У кожного медійника є історія або історії, які були поруч, але їх так і не перетворили на матеріал. Про це рідко говорять, але саме вони залишають найбільший слід у пам’яті медійника. І вони часто впливають на те, як будуватиметься робота далі.
Таке буває дуже рідко, щоб я не зняла матеріал з місця обстрілу чи не зняла героя, який мене вразив. Я максимально абстрагуюся і документую події. Які б страшні та шокуючі вони не були. Але бувають все ж винятки. І вони завжди пов’язані з великою емоцією. Так сталося в Мерефі. 4 травня по місту нанесли ракетний удар, на місці померли 4 людей. Зараз цифра вбитих вже сягнула 8. Ми приїхали на місце удару пізно, минуло вже майже 3 годин після атаки, але тіла досі лишалися. Їх тільки накрили.
Якось давно мені так не було. Стискало в грудях – аж не вдихалося. Жінка лежить на порозі ветеринарної клініки. На неї дивиться наляканий кіт. Може, її, а, може, вона його лікувала.
Жінка лежить на тротуарі. Поруч ростуть такі красиві сині квіти. Поруч її чоловік. То завмирає, то безупинно ходить.
Ще тіло. Жінка біля сходів…
Я зафільмувала все, що побачила, зробила фото, опитала людей і правоохоронців. Власне, це за кілька годин і пішло в етер теленовин. Але історій загиблих у матеріалі не було. Я не стала їх робити. Під час зйомки я випадково познайомилася з жінкою, чоловік якої був вбитий ракетою.
“У машині то мій чоловік. загинув… Я з вами поговорю? Можна? Розкажу про нього… Може, хоч так заплачу. І хоч трохи легше стане…”
Її чоловік. загинув просто в машині, за кермом. Я не бачила його крізь розтрощене скло. Але тепер я так багато знаю про його життя ще до сьогоднішнього ранку…
Коли на місці обстрілу підходиш до людей, шукаючи очевидців, випадково підійти до людини, яка щойно когось втратила, – це… Думала написати “важко”. Але не так. Це чомусь ніяково і одночасно ти почуваєшся винним у їхньому болю. Це складні відчуття.
Іноді рідні хочуть говорити, бо їм треба кудись хоч трохи викинути біль. Іноді – агресію. Частіше вони просто мовчать. Сьогодні я не встигла нічого спитати. Я не знімала – просто слухала.
Ця жінка, вона побачила в мені людину. І в тому моменті їй була потрібна людина, а не журналіст.
Вона спирається на паркан, метрів за 10 від згорілих авто. Тиха-тиха. Не плакала.
“А я вас знаю. В ютубі бачу часто. А я ось чекаю. У машині то мій чоловік. Загинув… Я з вами поговорю? Можна? Розкажу про нього… Може, хоч так заплачу. І хоч трохи легше стане… А то не плачеться, а так боляче. Він друга віз у лікарню, просто допомогти хотів. Я б хотіла його покласти з машини на землю, щоб йому легше було… А поки не дозволяють… Він зранку ще з собакою встиг погуляти. А ввечері вчора грав мені на гітарі. Знаєте, він усе життя в музиці. З дитинства. Його навіть у групу взяли підлітком. А ми з ним 45 років разом. Хотіли от ювілей святкувати… Познайомилися 6 травня 81 року”.
Вона так і не заплакала.
Напевно, мій матеріал об’єктивно втратив, бо в ньому не було того важливого, без чого він не буде повним. Але в кожного медійника є момент, коли ось так неочікувано в ньому потребують людини, а не журналіста. Ненаписаний матеріал теж може бути важливим.
Ганна Черненко
