…Він знімає цю війну тринадцятий рік – від Слов’янська в 2014-му до евакуації Дружківки й наслідків ракетних ударів по Київщині цього літа. Фрілансер Анатолій Степанов працює без редакційного «фахівця з безпеки» за спиною, без завдань і погоджень. Він сам відповідає за кожне своє рішення. Саме тому його погляд на захист журналіста відчутно відрізняється від того, до якого ми звикли.
Киянин, інженер за першою освітою, Анатолій Степанов прийшов у фотожурналістику вже дорослою людиною. 2004 року закінчив Школу фотографії Віктора Марущенка. Працював у Reuters, багато років – фрилансером для AFP, нині його знімки знову виходять головним чином у Reuters. Публікувався в National Geographic, Der Spiegel, Stern, Time.
1 грудня 2013 року під час сутичок на Банковій його жорстоко побили бійці «Беркута» – зламали пальці, травмували голову, розбили фототехніку. Від 2014-го Анатолій знімав Харків, Донецьк, Слов’янськ, потім – практично всі ключові ділянки війни. Степанов – автор документального проєкту «Незалежні» – про українських військових, народжених уже після проголошення незалежності. Має медалі Міністерства оборони «За сприяння Збройним Силам України» і “За заслуги перед Збройними Силами” та орден «За заслуги» ІІІ ступеня (2022).
«Безпечна дистанція – це не про фотографа»
– Іноді мене питають, яка сьогодні на фронті «безпечна дистанція» для фотографа, щоб можна було зробити хороший знімок. Але я думаю, що це не зовсім коректне формулювання. Бо «безпечна» чи «небезпечна» дистанція на фронті – однакова для всіх людей, – каже Степанов. – Ясно, що вона змінюється. Під час АТО небезпеку становили переважно снайпери, міномети, артилерія, «гради»… Тобто, кілька кілометрів від лінії зіткнення. А зараз небезпека всюди. До вже названого долалися каби, дрони. Від ударів з неба гинуть випадкові люди, які просто ідуть вулицями прифронтових, і не тільки прифронтових, міст, – зазначає фотограф.

При цьому сам він принципово не ділить зйомки на «безпечні» й «небезпечні».
– Коли ти вже обрав для себе шлях, то йдеш по ньому. Ти не вирішуєш: тут безпечно – знімаємо, тут небезпечно – не знімаємо. Ти просто бачиш цікавий сюжет – і працюєш, – пояснює Степанов. – Утім, це не скасовує здоровий глузд. Там, де дуже небезпечно, ти маєш розуміти: тут «висовуватися» не треба, не можна, приміром виходити для зйомки на відкрите місце. Бо гарний кадр життя не вартий.

Як і більшість сучасних українських воєнкорів, Анатолій Степанов відмовився від маркування «PRESS» на своїх засобах захисту і на автомобілі. Синій журналістський бронежилет фотограф вважає не захистом, а фактором ризику.
– Це, в принципі, штука, яка демаскує і може навіть підштовхнути ворога до того, щоб тебе вбити. Бо для росіян це навіть цікаво – вбити чужого журналіста, – наголошує Анатолій.
А от для своїх маркування – обов’язкове, тільки зовсім інше.
– Коли я під кінець минулого року працював поруч із солдатами в Костянтинівці (туди вже можна було заходити тільки пішки), мене маркували тими самими зеленими стрічками, які були на них. Сказали: це обов’язково, і на касці, і на рукавах, бо тебе можуть «завалити» свої. І будь-який синій бронежилет нікого не зупинить, повірте. Якщо вас побачать у непідходящий момент – можуть вистрелити, – розповідає фотограф.
Бронежилет у Степанова той самий, що й на початку війни.
– Я купив його у 2014 році й досі в ньому ходжу. Просто поставив поліетиленові плити, вони легші за керамічні і тим більше металічні, – каже він. – Я не ходжу в атаку, я не на прямій лінії вогню. Опинитися там можу, але ймовірність мала. Головна загроза – уламки. Від уламків такого бронежилета, в принципі, достатньо. А від великих уламків артилерії, «смерча» чи «урагана» навряд чи врятує будь-який захист.
Бронежилет, який носить Анатолій Степанов, захищає груди і спину.
– Прикриті головні органи – серце, судини, легені, діафрагма. Вважаю, цього мені достатньо. Кевларові пакети прикривають також боки. Але щойно ти піднімаєш руку – місце вже не захищене, – каже фотограф.
Тим, хто з різних причин працює без важкого спорядження, він радить не залишатися зовсім «голим».
– Придбайте хоча б кевларовий пакет і обов’язково каску. Якщо ти без каски, то ж і в голову може прилетіти. До чого тоді весь інший захист? – зауважує Степанов. – До війни люди звикають. Якщо довго там працюють – стають толерантнішими до небезпечних ситуацій. Можеш десь не вдягнути жилет, піти без каски… Так і військові часто роблять. Але зараз, із таким засиллям дронів, це дуже небезпечно. Розумні люди стараються побільше на себе одягати, – каже фотограф.

Найнебезпечніша частина роботи – це дорога
– На відкритій місцевості в зоні ризику перебувати не можна. Це просто табу, – наголошує наш співрозмовник. – Якщо в тебе немає потреби кудись бігти чи швидко пересуватися, ти маєш зайти в тінь, під дерево. Щоб тебе насамперед не побачили згори.
За словами Анатолія Степанова, сам процес зйомки – безпечніший, ніж дорога до місця зйомки.
– Коли знімаєш, ти контролюєш небо візуально. І слухаєш. А коли ти пересуваєшся, ти не можеш контролювати небо. Ти їдеш вулицею, в машині гуде двигун, ще часто й музика грає… а за тобою в цей час може непомітно полювати дрон. Це неприємна ситуація, – каже він.

Персонального детектора дронів фотограф не має.
– Детектор з’являється, коли я працюю з журналістом, який пише. Я їжджу тими дорогами, які вважаю безпечними, і обов’язково раджуся з військовими й поліцією: як там по дорозі, куди можна заїхати, куди не можна. Ну і важливою є швидкість. Треба їхати швидко, – пояснює Степанов.
Окреме табу – темний час доби.
– Уночі зараз їздити не варто. Ти в темряві нічого не бачиш, а тебе в темряві видно дуже добре – дрон має спеціальні прилади, – наголошує він.
Але й «відносно безпечні» дороги такими є лише умовно.
– Ти проїжджаєш в один кінець – нормально. Повертаєшся – а на цій дорозі вже щось димить. Догоряє машина, наприклад, – розповідає фотограф.

Важлива тема – робота на місцях ударів по містах, зокрема по Києву та Київщині. Тут Степанов змінив власні звички.
– Останнім часом я стараюся працювати в бронежилеті навіть у Києві, коли щось прилітає. Бо є відчуття, що ти завжди можеш стати мішенню під час повторного удару, – зазначає він.

Час перебування на місці прильоту фотограф собі не лімітує, але має свій індикатор.
– Я дивлюся, як поводяться працівники ДСНС і поліції. Їх попереджають дуже швидко, у них гарне оповіщення. І коли вони починають розбігатися – я разом із ними стаю під дерева. Так було нещодавно в Краматорську: прилетіли бомби, розбили будинок, постраждали люди. І прямо чутно було, як уночі над пожежею літає дрон. Потім передають по рації – і всі розбігаються, – згадує Степанов.

Із керованими авіабомбами, додає він, «стати під дерево» вже не працює: в таких випадках треба тікати значно далі.

Рішення ухвалює той, хто їде
Анатолій Степанов – фрилансер. Нині співпрацює з міжнародним агентством Reuters.
– Рішення, куди їхати, я ухвалюю сам. І маршрут визначаю сам – порадившись із військовими. Коли ж ми працюємо з журналістом, котрий пише, це вирішується колегіально. У нього є план, є свої теми, я допомагаю йому як фото- і відеожурналіст, як водій, як сек’юриті. Все разом. Певний досвід дозволяє мені це робити, – пояснює фотограф.





Наводячи приклад, Анатолій згадує роботу в Бахмуті з 93-ою бригадою.
– Артилерійські обстріли були дуже сильні, вони фактично не припинялися. Ти йдеш містом, ховаєшся за будинки, а воно летить, летить, постійно десь вибухає. Чуєш свист, вибухи – інколи близько, інколи далеко. До передової було метрів двісті… Раптом привезли простою машиною військового. Допомогу йому надали прямо на землі, у дворі, під артобстрілом: були медики, більш досвідчені люди. Я знімав. Потім ми його заносили в підвал. Стріляли так, що уламки бетону постійно падали по касці. Снаряди прилітали десь дуже близько. Але двір був закритий іншими будинками, і в цьому була перевага, – згадує фотограф.

Робота в небезпечних умовах для Анатолія Степанова – звична річ, але сподівається він не тільки на себе.
– Люди на фронті перестають бути атеїстами. Не скажу, що я глибоко віруючий, але коли потрапляю в серйозні місця – читаю «Отче наш», – зізнається фотограф. – Пам’ятаю свій перший по-справжньому важкий обстріл на Донбасі 2014 року… Там, де я був, прилетіло 8–10 артилерійських снарядів. Вони мене підкидали, як оселедця. Я лежав на землі, і навколо все дзвеніло – навіть не вибухало, а… стояв суцільний дзвін.

Журналістські організації – як українські, так і міжнародні, допомагають як тільки можуть. Але зробити роботу журналістів в Україні цілком безпечною – не в їхніх силах.
– Ця війна настільки жахлива й брутальна… Так, можна допомогти з придбанням засобів захисту – це, в принципі, давно роблять журналістські організації. Але… менше стріляти по нас усе одно не будуть. Тож усе одно, вся відповідальність на нас самих – зважувати ризики, ухвалювати рішення, – каже Степанов. – Війна – це сукупність збігів обставин. Отже, треба не лише зважати на багато речей, а й… сподіватися на удачу. Комусь щастить, комусь – ні.
… У страшний день 23 жовтня 2025 року, коли в Краматорську на АЗС від дронового удару загинули журналістка Альона Грамова (Губанова) та оператор Євген Кармазін, Анатолій Степанов працював неподалік – знімав роботу «градів». Повертаючись, побачив на дорозі вже підбиту машину, але не знав, хто загинув; про це дізнався пізніше з інтернету.
– Краматорськ на той момент вважався більш-менш безпечним містом. Тому вони могли працювати без бронежилетів, – каже він. – А зараз на місцях прильотів там взагалі не можна з’являтися без захисту, бо ймовірність повторного удару дуже висока.



За словами Анатолія Степанова, «ця війна вже вся перетворилася на одну довгу документальну серію».
– Я знімаю тринадцятий рік, і з цього вже може вийти великий-великий документальний проєкт. З іншого боку, власне військових новин вже фактично немає. Ця війна для світу вже десь на задвірках, на маргінесі. Із цікавих тем для міжнародних агенцій нині залишаються хіба що страждання мирного населення, – каже фотограф. – Але журналісти, і я в їх числі, намагаються переломити цю тенденцію. Тому я й далі знімаю.

* * *
Від початку повномасштабного російського вторгнення Національна спілка журналістів України зробила безпеку медійників одним із пріоритетних напрямів своєї роботи. Опорою цієї діяльності стала мережа Центрів журналістської солідарності, що діють у Києві, Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Львові, Івано-Франківську та Сумах. Тут журналісти можуть отримати захисне спорядження й технічну допомогу, консультації з питань безпеки та психологічну підтримку.
З масовим застосуванням російських безпілотників перед медіа постала нова загроза, і НСЖУ послідовно порушує питання безпеки журналістів в умовах дронової війни — як усередині країни, так і на міжнародних майданчиках. Спілка наголошує: традиційні підходи до захисту медійників більше не відповідають реальним ризикам, адже журналісти дедалі частіше стають мішенню навіть на значній відстані від лінії фронту. Відповіддю на ці виклики стало забезпечення журналістів детекторами дронів через мережу Центрів журналістської солідарності та підготовка оновлених безпекових рекомендацій, адаптованих до реалій сучасної війни.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
«Синій бронежилет – це мішень», – воєнкор Станіслав Кухарчук про захист журналістів у дроновій війні
























Дискусія з цього приводу: