Микола Гриценко – письменник, журналіст. А сорок років тому – ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС. До річниці найбільшої атомної аварії в історії людства він ділиться з НСЖУ унікальними спогадами. Чи потрібно було стільки людей на ліквідації наслідків вибуху? Як була організована робота? Чому виміри радіації велись «умовно-приблизно»? Як могло статись, що люди прагнули чимшвидше отримати максимальну дозу радіації, щоб раніше повернутись додому? Відповідей на ці питання немає, але маємо шукати їх. Навіть через сорок років. Інакше не навчимось цінувати людське життя
Коли згадую перші місяці ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, то підкреслюю власне спостереження: там занадто багато було зайвих людей.
Вибух на четвертому енергоблоці ЧАЕС стався о 1 годині 24-ій хвилині ночі. Буквально через годину-півтори мене, як офіцера автомобільного батальйону радянської армії, повідомили про аваріюю. Отримав наказ терміново прибути у частину, яка базувалася в Білій Церкві,
У нашому армійському підрозділі у перші години після катастрофи почали формувати колони КамАЗів, які вирушили на станцію для ліквідаційних робіт, де вже працювали пожежники.
У червні-липні у складі 25-ї бригади хімічного захисту мене направили у Чорнобиль. Наметове містечко, де жили військові, знаходилося на межі 30-кілометрової зони. Звідти щодня виїжджали на станцію.
Формально я мав замінити на вахті секретаря комсомольської організації батальйону, тоді така посада повинна бути обов’язково заповненою. Але насправді мені доручили командування колоною КамАЗів. Ми виконували роботи з дезактивації 1-2 енергоблоків. Підвозили контейнери для радіоактивних відходів. Четвертий реактор ще димів. На той час уже прибували шахтарі. Вони мали приступити до підземних робіт під зруйнованим реактором: вирити котлован, укріпити тунель, під днищем реактора прибрати землю і збудувати так званий холодильник, ще його називали «подушкою» з датчиками, системою охолодження. На ту товстелезну бетонну «подушку» і повинен був лягти зруйнований реактор.
Пам’ятаю одну деталь, яка тоді справляла на всіх сильні враження: на даху реактора працювали спеціальні японські роботи. Їх використовували у найбільш небезпечних місцях. Але вони швидко вийшли з ладу, бо відмовила електроніка, на яку негативно вплинув високий рівень радіації. Роботи «здалися», а люди продовжували ліквідацію.
Щоденні виїзди на станцію виглядали майже однаково. Ми їхали колонами по десять-п‘ятнадцять КамАЗів. Після прибуття військовим часто годинами доводилося чекати розпоряджень. Я спускався у бункер, де був штаб, аби отримати наказ: яку роботу виконувати.
За статутом солдати мали стояти біля машин і чекати команди. Але знаходитись під відкритим небом було небезпечно. Спека тоді була неймовірною. Тому я дозволяв хлопцям сидіти в кабінах і не виходити без потреби.
Іноді доводилося чекати розпоряджень одну, а то й дві години. Військові перебували поруч із небезпечними об’єктами, марнували час, а радіація невидимо несла біду. І нікого це не бентежило.
Тоді й з’явилися у мене думки й відчуття, що на станцію багато людей направляли не тому, що вони були там справді потрібні, а просто, аби виконати чийсь наказ «зверху» чи навіть і перевиконати. Ліквідаторів було задіяно набагато більше, ніж потрібно. Принаймні можу говорити про той період, коли я там перебував.
Ніколи не забуду й таку річ як дозиметри. Коли ми знаходилися в зоні, прилади кожному замінювали по кілька разів. Один – забирали, видавали – другий. Але ніхто не пояснював, яку дозу радіації отримала людина.
Вважаю, що тоді записи вели умовно. Наприклад, повідомляли, що за один виїзд дозволяється «набрати» два рентгени. А скільки реально отримав ліквідатор, мабуть, ніхто не знав. За виконану роботу там, де було особливо небезпечно, скажімо, на даху, могли записати п’ять рентгенів. Але це були лише цифри в документах. Ще раз підкреслю, реальну небезпеку мало хто усвідомлював. Тому й показники узагальнювалися.
Не можу не згадати одну історію. У моєму підпорядкуванні був солдат з Донецька, Сергій. Молодий, красивий хлопець. У якийсь із днів він підійшов і став просити, аби відправив його в найбільш небезпечне місце, щоб він міг отримати вищі дози радіації.
– Сергію, навіщо це тобі? – запитав я.
Він відповів абсолютно спокійно:
–Товаришу лейтенант, у мене через два тижні весілля. Заяву з нареченою подали. Мені потрібно набрати 25 рентгенів, щоб відправили додому. Не можу ж я запізнитися на власне весілля…
Аби встигнути до коханої, хлопець поставив перед собою завдання якнайшвидше набрати максимальну дозу рентгенів. Тоді діяло правило: додому повертали тих, хто «напрацював» максимальний показник радіації. Я не взяв на себе відповідальність посилати його туди, де найбільше «фонило». Але він звернувся до другого офіцера і домігся свого.
Та історія залишилася зі мною назавжди. Вона показала, як мало тоді розуміли, що таке рентгени і чим вони можуть обернутися через роки.
Згодом своє життя пов’язав з письменством. Я – журналіст і письменник, у моєму доробку – різножанрова поезія та проза. Але, як не дивно, про Чорнобиль майже нічого не написав, маю лише один-єдиний вірш.
Хоча журналістське покликання тоді не давало спокою. Працюючи у Чорнобильській зоні, я готував матеріали, які друкувалися в Іванківській районній газеті, армійській пресі. Показував у публікаціях портрети побратимів: солдатів, офіцерів, їхню роботу.
У той час я ще й вів щоденник. Частину записів тоді надрукували в «Сільських вістях». Сам записник згодом передав до архіву у Сумах. Не хотів і не хочу, аби його зміст нагадував про пережите.
Чорнобильська тема – не моя, не лежить до неї душа і все. Я ніби перегорнув назавжди ту сторінку життя. Минуло багато років. І тепер, коли дивлюся документалістику про ЧАЕС, здається, що все було як сон. Наче уривки фільму, який демонструється кадр за кадром. Тільки то не був фільм, а наше життя, сповнене великої біди.
Вдячний Богові і своєму міцному родовому корінню, що залишився живим. Багатьох із тих, з ким довелося працювати під час ліквідації аварії на ЧАЕС, уже немає на цьому світі.
Чорнобиль обернувся горем для тисяч ліквідаторів та їхніх сімей. І саме тому знову й знову повертаюся до думки: людей тоді було занадто багато. На їхні плечі падала велика небезпека. У тому числі і під палючими променями сонця і невидимої радіації, коли доводилося простоювати години в очікуванні наказів від керівництва…
Микола Гриценко, журналіст, письменник, перший заступник голови Національної спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв, член Національної спілки журналістів України
Фото з архіву Миколи Гриценка
