«Він мав внутрішній маячок – вроджене, майже абсолютне відчуття справедливості й «по-людськи» правильного вибору», – згадує про Володимира Фоміченка-Закуцького, головного сержанта взводу БПАК розвідувальної роти військової частини А1126, його дружина Ольга. У лютому 2022 року він «завалив» свою квартиру спорядженням для журналістів на фронті, щоб забезпечити їхнє перебування у гарячих точках. Талановитий фахівець, який будував цифрові екосистеми для провідних українських медіа та кіноіндустрії, наприкінці грудня 2022-го свідомо обрав шлях воїна. Загинув 26 лютого 2026 року, виконуючи бойове завдання під Покровськом.
Спогадами про Володимира, його професійний старт, цивільне життя та трансформацію на фронті для Національної спілки журналістів України поділилася дружина Ольга Фоміченко-Закуцька.
Перша «робоча сім’я» на Film.ua
Професійний шлях Володимира розпочався ще в студентські роки – разом із майбутньою дружиною Ольгою вони навчалися на факультеті зв’язків з громадськістю. Першим серйозним викликом і водночас щасливим етапом кар’єри став піар-департамент кіностудії Film.ua, якому Володимир присвятив близько восьми років.
«Це була його перша робоча сім’я, Вова курував напрямок кіноклубу, брав участь у запуску великих промокампаній найкасовішого прокатного українського кіно, телевізійних продуктів, а згодом очолив окремий діджитал-відділ. Він працював над промоцією відомих серіалів, анімаційного фільму «Мавка. Лісова пісня», фентезі «Сторожова Застава» та багатьох інших», – згадує дружина Ольга.
У кіноіндустрії Володимир провів більшу частину свого життя. Для колег по студії він був не просто технічним фахівцем, а людиною, яка приносила в роботу особливу енергію та драйв.
«Вовка. Світлий, тонкий, ніжний, крутий. Ніби без шкіри. Щирий, веселий, сміливий, мужній. Він підсадив мене на Breaking Bad і на «Гру престолів». Він був моїм провідником у цифровому світі… П’ять років пропрацювали разом, робили всякі дивні штуки. Змінювали світ, змінювалися самі. Не можу сказати, що було легко. Але у Вови завжди було стільки світла!» – згадує цей час у своєму дописі у фейсбуці його колега з Film.ua Поліна Толмачова, яка тоді працювала на посаді директорки з маркетингу та піару.
«Лікувати» слабкі сторони: робота в «Заборона Медіа»
З 2021 року Володимир очолив напрямок маркетингу у «Заборона Медіа».
«Ми зідзвонилися, він чесно сказав, що трошки вигорів на попередній роботі і має подумати, чи стрибати у нову пригоду з нами. Я одразу зрозуміла, що він – наша людина… Він був профі, тож ми сказали, що готові почекати. За місяць він вийшов на роботу і прожив разом з нами яскраві два роки – допоки не вирішив піти в ЗСУ», – згадує співзасновниця проєкту Катерина Сергацкова, як Володимир прийшов у команду.
У роботі його захоплювала можливість кризового менеджменту й оптимізації. За словами дружини, його головним талантом було вміння приходити в нове місце, аналізувати процеси, «лікувати» слабкі сторони й покращувати результати. Разом із тим він залишався лідером, чуйним до команди, адже тонко розумів людей і знаходив спільну мову з кожним.
«Вовка був людиною, яка мирила усіх зі всіма – у такій легкій манері, що ніхто вже і не памʼятав, у чому проблема. З ним було легко перестрибувати правила і при цьому іти в потрібному напрямку. Чесність і відкритість, великі блакитні очі завжди налаштовували на мир», – ділиться Катерина Сергацкова.
Безпека журналістів та волонтерство у «2402 Foundation»
Коли у лютому 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, Володимир продовжував працювати в «Забороні». Співзасновники видання Катерина Сергацкова та Роман Степанович створили Фонд солідарності «2402 Foundation», метою якого було забезпечення журналістів, що працювали в гарячих точках, засобами захисту – бронежилетами, касками, тактичними аптечками.
«Ми з Романом на колінці робили сайт ініціативи, збирали запити на шоломи, каски і броніки, а Вова був поруч і вірив у цю справу. Коли ми почали робити наші відомі тренінги з безпеки (HEAT, HEFAT), він їздив разом з Романом шукати полігон, базу, збирав зі складів захисне спорядження», – розповідає Катерина.
Квартира Володимира та його дружини Ольги швидко перетворилася на справжній склад і перший великий логістичний хаб фонду. На самих тренінгах Володимир брав на себе будь-яку роботу, де потрібна була допомога.
Як згадує співзасновниця «2402 Foundation», Володимир став незамінним асистентом: позував для тренерів із першої допомоги як «поранений» чи «загиблий», допомагав реалізовувати навчальні сценарії та самотужки переносив спорядження по полігону. Володимир підтримував роботу фонду, поки сам не пішов до війська.
«Пішов захищати наше майбутнє та майбутнє наших майбутніх дітей»
Рішення піти до лав Збройних Сил України не було спонтанним. Володимир мобілізувався за власним бажанням 15 грудня 2022 року, вирушивши на базову загальновійськову підготовку (БЗВП).
«Він пояснював це тим, що з 2014 року його труїла думка про те, що він не зробив цього раніше. Вова пішов захищати наше майбутнє і майбутнє наших майбутніх дітей. Він ніколи не думав про еміграцію, хотів жити лише в Україні. Тому думка про те, що в його рідний дім прийшли ґвалтівники і вбивці, була для нього нестерпною. Він мусив їх позбутися, аби вберегти рідних», – розповідає дружина.
До служби Володимир готувався системно: він хотів займатися безпілотниками, коли це не було масовим трендом, закінчив курси пілотування, отримав сертифікат, щодня бігав у повному спорядженні. Потрапивши до новоствореної бригади, він разом із побратимами з нуля розгортав БПЛА-напрямок. Спершу підрозділ займався суто розвідкою, але згодом став розвідувально-бойовим.
«Вова спочатку пішов навчатися, набирати форму. Він хотів бути кращим у своїй справі. Потім чекав, коли його візьмуть туди, куди збирався – і врешті отримав запрошення. Він був радий своєму рішенню, і я за це теж раділа, бо я за нього завжди раділа. Хоча було складно: я дуже любила з ним працювати і дружити», – ділиться Катерина Сергацкова.
«Ненароджений для війни – і 4 роки на війні. З короткими відпустками. За себе, за того парня. За всіх нас», – додає у своєму дописі Поліна Толмачова, згадуючи, як стежила за його короткими повідомленнями у соцмережах та зборами на «корчі та дрони».
«Закарбовувався ззовні та ставав ніжнішим усередині»
Військова служба змінила Володимира, проте не зламала його внутрішню суть. Як згадує дружина, за час перебування на фронті він переїжджав зі своєю бригадою близько п’ятнадцяти разів, щоразу беручи на себе більше відповідальності за підлеглих та переживаючи втрати.
«Він якось «закарбовувався» ззовні, а всередині ставав ще світлішим, чуйнішим, добрішим і ніжнішим. Це мало хто бачив, але спостерігати за цими змінами і його ростом було справжньою пригодою. Аби тільки не за таких обставин», – додає Ольга.
Попри війну, останній рік пара намагалася проводити разом за кожної можливості. Дружина приїздила до нього у Покровськ, влітку вони з друзями вирвалися в Карпати, де каталися на велосипедах зі схилів Захара Беркута. Взимку, під час навчання Володимира на сержантських курсах у Житомирі, вони бачилися часто, і вперше за три роки разом зустріли Новий рік, будуючи плани на дітей, подорожі та цивільне життя.
Дороговказ і «внутрішній маячок»
У повсякденному житті Володимир залишався людиною простих цінностей: для щастя йому вистачало затишних вихідних разом із дружиною та хорошого серіалу. Він обожнював гори, лижі, сумував за морем і захоплювався культурою манги та аніме. Його найважливішим життєвим правилом було бути чесним із собою та людьми навколо: ніколи не брехати, а якщо щось всередині «свербить» – не ігнорувати, а йти та розбиратися.
Він залишив після себе особливе гасло, яке тепер повторюють усі його близькі: «Любов усе відпи*дить!»
«Ці слова Вова відправляв мені на листівках разом із квітами, поки служив. Ці слова він промовляв, коли піднімав келих, коли втішав друзів, коли зізнавався мені у коханні. Вони назавжди залишаться в пам’яті тих, хто його любив, як дороговказ», – каже дружина.
Офіційна звістка про загибель Володимира застала його близьких та колег 10 березня 2026 року.
«Який сенс у цьому всьому? На що ми витрачаємо життя, поки над нами тримають небо найкращі люди країни, що вписалися за нас?» – ставила питання Поліна Толмачова.
Володимир побудував круту команду операторів дронів та розробляв дієві стратегії, але вже точно знав, чим прагне зайнятися після повернення з фронту.
«Памʼятаю, як після поранення побратима він поділився, що коли повернеться з фронту, хоче допомагати пораненим ветеранам в реабілітації. Вова озвучував це регулярно – він бачив прірву між фронтом і миром і, як справжній маркетолог, хотів її зменшити. Ось це я прагну далі нести й врешті реалізувати щось для нього, на памʼять про світлого, сміливого Вову, який вмів усіх обʼєднати», – ділиться особливим спогадом Катерина Сергацкова.
Володимир обрав свій шлях свідомо, бо по-іншому просто не міг – так підказував його «внутрішній маячок», який завжди вів його по життю «по-людськи» правильним курсом. Він залишив після себе не порожнечу, а світло, мільйони жартів і живий приклад безстрашності.
«Він вчив і мене слухати тільки своє серце. Я дивилась і вчилась. Тепер продовжую сама», – каже дружина Ольга.
І це продовження – у кожному, хто його любив, хто тепер тримає його світло та дослухається до себе так, як робив він.
Поліна Хміль
Дискусія з цього приводу: