Попри війну, для медіа на прикордонні Сумщини одним із головних завдань залишається бути поруч зі своєю громадою. Не зважаючи на релокацію та постійні виклики, «Ворскла» продовжує працювати та поєднувати формат друкованої газети із цифровими платформами. Про те, як налагоджена робота редакції, розвиток онлайну, фінансові виклики та роль локального медіа під час війни в інтерв’ю Львівському центру журналістської солідарності розповів головний редактор «Ворскли» Олексій Пасюга.
– Пане Олексію, після початку повномасштабного вторгнення редакція була змушена релокуватися. Розкажіть, будь ласка, де й у яких умовах ви працюєте зараз?
– У 2024 році будівлю нашої редакції знищили російським КАБом. За кілька днів зруйнували майже 30% селища Велика Писарівка. Попри це, редакція продовжувала працювати, хоча не було ні електроенергії, ні інтернету, ні можливості працювати в більш-менш безпечних умовах. Написати газету можна, але її ще потрібно видати, а для цього необхідний зв’язок із “великою землею”. Ми релокувалися, але не в одне місце. Хтось знайшов прихисток у Кириківці, хтось – в Охтирці. Загалом можна сказати, що редакція тепер саме в Охтирці.
Власного офісу зараз не маємо – не по кишені. Працюємо в приміщенні релокованої селищної ради, бібліотеки, іноді в парку чи кафе, де є інтернет. Водночас більшість часу ми проводимо на виїздах: шукаємо теми, спілкуємося з людьми, працюємо на місцях подій.
Офіс потрібен насамперед для людей, які хочуть прийти до редакції, поділитися історією чи просто знати, де нас можна знайти. Якщо люди приїжджають до Охтирки, ми домовляємося про зустріч, але загалом більшість часу редакція працює в “полі”.
– Наскільки такий формат роботи впливає на редакцію та на можливості створювати контент?
– Щоб написати хороший матеріал, особливо про людину, потрібно зустрітися з нею особисто. Часто читачі шукають знайомі імена, історії своїх рідних, сусідів – це своєрідний зв’язок із домом і мирним часом. Але сьогодні не завжди є можливість зустрітися, тому часто доводиться працювати вже безпосередньо на виїздах.
Крім того, релокація суттєво вплинула й на фінансову складову. Коли ми мали власний офіс, могли надавати додаткові послуги – виготовляли фотографії, друкували продукцію, що приносило редакції додатковий дохід.
Звичайно, офіс нам потрібен. Але коли починаєш рахувати витрати, розумієш: краще спрямувати ці кошти на зарплату журналіста, ніж на оренду приміщення. Для нас важливіше, щоб редакція продовжувала працювати.
– На початку повномасштабної війни головним викликом стало відновлення роботи редакції “Ворскла”, що є найбільшим викликом для вас зараз?
– Насправді нічого не змінилося, крім відновлення роботи, але це був лише один із кроків. Головний виклик – продовжувати працювати далі.
Сьогодні це щоденний пошук коштів не лише на виробництво контенту, а й на оплату праці тих, хто його створює. Крім того, величезною проблемою залишаються кадри. Дуже складно працювати, коли колектив перебуває на дистанційній роботі, але має висвітлювати життя прикордонної громади.
Зараз Великописарівська громада – це зона активних бойових дій. У більшості населених пунктів практично не залишилося людей. Проте навіть ті, хто виїхав, потребують інформації про свої населені пункти. Саме тому, попри величезну небезпеку, ми іноді все ж буваємо там. Це ризиковано, але для нас важливо залишатися на зв’язку з громадою.
– Як змінився процес роботи над номером газети за ці роки?
– Єдине, що залишилося незмінним, – щотижневі планірки. Ми й надалі плануємо матеріали, хоча частина контенту створюється оперативно. Для цього залишаємо газетну площу, а також використовуємо онлайн-платформи.
Змінився сам режим роботи. Якщо раніше основна робота відбувалася в межах робочого дня, то зараз контент створюється фактично цілодобово. Якщо, наприклад, пізно ввечері стається обстріл чи інша важлива подія, інформацію потрібно публікувати негайно – незалежно від часу.
Тож нині це справді ненормований робочий день. Це нічні телефонні дзвінки колегам, термінові виїзди та робота в будь-який час доби.
– Як зараз організована доставка газет? Чи вдається охоплювати всі населені пункти, куди хотілося б доставляти видання?
– Сьогодні нам стало дещо легше працювати. Щоправда, ми вже не доїжджаємо до тих сіл, куди могли дістатися на початку повномасштабної війни. Велика Писарівка та населені пункти далі перебувають у зоні підвищеної небезпеки, тому ми туди вже не виїжджаємо.
За ці роки напрацювали власну систему: є точки, куди привозимо тираж, а звідти його розвозять по громадах. Один із таких основних хабів – Кириківка, звідки газети потрапляють до населених пунктів Великописарівської та Кириківської громад.
Також ми почали доставляти газету до інших населених пунктів, де з’явилися нові читачі. Це не лише внутрішньо переміщені особи з Великописарівщини, а й місцеві жителі, які побачили, що наша газета продовжує виходити.
– Тобто доставку ви й досі організовуєте переважно власними силами?
– Так. Це дуже складно, але ми майже не залежимо від «Укрпошти». Зараз через неї маємо майже 200 передплатників, переважно за межами Охтирського району. Крім того, із другого півріччя ми почали продавати газету через відділення «Укрпошти». Це окремий напрямок: близько 250 примірників розподіляються по області, і ми аналізуємо, де газету купують активніше, щоб надалі коригувати кількість.
Втім, основну частину тиражу – майже тисячу примірників – і надалі розвозимо самостійно. Це не приносить прибутку безпосередньо, але допомагає залучати нових читачів, а разом із ними – рекламодавців, оголошення та привітання, які підтримують редакцію. І найголовніше – під час цих поїздок ми не лише доставляємо газету, а спілкуємося з людьми, збираємо нові історії та матеріали для наступних випусків.
– За рахунок чого сьогодні вдається утримувати редакцію та продовжувати випускати газету?
– Уже понад рік наш наклад становить майже півтори тисячі примірників. До повномасштабної війни він був більшим, але особливо падіння ми відчули в перші місяці вторгнення.
Згодом вдалося відновити тираж, і зараз півтори тисячі примірників – це той максимум, який поки можемо утримувати. Ми нікого не переконуємо: якщо людина справді хоче читати газету, вона її передплачує. Якщо ні – обирає інші джерела інформації.
Саме тому ми активно розвиваємо цифрові платформи. За цей час запустили Telegram, YouTube, Instagram, TikTok і сайт. Це також приносить певний дохід, хоча поки що він не може повністю забезпечити роботу редакції. Втім, продовжуємо розвивати ці напрямки.
– Ви згадали, що редакція почала активно розвивати цифрові платформи. Наскільки складною виявилася адаптація до нових форматів?
– 22 червня стало відомо, що ми увійшли до Карти рекомендованих медіа, яку формують «Детектор медіа» та Інститут масової інформації. Для нас це велике досягнення, адже переважно туди потрапляють онлайн-видання, телебачення чи радіо, тоді як наш основний напрямок – друкована газета.
Найбільше змінилося наше ставлення саме до цифрових платформ. Раніше я думав, що сайт і Facebook – це конкуренти друкованої газети, але практика показала, що це не так.
Газета має свого читача – переважно людей старшого віку або наших земляків, які читають PDF-версію. Водночас цифрові платформи дали змогу охопити значно ширшу аудиторію. Якщо друковане видання читають півтори-дві тисячі людей, то в соцмережах ідеться вже про десятки й сотні тисяч.
Така трансформація вимагала нових знань. Спочатку це давалося непросто. Ми звикли працювати з текстом, а цифрові платформи потребують зовсім іншого підходу: відео, коротких форматів, швидкої подачі інформації. Довелося вчитися змінювати підходи, і тепер розуміємо: цифрові платформи – це вже не додаток до газети, а необхідна умова для розвитку медіа.
– Чи могли б ви виокремити, що сьогодні є найбільшою потребою редакції?
– Насправді потрібно не так вже й багато – насамперед стабільне фінансове забезпечення. Щоб я знав: запросивши сьогодні людину працювати до редакції, зможу оплатити її працю завтра, через місяць і через рік.
А все інше можна вирішити. Можна придбати обладнання і навіть броньований автомобіль, щоб безпечніше працювати в прикордонні, але без стабільного фінансування зробити це неможливо.
– Чи змінилися за роки повномасштабної війни методи російської пропаганди? Якщо так, то які наративи ви спостерігаєте сьогодні?
– Дуже змінилися. Якщо раніше було легко побачити “руку Москви” – це були відверто проросійські повідомлення, дезінформація та фейки, то зараз вони діють значно прихованіше.
Часто для цього використовують ботів або зламані акаунти реальних людей. У результаті неправдива інформація поширюється нібито від імені українських користувачів. Досвідчені журналісти одразу бачать проросійські наративи, але не всі українці можуть їх розпізнати. Люди читають і думають: «Це ж пишуть наші, значить, правда».
На жаль, саме так різні маніпуляції проникають у свідомість людей, які втомилися від війни й часто шукають прості пояснення складних проблем. Мені здається, саме так сьогодні працює пропаганда – вона намагається змістити акцент із дій Росії на пошук “винних” серед своїх.
– Чи відчуваєте ви втому від війни особисто та у роботі команди? Якщо так, то як із нею справляєтеся?
– Є певна втома від того, що люди не завжди розуміють специфіку роботи журналіста. Ми нерідко чуємо запитання: “Чому ви не пишете про це?”. Насправді ж бувають випадки, коли ми не можемо публікувати інформацію, зокрема з міркувань безпеки. На жаль, не всі це розуміють, і пояснювати це щоразу досить складно.
Чесно кажучи, колектив втомився від постійного навантаження, ризику та недофінансування. У редакції переважно працюють ентузіасти, які розуміють: якщо вони припинять свою роботу, замінити їх буде нікому.
– Які головні уроки ви отримали за роки роботи в умовах повномасштабної війни? І що б порадили журналістам, які хочуть працювати й висвітлювати події в прикордонних громадах?
– Найголовніше для будь-якого медіа і журналіста – це репутація. Не варто гнатися за миттєвою сенсацією чи намагатися привернути увагу будь-якою ціною.
Для редактора надзвичайно важливо цінувати свій колектив, особливо людей, які пройшли разом із тобою найважчі часи. Треба частіше дякувати їм, підтримувати, давати можливість відпочити й показувати, що їхня робота справді цінна, навіть якщо фінансові можливості обмежені.
Також за будь-яких обставин потрібно залишатися людиною – щирою, доброю, уважною до інших і здатною зрозуміти співрозмовника. Треба вміти подивитися на ситуацію очима людини, про яку пишеш. Тому перш ніж робити висновки чи засуджувати когось, варто спробувати зрозуміти контекст і мотиви. Це, мабуть, один із найважливіших уроків, які дала війна.
– Пане Олексію, якби потрібно було описати “Ворсклу” одним реченням, що б ви сказали?
– Просто любіть свою «Ворсклу». Вона в кожного своя. Це не обов’язково лише медіа – це завжди про Батьківщину. Велика чи мала – особливо мала, той свій куточок дитинства, де є мама і тато, школа, спогади про все. І коли ти пам’ятаєш ці невеликі цінності, тоді вчишся любити і велику Батьківщину.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Раніше ми розповідали про те, що головред газети «Ворскла» з Сумщини Олексій Пасюга опублікував фото зруйнованого російськими БПЛА родинного будинку у Великій Писарівці.
Також ми розповідали про те, що під час доставки свіжого номера редактор Великописарівської газети «Ворскла» із Сумщини дізнався, що на одному з примірників його видання стоїть особистий підпис Валерія Залужного.
Валерія Окопна, студентка-практикантка Львівського ЦЖС
Дискусія з цього приводу: