Долю на багато років уперед визначило для журналіста Ігоря Левенка відрядження на столичний Майдан у 2014-му. Сьогодні він – один із найдосвідченіших воєнних кореспондентів України, який сумарно провів на Донбасі більше чотирьох років.
Воєнкор «Інтера» Ігор Левенок – член Національної спілки журналістів України, в 2023 році за поданням НСЖУ його нагороджено Грамотою Верховної Ради України. Того ж року Президент відзначив його орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. В інтерв’ю інформаційній службі Спілки Ігор Олександрович розповів про те, як змінилася воєнна журналістика, чому українські репортери працюють «правильніше» за колег з інших країн, і про власний принцип: «Жоден сюжет не вартий життя».
«Доля поставила мене на цю стежку»
– Пане Ігорю, як трапилося, що ви стали воєнним журналістом?
– Це трапилося абсолютно непередбачувано і несподівано. На той момент – це був 2014 рік – я вже працював журналістом програми «Вікна СТБ». Якраз почалися події Революції Гідності, Майдан. Я був регіональним кореспондентом у Чернігові, але тої зими було холодно, багато столичних журналістів хворіли. І мене попросили поїхати на допомогу. Я поїхав у Київ і якраз застав протистояння на Майдані, стрілянину.
Після того почалися події в Криму. Постало питання, хто ж поїде ще туди. Одним із тих, хто визвався, був я. Отак, власне кажучи, мене затягнула воєнна тематика…
В Криму мені вдалося досить складним шляхом потрапити на територію військової частини у Феодосії, де базувалися наші морпіхи. На той момент частина вже була заблокована проросійськими силами. А хлопці якраз того дня, коли я там був, давали клятву на чорний берет (урочиста церемонія вступу в морські піхотинці, – Ред.). Дуже драматичні були події. Перше питання, яке мені поставили офіцери, коли я потрапив на територію частини, – «Що взагалі у вас там, у Києві, відбувається? Що нам робити, чому нам ніхто не дає ніяких наказів?..»
До речі, там на нас скоїли напад. Нам вдалося відбитися від нападників, тому що ми мали дві знімальні групи, а їх було трішки менше. До фізичної сутички не дійшло, але апаратуру нам пошкодили.
– А як почалася ваша робота на Донбасі?
– Повернувся у Київ, почалися події на сході країни. Я уже сам попросився поїхати в Луганськ. Десь близько місяця ми там перебували, я об’їздив майже всю Луганщину.
У Краснодоні нас ледь не кинули «на підвал», тому що проросійські бойовики, щойно бачили якусь камеру, одразу обступали і вимагали показати посвідчення. До журналістів, які приїжджали з Києва, там було дуже упереджене ставлення. Але я ще мав старе чернігівське посвідчення. Коли вони подивилися, що там написано «місто Чернігів», у них був ступор. «Що ти тут робиш?» Перше, що спало на думку: «Слухайте, Луганськ і Чернігів – це ж міста-побратими, нам же треба висвітлювати те, що тут відбувається».
Після Луганська почалися події навколо Слов’янська, ми поїхали туди – там уже почалася війна справжня…
Тож, я ніколи й гадки не мав, що стану воєнним журналістом. А доля якось сама мене поставила на цю стежину.
«Адреналін і молитва»: найстрашніші моменти за 11 років війни
– Часто відвідували Донбас?
– Я колись намагався підрахувати, скільки за одинадцять років бойових дій я загалом провів на Донбасі. У мене виходило три роки, потім чотири, далі я вже не зміг просто порахувати.
– Що найбільше запам’яталося?
– Звісно, в пам’яті закарбовуються насамперед екстремальні моменти. Коли потрапляєш під обстріл, починаєш молитися і записувати прощальне відео…
Таких моментів, слава Богу, було небагато, але були. Один можу згадати – у 2016 році ми потрапили під обстріл на Маріупольському напрямку, це поблизу Талаківки. Тоді по нас почала працювати артилерія. Снаряди дуже близько лягали. Ми впали на землю, і розривалося довкола так, що аж діафрагма тремтіла. Дуже страшно було, приховувати не буду.
Потім – уже повномасштабна війна, липень 2022 року. Ми приїхали в селище Карлівку, яке тоді ще було під контролем українських військ. Ми мали там зустрітися з військовими, які б нас далі супроводжували до позицій. Але щойно ми зупинилися біля тамтешнього риночка та вийшли з машини, як почали прилітати «гради». Були загиблі серед цивільних, були поранені серед військових. Але дивним чином Бог нас зберіг. Нас тільки відкинуло вибуховою хвилею. Там я відчув, що таке вибухова хвиля і, як кажуть, відчув, «що таке справжній адреналін».
– Як змінюється робота журналістів на війні за останні роки?
– Змінюється, звісно. І це пов’язано передусім із наявністю в повітрі дуже великої кількості дронів. На початку війни ми їздили прямо до піхоти, де вони копали окопи (у мене є відео), возили їм туди гуманітарку, записували інтерв’ю, сюжети робили з тих місць. Звісно, туди прилітало все що завгодно – по позиціях працювали міномети, авіація… але ми все одно їздили. А зараз усе це замінили дрони. Нам військові кажуть, що сенсу їхати немає, бо ви поїдете і загинете. У гіршому разі загинете, в кращому вам просто спалять машину дронами. Хіба що до артилерії ми можемо доїхати – і то дуже складно, їхати треба вночі. Кожен виїзд готується військовими, продумується.
«Отже, ми ще комусь потрібні»: як журналістика рятує військових
– Який матеріал ви вважаєте найкращим?
– Я кожен матеріал вважаю «найкращим», якщо цей матеріал, крім того що дає інформацію глядачеві, ще допомагає чимось нашим військовим. Зараз дуже часто наші матеріали виходять із реквізитами різноманітних зборів. Наприклад, на минулій ротації ми збирали хлопцям на двигун для броньованого мікроавтобуса. Я робив матеріал, нам вдалося назбирати суму, яка закрила цю потребу.
– Розкажіть історію, яка найбільше запала в душу.
– Це було позаминулої ротації. Ми працювали з 32-ою бригадою, і випала нагода поїхати на позиції до мінометників. Це район Покровська, якщо конкретніше, десь район Звірового. Ситуація там була настільки напружена, що росіяни заходили просто на позиції наших мінометників. І там відбувалися просто стрілецькі бої вже прямо впритул.
Ми приїхали туди вночі. Їхали на машині військових, яка підвозить їм боєкомплект. Поки ми їхали, водій каже: «Ось ми їдемо, а ось моя машина, на якій я їздив, – вона згоріла. Нам вдалося вискочити, але машину нам спалили. І якщо ця зараз встане, нам просто ні на чому буде їздити». Ми там цілу добу працювали, познайомилися з хлопцями – класні хлопці. Зробили матеріал, і вони дуже здивувалися, що ми до них доїхали, бо ми були першими журналістами, хто туди потрапив.
Я кажу: «Давайте ми вам допоможемо». У них був великий скепсис: «Та чим ви допоможете, кому ми там потрібні. Про нас усі українці забули». Я кажу: «Не забули, хлопці, всі вас підтримують». Коли нам удалося за один сюжет зібрати їм на машину, це просто було щастя. Наскільки це було зворушливо, коли дзвонять тобі хлопці, і вони тремтячим голосом кажуть: «Значить, ми ще комусь тут потрібні. Значить, ми воюватимемо за цю країну».
Війна змінює всіх: «Бачу людей, які розкрилися»
– Як люди змінюються на війні?
– У мене є авторська рубрика, яка називається «Історія війни» – це інтерв’ю, де я спілкуюся з одним із героїв. Я завжди питаю: «Як вас змінила війна?» Безумовно, вона змінює всіх. Але я ще не зустрічав таких людей (можливо, не помічав) яких війна змінила б на гірше. Щоб людина стала більш відлюдькуватою, злою, я таких не бачив. Бачив навпаки.
Буквально на минулій ротації ми знімали матеріал про молодих хлопців, які пішли служити за контрактом – 18-24 роки. Одним із героїв мого матеріалу був 22-річний юнак, позивний «Батюшка». Виявляється, він і справді служив у церкві. Коли він прийшов у армію, всі, навіть інструктори, казали: людина була замкнута, закрита, відлюдькувата, з ним було важко. Минуло два місяці – зовсім інша людина. Він уже розуміє, що від нього залежить чиєсь життя, що він має когось прикривати – людина розкрилася і відкрилася.
На війні з’являються зовсім інші цінності. Я позаминулої ротації спілкувався з бійцем, який пробув на позиції 50 днів. Що таке побути на позиції в Торецьку? Пекло. У буквальному сенсі пекло.
Людина каже: «Ви знаєте, я приїхав у відпустку і зовсім не розумію – які потреби зараз людей у мирному місті? Я цього не розумію після того, як у нас не було чого попити, не було води. Хоча лежав сніг, ми не могли набрати снігу, щоб розтопити, бо заважали дрони. Трохи брудної води накопичувалося на натяжній стелі – і ми, відфільтрувавши, пили ту воду. Не було також їжі, і я згадав, що колись сховав один сухарик. Думав, його з’їли миші. Але я його знайшов, ми поділили цей сухарик на чотирьох і з’їли».
Отакі цінності в людей бувають.
«Не нашкодь своїм»: нові правила воєнної журналістики
– Чи є якісь відмінності в роботі українських і зарубіжних журналістів?
– Пресофіцери кажуть, що українська війна – найвідкритіша для медіа. Наприклад, коли воюють Ізраїль чи Сполучені Штати – потрапити на війну дуже складно, майже неможливо. Там військові самі знімають, там усе передивляються, там дуже жорстка цензура. У нас на війні – всі можливості. Але коли йдеться про принцип «Не нашкодь!», то його треба дотримуватися.
Українські журналісти розуміють, що не можна шкодити своїм військовим. З іноземцями бувають проблеми в цьому плані. Їм часто треба подати якусь сенсацію, якийсь смажений факт. І вони можуть подекуди не зважати на цей принцип «Не нашкодь».
– Які поради дали б молодим журналістам, які хочуть працювати на війні?
– Ось мої поради.
Перше – ретельно готуватися до поїздки в зону бойових дій. Пройти курси тактичної медицини, бо це дуже важливо і рятує життя.
Друге – пам’ятати про головні принципи: «Не нашкодь своїм захисникам!» і «Жоден сюжет не вартий життя». Пам’ятати про те, що основне завдання воєнного кореспондента – донести інформацію до людей і не загинути!
Третє – дослухатися до порад військових у зоні бойових дій, бо ніхто краще за них не знає, яке становище в тій точці, куди ви маєте поїхати.
Четверте – бути на передовій максимально сконцентрованим. Дивитися під ноги і слухати небо.
– Про що б ви хотіли знімати після війни?
– Я хотів би забути про це все, віддати в якийсь музей цей бронежилет. Забути про все це і знімати якесь кулінарне шоу. До війни ми знімали кілька кулінарних передач. Мені це так подобалося! Я і готувати люблю. Коронна страва – курка в пікантному соусі. Добре готую вареники, червоний і зелений борщ, голубці. Тож мені б дуже хотілося десь проявити себе в цій іпостасі.
А взагалі, дуже хочеться зняти якийсь матеріал про все що завгодно. Хоч би й про чупакабру. Але щоб це не було пов’язано з війною.
Розмову вів Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
