Як змінюється рівень релігійних і надприродних переконань під час війни і як журналісту працювати з темою, у якій горе, віра й шахрайство переплітаються надто щільно? Про це в інтерв’ю американському публіцисту Скотту Дугласу Джейкобсену (The Good Men Project) розмірковували харківські журналісти, співкоординатори Центру журналістської солідарності НСЖУ в Харкові Ганна Черненко та Володимир Павлов.
Віра як емоційний якір
Схильність до релігійного й містичного в українському суспільстві існувала завжди, зауважує Ганна Черненко, але з початком повномасштабного вторгнення вона помітно посилилася. Для багатьох це спосіб витримати емоційне навантаження, з яким психіка інакше не справляється.
– Я знаю кількох людей, які час від часу звертаються до таких «містичних» осіб, – розповідає журналістка. – Запитують, коли закінчиться війна. Людині потрібно знати певну дату, точніше – повірити в певний кінець, і тоді їй легше нести все, що зараз лежить на її плечах.
Поруч із пошуком зниклих рідних це стає формою емоційного полегшення – і саме на цій вразливості, додає Ганна, виростає індустрія шахрайства. Розмірковуючи про відмінності між українським і російським суспільствами, вона пропонує власну гіпотезу:
– Для нас віра в надприродне – це підтримка психіки. Для них – пошук рішення, ніби хтось зробить це за них.
Прямих заборон щодо висвітлення релігії чи надприродного, за словами Ганни, немає – навпаки, багато програм відверто висміюють довіру глядачів до шахраїв-«містиків». Табу радше етичне: глибоке занурення в особисте життя загиблого або його родини.
Натомість серед самих журналістів живуть професійні забобони.
– Іноді працюю з фотографкою зі США. Вона казала: ніколи не використовуй це слово – «тут спокійно» або «тут тихо». Після цього обов’язково щось трапляється, – згадує Черненко.
Володимир Павлов розповідає епізод із зйомки в Серебрянському лісі, коли велика медіагрупа на двох автівках мала дістатися артилерійської позиції. Перша машина другого екіпажу не туди звернула в селі перед лісом. Удруге автівка застрягла на понтонному мості. Утретє – на дерев’яному настилі з колод; військові допомогли її витягти, а через п’ятнадцять метрів вона застрягла знову так само. Десь на шостому-сьомому разі почався дощ, дороги розкисли, і зйомку довелося скасувати.
– Це не надприродне… але щось зупинило нас щонайменше шість разів, – підсумовує Ганна.
Чому віра заміщує психологію
Серед військових і їхніх близьких часто звучить мотив, який журналісти впізнають: «чому я вижив», «чому саме з ним». Володимир Павлов застерігає:
– У більшості випадків це симптом депресії. Люди, які здатні мислити критично, розуміють, що ця ідея неправильна.
Не кожна ракета має конкретну ціль, нагадує Черненко: іноді вона влучає випадково.
– Не думайте, що ви це заслужили. Кожна людина заслуговує жити якомога довше. На жаль, ми бачили багато вбитих дітей, які явно заслуговували прожити багато щасливих років.
Звідси – ширша проблема: брак культури звертання до психотерапевта.
– У нас немає культури походу до лікаря з приводу депресії. Це теж вважалося ненормальним. Тільки зараз ми приходимо до розуміння, що така підтримка – це нормально, – констатує Ганна.
У цій порожнечі релігія часто виконує функцію психологічної підтримки. Як приклад Ганна наводить зйомку у храмі: серед людей, які регулярно приходили до священника, була жінка на останніх місяцях вагітності, чий чоловік загинув.
– Релігія допомагала їй пережити горе. Чому вона не пішла до психолога? Не хотіла, не знала куди йти, не довіряла. А релігія була доступна.
Українська волонтерська й державна підтримка існує, але її недостатньо – і це, за словами Черненко, посилює як попит на релігійні форми підтримки, так і ринок для шахраїв.
«Вампіри горя» і журналістська відповідальність
Англомовний вислів grief vampires («вампіри горя»), яким користується Джейкобсен – про тих, хто свідомо експлуатує людей в емоційно вразливому стані, – Ганна чує вперше, але явище впізнає. Ідеться не лише про віру в надприродне, а й про «дивні речі, магію, голоси святих». Формально це часто не є злочином, проте інтернет-спільнота, зауважує журналістка, дедалі активніше викриває таких персонажів.
Прогноз Ганни помірно оптимістичний: коли війна закінчиться і мине кілька років, частка таких практик зменшиться – приблизно так, як це сталося після Другої світової.
– Певний відсоток людей, які вірять у надприродне і користуються довірою інших, безумовно, залишиться. Завдання суспільства – допомагати людям виходити з організацій і груп, які експлуатують людську вразливість.
Відчуття провини, з яким працюють репортери на місцях трагедій і яке чують від військових, що втратили побратимів, – «не про надприродне і не про релігію. Це про совість, психіку». Для журналістів це означає подвійну рамку роботи з темою: емпатія до людини, яка шукає опори у вірі, – і водночас тверезість у викритті тих, хто на цьому пошуку наживається.
