Для регіональних медіа Донеччини повномасштабне вторгнення стало безпрецедентним випробуванням на стійкість. Втративши домівки та фізичні офіси, журналісти взяли на себе надскладну місію — бути голосом спільноти, яка тепер розкидана по всій країні та за кордоном. Одним із тих, хто шукає нові моделі роботи, є Антикризовий медіа-центр. Редакція, офіс якої в Краматорську роками слугував головним місцем для дискусій і прес-брифінгів у регіоні, після початку повномасштабної війни змогла повністю перейти на віддалений формат, не втративши при цьому довіри своїх читачів. Головна редакторка Антикризового медіа-центру Юлія Володченко розповіла про виклики, з якими щодня стикається команда: від боротьби з телеграм-каналами та пропагандистськими наративами до документування воєнних злочинів і роботи з травматичним контентом.
— Як за час повномасштабного вторгнення трансформувалася місія Антикризового медіа-центру порівняно з 2014 роком і як саме це відобразилося на структурі щоденної роботи вашої редакції в умовах прифронтових територій?
— Антикризовий медіа-центр був створений донеччанином Сергієм Поповим, якого вже з нами немає, у відповідь на події 2014 року і окупацію міста. Наш фізичний офіс тоді розташувався у Краматорську. У той період ми працювали з Донеччиною переважно як із територією. Наш офіс був фізичним майданчиком, де вибудовувалася необхідна комунікація з місцевими адміністраціями, військовими, представниками закордонних структур, громадських організацій та донорами. Представники влади приходили до нас, щоб організувати дискусію, провести брифінг або онлайн-консультацію. Сама назва АКМЦ відображала цей формат роботи.
Але після повномасштабного вторгнення наша місія та формат змінилися повністю. Ми змушені були закрити офіс у Краматорську та роз’їхатися, тому перейшли виключно на онлайн-формат. Зараз редакція працює з різних міст і регіонів країни, а голова організації служить у ЗСУ. Проте ми зберегли всі комунікаційні звʼязки, напрацьовані за 10 років.
Тепер наша робота полягає у співпраці з Донеччиною як зі спільнотою: частина людей продовжує жити в прифронтових умовах, інша — стала ВПО. І зараз ми фокусуємося саме на їхніх актуальних проблемах — показуємо, які рішення пропонує влада і як люди дають собі раду самостійно.
— Які суто технічні проблеми (відсутність зв’язку, блекаути, руйнування інфраструктури) найбільше б’ють по оперативності, і які нестандартні рішення ви знаходили?
— Ми знайшли для них стандартні рішення. Допомога західних донорів дозволила закупити апаратуру для роботи в умовах блекаутів, забезпечивши редакції енергонезалежність. Тепер кожен член команди має “екофлоу” та безперебійний зв’язок, тому ця проблема для нас вирішена.
Для нашої редакції на першому місці завжди стоїть стандарт перевіреної та верифікованої інформації. Оскільки якісна перевірка вимагає часу, такий стандарт журналістики як оперативність вимушено відходить на другий план.
На жаль, телеграм-канали часто виграють у швидкості і цим приваблюють аудиторію, але їхні дані можуть бути хибними. В умовах війни це вкрай небезпечно, адже від того, наскільки правильно людина поінформована про кризову ситуацію, часто залежать її дії та навіть життя.
— Де редакція сьогодні шукає ресурси для продовження роботи: це гранти чи доводиться скорочувати витрати до мінімуму?
— Ми економимо і відкриваємо для себе нові джерела доходу. Після того, як USAID пішов з ринку донорів України, багато редакцій намагалися диверсифікувати свої доходи. Жити не лише за рахунок грантів, а і створювати спільноти, які б могли підтримувати їхні цінності, організовувати певні програми підписок для своїх читачів. Мерч – це також можливість підтримати редакцію, ми і самі зараз думаємо над цим.
Другий момент — це те, що ми пішли спілкуватися з бізнесом і продавати йому свої ідеї, вплив, який здійснюємо на прийняття рішень та зміну ситуації на краще. І соціально відповідальний бізнес відгукнувся, він готовий це фінансувати і надавати підтримку, а ми готові писати, те, що ми вважаємо за потрібне, звісно, з урахуванням журналістських стандартів.
— Чи стикаєтеся ви з кадровим голодом через евакуацію фахівців? Як ви вирішуєте проблему нестачі кадрів?
— Так, людей нам дійсно не вистачає. Руки в нас професійні, і мені дуже шкода витрачати їх на якусь рутинну роботу. Виживати в умовах такої нестачі кадрів нам дуже допомагає штучний інтелект. Деякі операції він чудово виконує за журналістів: наприклад, може скласти структуру матеріалу або надати першоджерела. Також ми автоматизували певні процеси — створили сценарій, який самостійно забирає наші новини з сайту і, без внесення змістовних змін, компонує та публікує їх у телеграм-каналі. Журналісти в цьому не беруть участі і це дуже економить час.
— Чи був за ці роки момент, коли здавалося, що медіа доведеться повністю зупинити роботу через сукупність загроз? Як вдалося вистояти?
— Вистояти допомогло те, що я вірила в наших професіоналів. Я завжди вірила в те, що якщо знайти хоча б невеликий ресурс для оплати їхньої роботи, певний час ми протримаємося, а за цей період я зможу щось придумати. Ми знайшли вихід — у нас був дуже класний проєкт, з якого ми почали виходити з цієї стагнації після припинення фінансування в Україні. У мене завжди була віра в людей з такими цінностями, і я дуже боялася втратити цю команду.
Бо коли втратиш — більше не збереш. Люди розпорошаться по редакціях, по крупних каналах, і регіональне медіа зникне. Це страшно. Адже саме регіональні медіа стоять на варті демократії в Донецькій та інших областях. В умовах військових адміністрацій, де існують великі обмеження можливостей, зберегти регіональну журналістику критично важливо.
— Ваші журналісти щодня працюють з травматичним контентом і людським горем. Розкажіть, як практично вибудовується робота з такими темами? Де для вашої редакції проходить тонка межа між необхідністю показати реальність і ризиком завдати герою додаткового болю?
— Щодо героїв, наші журналісти чітко знають, як працювати з людьми так, щоб мінімізувати їхній біль від спілкування. Водночас ми завжди пояснюємо: важливо цей досвід зберегти, засвідчити й поширити, щоб у світі розуміли, через що проходить Україна в цій війні.
Наприклад, у нас є дуже класний формат — аудіоподкасти. З міркувань безпеки ми можемо приховати обличчя людини, а якщо ситуація того вимагає — навіть змінити її голос. Це дозволяє нам спілкуватися на дуже чутливі теми, показувати реальність і при цьому максимально мінімізувати ризики та додатковий біль для наших героїв.
— Якщо говорити про саму редакцію, пропускати через себе такий масив чужого болю — це колосальне навантаження. Як вам вдається підтримувати психологічний стан команди та запобігати вигоранню журналістів?
— Як я вже зазначала, у нас професійні журналісти, які працюють багато років і мають великий досвід. Їх цілеспрямовано вчили роботі з чутливими темами. До того ж ми додатково організовували навчання, у яких я також брала участь, щоб послухати професіоналів у цій сфері.
Звісно, працювати з такими важкими темами — це травма і для самих медійників, але вони навчені з цим справлятися. Плюс зараз журналістам дуже допомагають різні організації, які пропонують психологічну підтримку, і я знаю, що наша команда активно цим користується.
— Яку роль відіграє Антикризовий медіа-центр у фіксації воєнних злочинів і документуванні історії вашого регіону?
— Ми документуємо. До моєї роботи в Антикризовому медіа-центрі колеги зробили документальний фільм «Маріуполь. Драма». Вони спілкувалися з людьми, які переховувалися в Маріуполі в драматичному театрі і яким вдалося пережити цей жах. Також у нас є серія нарисів про Донеччину, де ми розповідаємо про життя прифронтових громад. Ми маємо новий аудіопідкаст «Донеччина. Сенси війни». Нещодавно в «Нарисах про Донеччину» записали подкаст з хлопцем, який збирає нематеріальну культурну спадщину регіону. Він їздив ще по лінії пересування фронту, по тих громадах, що ще не окуповані, і розмовляв з людьми, щобі зібрати ці історії. Це важливо робити для того, щоб не було дезінформації, яку поширює Росія про те, що нас придумав Ленін у 1917 році.
— Як ви оцінюєте рівень доступу до інформації на прифронтових територіях станом на зараз? Що б ви змінили?
— Основна загроза – це телеграм-канали. І, власне, не знаю, як нам з ними боротися. Ми можемо відповідати за якість своєї інформації. Можливо, людям треба пояснювати, що таке офіційні медіа і в чому важливість споживання перевіреної, верифікованої інформації. Це критично важливо для того, щоб уникнути паніки, яку часто сіють телеграм-канали. З огляду на це, вся наша новинна стрічка складається лише з даних із першоджерел.
— Спілкуючись із героями проєкту «Донеччина: сенси війни», які головні зміни чи нові сенси у свідомості людей ви фіксуєте? Кого з нових спікерів плануєте запросити?
— Здебільшого ми плануємо запрошувати військових. Або ж нам також цікаві волонтери, життя яких також дуже пов’язане з фронтом.
Перший герой – Костянтин Маслов. Він медик, який працював у Краматорську та очолював військову реанімацію. Чоловік пішов на фронт і працює на стабпункті. Він також порівнював свої відчуття під час ковіду і роботи в ЗСУ. У розмові ми запитуємо, а чим людина керувалася, коли пішла в військо, якщо це рішення свідоме? Як змінилося її життя? Нам цікаві ці трансформації в свідомості людей.
— Ваш проєкт «Перевірено на Сході» став відповіддю на інформаційні загрози. З якими наративами чи ІПСО ви стикаєтеся сьогодні та якими інструментами користуєтеся для спростування?
— Ми максимально намагаємось поширювати перевірену інформацію. Працюємо тільки з першоджерелами, верифікуємо інформацію, викладаємо її, як тільки розуміємо, що вона доступна. Власне, це основа нашої роботи.
До цієї свідомої роботи з інформацією, я хочу закликати всіх людей. Ми не публікуємо оперативну інформацію від якихось блогерів, наприклад, що в Донецьку нема води, або ще щось подібне. Поки в офіційних джерелах ця інформація не з’являється, ми її не обробляємо. Тому що часто спрацьовує людський фактор: людина просто висловилась іншими словами, а інформація вийшла перекрученою. Так, ми дивимося, фіксуємо її, що вона зʼявляється в просторі, проте чекаємо підтверджень.
— Згадуючи досвід роботи над спецпроєктом «Психологічні поради», чи важко було поєднувати медіа інформаційну та терапевтичну функції?
— Цей проєкт реалізовувався ще до моєї появи в Антикризовому медіа-центрі, тому я не дуже глибоко з ним ознайомлена. Але, на мою думку, тоді це була відповідь редакції на той період, коли професійні організації ще не налагодили свою системну діяльність із надання психологічної допомоги.
Зараз ця сфера вже працює стабільно. Фахівці зорієнтувалися і активно надають підтримку: є багато пропозицій психологічної допомоги безпосередньо для медійників, а що стосується наших читачів — для них працюють різні гуманітарні місії. Навіть ті, хто займається евакуацією, мають у частині своєї роботи надання психологічної допомоги людям. Тобто цей процес уже повністю налагоджений. Відповідно, тієї критичної потреби в нашій участі, яка була на момент існування проєкту, зараз немає. Тому ми з цією темою більше не працюємо.
— Як змінився портрет аудиторії, яка споживає ваш контент, від часів АТО до великої війни?
— Запит на життєві історії, особливо зі щасливим кінцем, був завжди і залишається зараз. Проте ми побачили, що в аудиторії зріс запит і на аналітичні матеріали. Відповідно до цього ми адаптували контент — запустили проєкт про жителів Донеччини, які через повномасштабну війну переїхали за кордон.
Перед цим форматом поставили дві цілі. Перша — напрацювати механізми, які допоможуть владі повертати людей додому, адже це безцінний інтелектуальний ресурс для відновлення громад. Друга — піддивитися корисні іноземні практики, щоб імплементувати їх в Україні та створити тут комфортне середовище, яке заохочуватиме до повернення.
Ми вже випустили 14 інтерв’ю та дві аналітики, де показуємо різні реалії: хтось не може повернутися через зруйноване житло, а хтось, навпаки, їде додому. Наприклад, нас надзвичайно надихнула історія дівчини, яка після бакалаврату в Польщі свідомо повернулася навчатися до Києва, щоб здобути фах соціолога, досліджувати рідну Донеччину та бути корисною своїй країні в цей складний час. Саме такі приклади вселяють надію і надихають нас писати далі.
— Які ключові виклики постають перед вашою редакцією саме зараз і якої конкретної допомоги першочергово потребують прифронтові журналісти?
— Якщо говорити про ключовий виклик для всіх регіональних медіа Донеччини, то це окупація та руйнування територій. Редакціям потрібно думати, як вижити і трансформуватися, щоб не перетворитися на “меморіал зруйнованих громад”. Оскільки наша аудиторія виїхала, медіа мають взяти на себе нову суспільну місію — наприклад, глибоко висвітлювати теми ВПО, житла, роботи, інтеграції, планів відновлення, які залишатимуться гарячими ще багато років.
Що стосується безпосередньо нашої редакції та необхідної допомоги, то ми потребуємо двох речей. По-перше, це інституційні гранти на постійне стратегування, адже в умовах нинішньої невизначеності плани доводиться регулярно адаптувати. По-друге, нам потрібна фінансова підтримка для доступу до дорогих допоміжних програм. Ми категорично проти, щоб штучний інтелект писав тексти замість наших професійних журналістів, але такі інструменти критично необхідні нам для автоматизації рутини та зменшення навантаження на команду.
— Чи відчуваєте ви солідарність з боку міжнародної журналістської спільноти, чи, на вашу думку, фокус їхньої уваги зміщується?
— У мене немає чіткої аналітики, щоб порівняти їхній фокус уваги на початку повномасштабної війни і зараз. Але, на мою думку, цей процес іде хвилями. Стається якась подія, що привертає увагу до прифронтових регіонів, — і міжнародна спільнота починає активніше співпрацювати з медіа та допомагати. Коли ж виникають проблеми в їхніх власних країнах, вони відвертають фокус від України і переключаються на внутрішні справи.
Цей процес завжди мінливий, він не може бути статичним. Звісно, у світі є певна “втома від війни”, як то кажуть. І саме в цьому полягає задача та майстерність українських журналістів — знаходити способи знову й знову повертати увагу міжнародної спільноти до війни з Росією та нагадувати про необхідність підтримки
— Яким ви бачите майбутнє медіаландшафту Донеччини після деокупації територій?
— Оскільки я прийшла з громадського сектору, у мене є певна “прошивка” активізму. Раніше колеги-журналісти робили мені закиди, мовляв, із цим у журналістику краще не лізти. Але часи змінюються. Незмінними мають залишатися лише журналістські стандарти, а от роль і поведінка редакцій трансформуються.
Зараз, наприклад, набирає обертів журналістика рішень. Якщо раніше вважалося, що мета медіа — це лише висвітлення, то тепер ми маємо пропонувати й рішення. То чому редакція не може мати свою позицію? Звісно, адвокатування певної теми краще вести через громадську організацію, а медіа має висвітлювати цей процес із суворим дотриманням стандартів.
Тому в журналістиці майбутнього, вже після нашої перемоги, я бачу медіа та громадські організації більш активними. Вони відстоюватимуть цінності незалежної країни, матимуть чітку позицію і не обмежуватимуться лише пасивним висвітленням подій, а будуть їхніми активними учасниками.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Злата Когут, Львівський ЦЖС
Дискусія з цього приводу: