Дорогі колеги! Щороку до Дня журналіста ми говоримо про професію. Про стандарти. Про свободу слова. Про важливість незалежних медіа.
Але вже п’ятий рік великої війни змушує мене думати насамперед про інше.
Про людей.
Про журналістів, які в найтемніші дні не залишили свої громади.
Про редакторів фронтових газет, які продовжують працювати за кілька кілометрів від лінії фронту.
Про воєнних кореспондентів, які знову і знову їдуть туди, звідки інші намагаються виїхати.
Про журналістів, які змінили редакційні посвідчення на військову форму і сьогодні захищають Україну зі зброєю в руках.
Про наших колег, які перебувають у російському полоні.
І про тих, кого ми вже ніколи не зможемо привітати особисто.
Війна навчила нас простій істині: журналістика починається не з технологій і навіть не зі слів.
Вона починається з людяності.
Я ніколи не забуду перші дні повномасштабного вторгнення. Телефон у НСЖУ дзвонив безперервно. Хтось виходив з окупації. Хтось втратив редакцію. Хтось шукав бронежилет. Хтось просив допомогти евакуювати родину. А хтось просто хотів почути людський голос на іншому кінці слухавки.
Тоді я зрозумів: іноді лідерство означає просто відповідати на телефонні дзвінки. А журналістська солідарність — це не гучні заяви і не красиві слова. Це знайти колезі прихисток. Передати шолом. Допомогти відновити редакцію. Підтримати родину загиблого журналіста.
Саме з таких простих вчинків народилася мережа Центрів журналістської солідарності НСЖУ. Сьогодні через неї допомогу отримали понад дев’ять тисяч українських та іноземних журналістів. Але найцінніше в цій історії — не цифри. Найцінніше — довіра.
За роки війни я зустрів сотні колег, які допомогли мені зрозуміти справжню цінність нашої професії.
Василь Мирошник із прикордонного Золочева на Харківщині під загрозою дронів і обстрілів продовжує доставляти свою газету читачам.
Світлана Карпенко з Оріхова зберегла для мешканців прифронтового міста їхню «Трудову славу» — і разом із нею відчуття, що про них пам’ятають.
Олексій Пасюга у Великій Писарівці не припиняє випускати районну газету буквально під російськими авіабомбами.
Костянтин Григоренко відновив вихід «Обріїв Ізюмщини» майже одразу після звільнення Ізюма.
Ольга Каліновська, Ганна Черненко, Юлія Суркова, Олександр Соломко та багато інших воєнних кореспондентів щодня ризикують життям, щоб світ бачив правду про війну.
Окремо думаю про наших колег, які перебувають у російській неволі. Ми не маємо права забути про них. Як і про понад півтори сотні медійників, життя яких забрала ця війна.
Колись літній чоловік у прифронтовому Оріхові сказав мені слова, які я пам’ятаю досі:
«Коли приходить місцева газета — значить, нас не забули».
Мені здається, саме в цій фразі — відповідь на питання, навіщо існує журналістика.
Не заради рейтингів.
Не заради алгоритмів.
Не заради лайків.
А заради того, щоб люди не залишалися сам на сам зі своїм болем, страхом і невизначеністю.
У День журналіста я хочу подякувати всім колегам, які залишаються людьми навіть у нелюдські часи. Тим, хто допомагає іншим. Підтримує колег у біді. Не проходить повз чужу проблему. Об’єднує, а не розділяє.
Бо журналістиці потрібні не лише принципи.
Журналістиці потрібні люди.
З Днем журналіста, дорогі колеги!
Бережіть себе. Бережіть одне одного.
І нехай у нашій професії завжди буде місце не лише для правди, а й для людяності.
Журналісти важливі.
Особливо тоді, коли людям потрібно знати, що про них не забули.
Сергій Томіленко
Голова Національної спілки журналістів України, член Керівного Комітету Європейської федерації журналістів
Фото Віталія Вірченка. Під антидроновими сітками на дорозі від прикордонних громад до Сум. Сумщина, 30 травня 2026 року.
