Емоційне вигорання – це лише втома чи вже сигнал, що ресурс вичерпується? Як не пропустити момент, коли робота переходить у «режим автопілота» і що допомагає відновитися, коли щоденний потік новин виснажує? Про те, як помічати свій стан, визначати рівень виснаження, знайти свої тригери й «карту ресурсу» разом із психологинею, журналісткою, медіаексперткою Наталією Войтович говорили учасники онлайн-тренінгу «На межі включеності: як розпізнати та подолати емоційне вигорання журналіста», який провели Дніпровський та Львівський центри журналістської солідарності НСЖУ.
Журналісти знаходяться в потоці щодня. В потоці інформації, завдань, дедлайнів, травматичних подій. В потоці, де не так вже й просто помітити й визнати, що ресурс виснажується. Але паливо так чи інакше закінчується, а медійники – так само вигорають, зазнають травматизації й потребують відновлення.
– Що довше триває війна, то очевидніше, що наша професійна витривалість напряму залежить від, зокрема, внутрішнього ресурсу. Ми, журналісти, щодня працюємо з інформацією. І доволі часто вона є складною, травматичною, емоційною. Водночас не завжди маємо можливість зупинитися, подивитися, оцінити, як це на нас впливає, – зауважила координаторка Дніпровського центру журналістської солідарності НСЖУ Наталя Назарова.
Вигоряння в журналістиці не є рідкісним, чи дивним явищем. Щобільше, специфіка роботи журналіста робить його чи не частиною професії, та є кілька чинників, які на це впливають.
Перший – емпатія. Журналісти часто схильні відчувати чужий стан, адже чимало працюють з людьми. Та попри те, що емпатичність не є поганою рисою, вона може завдавати шкоди. Так, тривале «переживання» чужого болю здатне призвести до вторинної травматизації – стану, коли людина, яка не пережила травматичної події безпосередньо, відчуває її наслідки опосередковано, через постійну взаємодію із постраждалими.
Другим чинником є інформаційне перевантаження. Журналісти є як активними споживачами інформації, так і її виробниками. І те, і інше, як правило, відбувається одночасно й безперервно, що вже є доволі виснажливим. А в умовах, коли інформаційний потік зростає, а його значна частина має травматичний характер, це навантаження стає особливо руйнівним.
Третій – відсутність меж між роботою і відпочинком. Дедлайни, завдання на вихідні, постійна включеність у справи через месенджери.
І останній – тривалий фоновий стрес від війни:
– Ми розуміємо, що немає безпечних міст. Навіть умовно безпечні, як Львів чи Ужгород, – теж у постійному стресі, – зауважила Наталія Войтович.
З метою визначити рівень емоційного вигоряння, медійники пройшли скорочений тест за методикою діагностики В. Бойко. П’ятнадцять тверджень учасники оцінювали від нуля до трьох балів.
Шкала, водночас, передбачає чотири рівні:
- до 10 балів – стан під контролем;
- 11-20 – накопичена втома;
- 21-30 – формується синдром вигоряння;
- від 31 – високий рівень виснаження з ризиком вторинної травматизації.
Результати зосередилися в діапазоні від 16 до 41 балу з максимальних 45. Заразом показово, що стан жодного не перебував на рівні норми.
Тож як зрозуміти, що рівень виснаження вже високий? Ключовими компонентами вигоряння є емоційне виснаження, деперсоналізація або відчуження, байдужість й цинізм, знижена мотивація, відчуття втрати сенсу тощо. Та на відміну від звичайної втоми й стресу, при вигорянні відпочинок більше не відновлює ресурс. Можна виспатися, взяти вихідний, – і все одно повернутися до рутини спустошеним, наче відпочинку й не було. Бо організм потребує відновлення – повного «вимкнення», коли є час нічим не перейматись.
Як зауважила тренерка, почати це відновлення варто з мінімального – усвідомити власний стан. Відчуття провини за відпочинок, невміння делегувати, відмовляти, звичка терпіти й «бути стійким» – ці та інші патерни поведінки заважають розпізнати, коли ресурси вже вичерпані. Тим не менш, чим більше ми не звертаємо на це уваги – тим більш небезпечні наслідки.
Тому будьте пильніше до себе, своїх емоцій, ставлення до роботи й не ігноруйте сигнали свого організму.
– Делегуйте завдання. Не всі, не одразу. Почніть з маленької нескладної справи, яку спокійно може виконати хтось інший, – радить психологиня. – Не забувайте про комунікацію: проговорюйте ваші думки, невдоволення тощо.
Працюйте над інформаційним кордоном: не варто перебувати в інформаційному просторі 24 години 7 днів на тиждень. Влаштовуйте інформаційні «детокси»: раз на місяць повністю відмовляйтеся від інформації на один-два дні.
Пам’ятайте про такі інструменти як 5-10 хвилин тиші після важкого матеріалу або інтерв’ю, дихальні вправи, прогулянки, теплий напій (але без гаджетів), підтримка людей навколо.
– І дозвольте собі відпочинок без провини. Ми мусимо зрозуміти, що відпочинок – не є наша слабкість. Це є професійна необхідність, – наголосила тренерка. – Ми ж лягаємо кожного дня спати. Не вважаємо, що сонце є слабкістю. Бо сонце є природнім. Те саме відпочинок. Якщо ми зробимо невеличку паузу під час робочого дня – це не є слабкістю. Це є відновлення нашого організму.
Наприкінці тренінгу учасники поділилися, що вони забирають із собою. Так учасниця підкреслила важливість належності до спільноти. Водночас, інший – пам’ятатиме виконану під час заходу коротку праву із собачкою як нагадування про важливість комунікації: те, що одна людина бачить очевидним, інша може сприймати зовсім інакше.
Одна з учасниць також поділилась власною історією досвіду із вигоранням. Вона зізналася, що в певний момент просто не мала змоги написати навіть перший рядок новини, і саме тоді звернулася по допомогу до спеціаліста в межах програми безкоштовної підтримки для журналістів:
– Коли психотерапевтка сказала мені просту фразу «Ви не отупіли, у вас вигорання» – це було, мабуть, найважливіше, що я почула. Бо я справді боялася, що це все. Що я більше не можу писати і не зможу заробити на хліб.
Редакція, в якій працювала медійниця, помітила проблему і запропонувала змінити ритм роботи.
– Коли я відчула, що можу не думати про новини кожного дня – і сісти написати, тому що я хочу, а не тому що мушу, – це було найкраще відчуття за довгий час. Варто іноді пам’ятати: якщо ви «випадете» повністю, редакція вас втратить. Краще змінити ритм і залишитися продуктивним, ніж витягувати себе до останнього, – упевнена журналістка.
Отже, турбота про себе – це не слабкість, а частина нашої професійної безпеки. Очевидно, що журналіст, який їде в небезпечну зону, зобов’язаний мати бронежилет. Та варто пам’ятати, що ментальне здоров’я – зобов’язання того самого порядку.
Подія відбулася в межах проєкту «Розширення стратегій, мереж та інструментів у галузі психічного здоров’я та профілактики вигоряння для громадянського суспільства в Україні» спільно з Araminta gUG та Офіс Дій.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контактний телефон Центру журналістської солідарності у Дніпрі – 050 919 84 79 (Наталя Назарова, координатор Дніпровського центру).
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Ліана Охрименко, Дніпровський ЦЖС
Дискусія з цього приводу: