати вам допомогу, дуже невеликий», – пояснює Юрченко.
Додає: робота в зонах бойових дій у військові часи – це не лише мати захист, а й вміти користуватися ним. Це і навички використання аптечки, і вміння пересуватися у бронежилеті. А для цього варто тренуватися.
Нещодавно, Національна спілка журналістів України спільно з «Репортерами без кордонів» за підтримки ЮНЕСКО підготувала україномовну версію «Посібнику з безпеки для журналістів». Посилання для завантаження: https://unesdoc.unesco.org/ark:/48223/pf0000381168
Використані позначки та подані матеріали у цій статті не означають висловлення будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району чи його влади, або щодо делімітації її кордонів. Автор несе відповідальність за вибір і подання фактів, що містяться в цій статті, а також за висловлені в ньому думки, які не обов’язково належать ЮНЕСКО і не зобов’язують Організацію.
