Щоп’ятниці подружжя журналістів із прикордонної Сумщини сідає у старий Daewoo і везе газету туди, де вже немає ні інтернету, ні електрики… лише люди, які чекають. Історія редактора «Ворскли» Олексія Пасюги пояснює, що саме мали на увазі делегати Європейської федерації журналістів, коли в Анкарі визнали прифронтову журналістику критичною демократичною інфраструктурою – нарівні з енергетикою та зв’язком.
Перед в’їздом до прикордоння Олексій Пасюга хреститься. Наталія прочиняє вікно й прислухається до неба – чи не гуде десь дрон. Розподіл ролей у подружжя простий і відпрацьований: хто за кермом, той стежить за дорогою; хто поруч – слухає повітря.
– Зазвичай вона зі мною в дорозі слухає, чи не летить дрон, – розповідає Олексій. – А сьогодні їхали – послухали солов’я.
У багажнику – свіжий наклад щотижневика «Ворскла». Попереду десяток адрес: комусь газету занесуть особисто, комусь лишать пачку в одному з магазинів, які ще працюють, комусь передадуть через сусідів-волонтерів. Один із них – літній чоловік, який колись сказав редакторові про газету: «Я з нею засинаю і просинаюся».
Канадський журналіст Марк Маккіннон, який описав цей маршрут у «The Globe and Mail», назвав його «найнебезпечнішим газетним маршрутом у світі». Для кількох сотень людей, що лишилися у Великій Писарівці та довколишніх селах, це – інформаційна лінія життя. Російські артилерія і дрони методично знищили всі вежі мобільного зв’язку в районі; інтернету немає місяцями; загальнонаціональні телеканали майже нічого не розповідають про цей віддалений куток країни. Залишається «Ворскла».
Що ховається за словом «інфраструктура»
18–19 червня 2026 року в Анкарі Щорічні збори Європейської федерації журналістів (ЄФЖ), що зібралися під гаслом «Незалежна журналістика під облогою», одноголосно ухвалили резолюцію «Про стратегічну роль місцевої та фронтової журналістики під час війни». Її ініціювала Національна спілка журналістів України разом зі спілками журналістів Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії, Ісландії та Асоціацією журналістів Естонії.
Основна теза документа звучить майже технічно: в умовах війни місцева та прифронтова журналістика є формою критичної демократичної та інформаційної інфраструктури – тобто чимось таким самим життєво необхідним, як електромережа чи лінії зв’язку. Формулювання абстрактне лише доти, доки за ним не стоїть конкретна людина.
Олексій Пасюга і є цим «формулюванням» у жорстокій реальності російсько-української війни. В журналістиці він понад чверть століття, а редакторську естафету «Ворскли» перейняв від батька – Бориса Пасюги, який очолював газету багато років. Йому 56, його дружині й колезі Наталії – 53; вона верстає, пише, робить дизайн. Сама «Ворскла» виходить уже 95 років, названа на честь сусідньої річки. До повномасштабного вторгнення Велика Писарівка мала близько чотирьох тисяч жителів. Тепер тут лишилися здебільшого літні люди, які не уявляють життя деінде.
Редакційне серце газети довелося розділити на частини. Після того, як навесні 2024-го керована авіабомба влучила в поштове відділення поруч з офісом (вибито вікна, зірвано з завісів двері, бите скло на підлозі), редакційний штаб перенесли до Охтирки, за півтори години їзди, а друк – аж до Вінниці в глибокому тилу. Команда працює дистанційно з різних міст. Газету верстають у вівторок, до четверга наклад повертається із друку, а в п’ятницю Пасюги вирушають у дорогу. Ці 600 примірників, які доїжджають до прикордоння, – близько 40 відсотків усього тиражу. Решту читають ті, кого війна розкидала по Україні, але хто досі відчуває зв’язок із домівкою.
Прочитати текст, ухвалений в Анкарі, поруч з історією «Ворскли» – це побачити, як кожен абзац документа має реальне обличчя.
Резолюція твердить, що у прифронтових регіонах місцеві журналісти часто є єдиним надійним джерелом верифікованої інформації. Опитування НСЖУ у прифронтових і деокупованих громадах восьми областей це підтверджує: 78 відсотків жителів таких територій найбільше цікавить безпекова ситуація саме в їхньому місті чи селі, а не загальнонаціональні новини; майже кожен п’ятий скаржиться, що інтернет працює погано або не працює взагалі; а найбільше довіри – до місцевої преси.
У Великій Писарівці без газети люди залишилися б наодинці з радіохвилями, що йдуть з-за кордону. «Здавайтеся, ми ваші брати. Приєднуйтеся до нас, перетинайте кордон», – переказує Наталія те, що ллється з російських радіостанцій.
Понад 60 відсотків опитаних НСЖУ вже стикалися з фейками й маніпуляціями.
– Росія воює не лише проти України – вона воює проти правди, системно поширюючи дезінформацію й перетворюючи окуповані території на інформаційні пустелі, – наголошував голова НСЖУ Сергій Томіленко на конференції «Глобальна криза журналістики» напередодні зборів у Анкарі.
Резолюція говорить про документування реалій війни.
– Ми збираємо інформацію, документуємо воєнні злочини, щоб потім, навіть після нашої перемоги, про них говорити, – пояснює Олексій Пасюга. 60 військових із громад Великої Писарівки та Кириківки загинули на передовій, ще десятеро цивільних – від російських атак. «Ворскла» написала про кожного. Водночас редакція свідомо оминає найчутливіше: горе родин, які не хочуть публічності. «Для нас найголовніші ті, хто живий», – каже редактор.
Резолюція говорить про суспільну згуртованість… Ось літня екологиня Валентина Гончаренко виходить назустріч газетярам до будинку без вікон, з очевидною радістю. Щотижнева доставка, каже вона, це «промінь сонця» в її житті. А коли газета одного тижня спізнюється, людям стає тривожно – не за себе, а за редакцію. «Питають: чи з вами все гаразд?» – розповідає Наталія.
Ціна, яку платить редактор
Резолюція перелічує умови, в яких усе це відбувається: обстріли, атаки дронів, руйнування інфраструктури, тривалі блекаути, вимушене переміщення, прямі загрози безпеці журналістів. Для Пасюг це не перелік ризиків із документа, а хроніка власного життя. За шість місяців 2026 року задокументовано щонайменше 74 верифіковані кейси впливу російських атак на цивільних журналістів, редакції та медійну інфраструктуру (у січні було зафіксовано 2 кейси, у лютому – 10, у березні – 18, у квітні – 8, у травні – 22, уже щонайменше 14 – за червень).
Найстрашніше, згадує Олексій, було 2024 року, коли редакція вивозила з-під удару свій архів.
– Ми від’їхали метрів на п’ятдесят від будівлі – і в цей час упав каб. Автівку відкинуло, мов пір’їнку, – розповідає Олексій Пасюга.
Небезпечною стала й уся логістика: коли росіяни почали масово застосовувати дрони, один редакційний автомобіль вони знищили повністю, другий – серйозно пошкодили. Лінія фронту фактично посунулася вглиб через повітря: FPV-дрони тепер дістають Кириківку за 35 кілометрів від кордону, куди раніше не діставали.
Днями на маршруті Пасюг дрон убив двох цивільних, що їхали мопедом. А точку розповсюдження «Ворскли» – колись наймальовничіший у районі парк із каруселлю – знищили двома авіабомбами; там загинула продавчиня. «Ми приїхати туди з газетами через годину», – каже Олексій.
Найважчий удар був особистим. Сім’ю з рідного обійстя Олексій вивіз ще навесні 2024-го; а 12 березня 2026-го двома дронами «Молнія» росіяни спалили сам будинок – родинний дім, який батько-журналіст будував майже два десятиліття.
– Це було місце моєї сили, – каже Олексій. – Я будував цей будинок разом із татом. Тут виросли мої діти. Сюди я колись привів дружину. Тут була мама…
Підійти й сфотографувати руїни друзі змогли лише за тиждень – скориставшись коротким затишшям між атаками.
І все ж газета виходить.
– Хороша погода, погана погода, літає дрон чи не літає – ми їдемо, поки можемо їхати, – каже Олексій.
Вочеведь, саме такого редактора має на увазі резолюція ЄФЖ, яка пише про журналіста «під прямими загрозами безпеці»: людину, чий дім уже стерто, але чия газета виходить далі…
У квітні 2026 року трьох редакторів прифронтових газет – Олексія Пасюгу («Ворскла»), Василя Мирошника («Зоря», Золочів на Харківщині) та Костянтина Григоренка («Обрії Ізюмщини») відзначив колишній Головнокомандувач ЗСУ, а нині посол України у Великій Британії Валерій Залужний. Він передав їм підписані номери газет і іменні «посольські коїни». Генерала, за словами Томіленка, вразило, що журналісти не лише створюють контент, а й будують власну систему доставки, ризикуючи життям.
Редакція «Ворскли» розуміє, що самим своїм існуванням як незалежного видання завдячує українській армії. Третину вартості кожного проданого примірника Олексій Пасюга спрямовує на підтримку Збройних Сил. А коли настало 95-річчя газети, редакція вирішила його не святкувати: зібрані на ювілей 20 тисяч гривень вона передала службі комунікації 5-ої окремої штурмової Київської бригади.
– Перемогу і мир на нашій землі ми все ще виборюємо, тому поки що не маємо нагоди святкувати, – пояснив Пасюга, висловивши надію відзначити вже 100-річчя «Ворскли» в мирній Україні.
За рекомендацією НСЖУ на ці кошти військові придбали зовнішні накопичувачі – щоб зберігати відеосвідчення з поля бою. Отже, гроші, зібрані прифронтовою газетою, знову пішли на те, що резолюція називає документуванням реалій війни.
«Найстрашніше – щоб газета не прийшла до людей»
…У червні 2026 року Міжнародна федерація журналістів (МФЖ) – найбільша журналістська організація світу, що об’єднує понад 600 тисяч медійників у більш ніж 140 країнах, – поширила історію «Ворскли» на своїх офіційних ресурсах, подякувала НСЖУ й підсумувала звернення трьома словами: «Ми стоїмо поруч із вами».
Ця солідарність має цілком фізичний вимір… і зворотний напрямок. 1 червня 2026 року голова НСЖУ разом зі знімальною групою Спілки проїхав із Пасюгами весь їхній маршрут – від Охтирки до села Спірного, за 10–12 кілометрів від кордону. Там, серед руїн, Томіленко вручив Олексієві ювілейну медаль із нагоди 100-річчя МФЖ.
– Сказати, що я схвильований, – нічого не сказати. До сліз, – відреагував редактор.
Жест мав промовисту передісторію: роком раніше в Брюсселі голова НСЖУ передав примірник фронтової «Ворскли» до архіву федерації особисто її генеральному секретареві Ентоні Белланжеру. Газета з прикордоння здолала шлях до європейської штаб-квартири професії – а тепер відзнака повернулася на фронт.
Для Олексія ця солідарність – не декларація, а те, що одного разу вирішило долю газети. Після деокупації Сумської області в 2022-му, коли частину редакції вже було зруйновано, а громада опинилася під загрозою окупації, саме дзвінок Сергія Томіленка з простим запитанням «Чи будете видаватися?» став переломним.
– Я просто не міг відповісти, що ми не будемо видаватися. Тому ми відновили випуск, – згадує редактор.
Разом із медаллю у червні 2026-го редакція отримала й дуже практичну річ – детектор дронів «Чуйка», що його НСЖУ надала спільно з виробником Blue-Bird.Tech; кошти на нього газета марно намагалася зібрати самотужки місяцями.
– З детектором мені було їхати спокійніше, – визнав Пасюга. – Думаю, це саме те, про що резолюція ЄФЖ говорить у пункті про цільові інструменти солідарності.
Детектор рятує не лише життя: у Верховній Раді, де тимчасова слідча комісія збирає свідчення постраждалих медійників, «аби злочини проти журналістів не залишалися безкарними», наголошують, що такі прилади ще й допомагають документувати навмисний характер атак, а отже, працюють на майбутні справи в ОБСЄ чи Міжнародному кримінальному суді.
Та сама червнева поїздка стала й зйомками нової документальної стрічки НСЖУ про фронтову пресу – над нею працює команда режисера Євгена Черевка та оператора Віталія Вірченка. Це вже третій фільм циклу про редакторів прифронтових газет. Перший, «На межі», розповів про Василя Мирошника з Харківської області, який щотижня долав 400 кілометрів прифронтових доріг. Другий, «Сторінки надії», присвячений редакторці Світлані Карпенко та газеті «Трудова слава» з Оріхова Запорізької області, – і його прем’єру європейська аудиторія побачила саме на Генеральних зборах ЄФЖ у Будапешті. Тепер героєм нового фільму стане Олексій Пасюга.
Найгостріше застереження резолюції адресоване не Україні, а міжнародним партнерам. Документ прямо попереджає: подальше ослаблення прифронтових медіа може створити небезпечні інформаційні вакууми саме там, де ґрунт найбільш сприятливий для пропаганди й дезінформації. Цифри НСЖУ показують, наскільки тонка тут межа. Понад чверть регіональних редакцій працюють, не сплачуючи зарплат; більш ніж три чверті мають місячний бюджет до 100 тисяч гривень; і лише 18 відсотків здатні протриматися понад пів року без зовнішньої допомоги. Третина цих редакцій трималася на американському фінансуванні USAID – і після його замороження опинилася з боргами перед друкарнями й невиплаченими гонорарами.
Ці загрози не гіпотетичні. Пошта відмовляється возити пресу в «гарячі» зони – тому Пасюги й роблять це самі, власним седаном (покращення роботи «Укрпошти» називають головним очікуванням від держави майже 80 відсотків місцевих редакцій). Блекаути з’їдають робочий час: три чверті прифронтових редакцій втрачають через відключення понад п’яту частину робочого дня. І все ж медіасфера тримається там, де є підтримка: з 25 газет, охоплених спільною програмою НСЖУ та Шведської медіабізнесасоціації Tidningsutgivarna «Frontline Press», не зупинилася жодна, а для 14 із них програма прямо відвернула закриття. Загалом НСЖУ за підтримки міжнародних партнерів допомогла відновити або втримати «на плаву» вже понад 35 прифронтових видань. Але точкова підтримка, зібрана з окремих грантів, не замінює системи.
Місцевий журналіст на прикордонні – це інфраструктура ще й у буквальному, робочому сенсі, зокрема для іноземних колег. Коли бельгійські кореспонденти видання «МО*Magazine» Тібо Куаньє та Саймон Клемент завершили відрядження східними областями України, їхня головна порада колегам звучала так: спілкуйтеся з місцевими журналістами, які мають більше досвіду, – важливо знати, куди ти їдеш і з чим можеш зіткнутися. Зв’язатися з такими журналістами їм допомогла мережа Центрів журналістської солідарності НСЖУ. Прифронтовий редактор – це не лише джерело новин, а й провідник, без якого робота приїжджого журналіста стає значно небезпечнішою.
Саме тому резолюція доручає Керівному комітету ЄФЖ важливі кроки: розробити спільно з НСЖУ рамку прямих партнерств між європейськими редакціями та українськими прифронтовими медіа; лобіювати включення підтримки такої журналістики до програм ЄС із демократичної стійкості, свободи медіа й відновлення України; сприяти цільовим інструментам солідарності – від екстреної допомоги редакціям і засобів безпеки до подолання травми та енергонезалежної інфраструктури для роботи. Підстава, яку формулює документ, – збереження сильної незалежної місцевої журналістики під час війни працює не лише на стійкість України, а й на свободу медіа та демократичну стабільність усієї Європи. Кордон, за яким закінчується перевірена інформація, – це кордон, за яким починається чужа пропаганда.
– Я навіть не знаю, для кого це більше потрібно – для нас, газетярів, які відчувають відповідальність перед людьми, чи для людей, яким треба відчувати зв’язок із великим світом. Мабуть, усім, – каже Олексій Пасюга. – У найважчі часи люди передплачують газету, іноді відмовляючи собі в хлібині…
Наталія додає:
– Для чого ми робимо газету? Тому що любимо її. Любимо те, що пишемо, любимо людей.
До речі, Натлія зробила чи не більше рейсів, ніж чоловік: коли Олексій у відрядженні, газету везе вона – без жодного пропуску. Її найбільший страх – не дрон: «Найстрашніше – щоб газета не прийшла до людей».
– Коли зруйновано мобільні вежі, коли немає електрики, місцева газета стає не просто джерелом новин, а символом того, що про людей не забули, що Україна поруч. Кожен доставлений примірник, – каже Сергій Томіленко, – це наша маленька перемога в інформаційній війні.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: