Найстаріше друковане видання Сумщини, газета «Білопільщина», і далі виходить щотижня, попри те, що його рідне Білопілля опинилося в зоні обов’язкової евакуації.
Сьогодні редакція працює «наполовину релокованою»: частина команди переїхала до Сум, а одна людина принципово залишилася в Білопіллі – щоб газета й далі мала «очі та руки» на місці. Про те, як змінилося безпекове повсякдення редакції, розповіла головна редакторка Наталія Калініченко.
… Білопілля – центр прикордонної громади, яку війна поступово відрізає від світу з усіх боків. Дорога від Сум до Білопілля – те, що раніше було поїздкою в 40 кілометрів, тепер обертається об’їздом у понад сто: безпечних доріг майже не лишилося. Найбільша загроза останніх місяців – ворожі дрони, що полюють на транспорт. За словами редакторки, у Білопільській громаді щодня «палять» по 5–10 автівок. Саме тому редакція відмовилася від звичної логістики: возити газету власною машиною стало надто небезпечно.
– Газети ми доставляємо різними способами – і поїздом, і передаємо попутними машинами. А коли треба – веземо в руках, – пояснює Наталія Калініченко.
До центру Білопілля сьогодні дістаються в обхід. До крамниць на околицях, над якими постійно висять дрони, доводиться діставатися пішки або велосипедом – автівка туди вже не доїде. Небезпека стала частиною щоденних звичок. Навідуючись додому, перше, що робить Наталія Калініченко, як і інші релоковані місцеві, – обривають із подвір’я павутиння оптоволокна з ворожих дронів, а потім уважно дивиться під ноги. Поруч зі своїм будинком редакторка знайшла залишки нерозірваного боєприпасу.
Прилітало й до редакції. Офіс у Білопіллі пошкоджений: поруч вибухнув мінометний снаряд, у кабінеті редакторки впала стеля й повибивало вікна. Втім, інші кабінети вціліли – туди й досі приходять люди: приносять оголошення, забирають газетні примірники…
Рішення верстати газету в Сумах ухвалили торік наприкінці травня – на початку червня, коли в громаді оголосили обов’язкову евакуацію. Останньою краплею стали потужні обстріли та зникнення світла й зв’язку: без них редакція фізично не могла навіть передати номер до друку.
– Тому переїхали в Суми, щоб таки був зв’язок, – згадує редакторка.
Безцінний паперовий архів видання – а його в «Білопільщині» збирають ще з 1947 року – вивезли завчасно, у 2023–2024 роках, коли почалися особливо серйозні обстріли. Його спакували й відправили на безпечне зберігання навіть не в Суми, а ще далі.
Сьогодні з п’яти працівників редакції більшість живе й працює в Сумах: сама редакторка, бухгалтерка, журналістка та помічниця редактора. Місто стало прихистком для тих, кому залишатися на прикордонні було особливо ризиковано, – серед них колега з інвалідністю та жінка з двома дітьми, яка перед переїздом місяць просиділа з ними в підвалі. Курсує між двома містами медіаволонтер редакції, доправляючи все необхідне.
А в Білопіллі лишилася одна людина – Тетяна Авраменко, яка навідріз відмовилася виїжджати. Коли є світло й інтернет, вона відчиняє редакційний офіс, приймає оголошення, розносить газети, виписує рахунки. Але головне – вона стала очима видання: робить фото з місць прильотів, поширює газету, інформує колег про те, що відбувається.
«Білопільщина» виходить, як і раніше, раз на тиждень – вісім чорно-білих сторінок. Цьогоріч видання живе і працює вже 107-й рік: воно лишається найстарішою друкованою газетою Сумщини. Газета охоплює чотири громади колишнього Білопільського району – зокрема Ворожбянську та Білопільську, що перебувають у зоні обов’язкової евакуації. Поруч із паперовим виданням редакція веде сайт і сторінки у фейсбуці, інстаграмі, телеграмі та ютубі. При цьому редакція свідомо не дублює «тривожні», сигнальні канали про загрозу обстрілів. Натомість «Білопільщина» зосереджується на перевіреній і життєво важливій інформації: наслідки обстрілів, безпекові поради, зміни в законодавстві, інформація про те, де отримати допомогу. Окрема увага – протидії шахраям, які наживаються на людях під виглядом гуманітарних фондів.
Загальний наклад скоротився з довоєнних 7–7,5 тисяч приблизно до 1,5 тисячі. Газету продовжують доставляти «Укрпоштою» – і стаціонарними, і пересувними відділеннями, попри те що поштові машини теж потрапляють під удари. Редакція відкрила онлайн-передплату на сайті, а ще домовилася з земляком – власником мережі супермаркетів, зареєстрованої на території колишнього Білопільського району, – і тепер «Білопільщину» можна купити більш ніж у десятку крамниць уже в самих Сумах.
Для людей, які виїхали з прикордоння, газета стала не так джерелом новин, як живим зв’язком із домом. Наталія Калініченко згадує, як їй зателефонувала землячка:
– Наталю, я стояла на касі й плакала. Це що, наша «Білопільщина»? Наша газета ще виходить?
Паралельно з основною газетою редакція долучилася до нового проєкту за підтримки Міністерства культури – спецвипуску «Вісник громад Сумщини». На відміну від «Білопільщини», він виходить на всю область накладом 16 тисяч примірників і охоплює п’ять районів та 52 громади – від півночі до півдня Сумщини.
У цьому проєкті команда працює радше як модератор, логіст і координатор: збирає, опрацьовує та розсилає інформацію про життя громад. Окрему увагу приділено роз’яснювальним матеріалам – про пільги, пенсії, безпеку, гуманітарну допомогу та протидію шахраям, а також сторінці для внутрішньо переміщених осіб. Адже статус тимчасово переміщених осіб сьогодні мають близько 106 тисяч жителів Сумщини, і майже 70% із них – переселенці в межах самої області, з небезпечного прикордоння.
Окрему роль «Білопільщина» бере на себе як охоронець пам’яті. На території лише однієї громади знищено близько двох десятків населених пунктів – від великих сіл до невеличких хуторів у п’ятикілометровій прифронтовій зоні. Спалені школи, садочки, церкви вже ніколи не повернути. Часто єдине, що від них лишилося, – світлини в редакційному архіві. «Ностальгічні сторінки» з цими фото викликають у читачів великий резонанс: люди впізнають рідні місця, плачуть і радіють.
– Сьогодні газета – це той місточок, який зберігає пам’ять і ці зв’язки, – каже редакторка.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: