Нові свідчення, зібрані «Репортерами без кордонів» (RSF), підтверджують, що українські медіафахівці Євгеній Ільченко та Анастасія Глуховська утримуються у в’язниці № 3 у Кізелі, в Уральському регіоні Росії, які є першим за багато років доказом, що вони живі. Ці свідчення також проливають світло на внутрішні процеси в’язниці, де українські ув’язнені перебувають в умовах системи інституціоналізованого насильства.
«Хотілося б, щоб він міг вибратися, щоб ми могли йому допомогти». Ксандр*, український військовий, звільнений у травні 2026 року, добре знає Євгенія Ільченка. Вони майже півтора року ділили камеру у в’язниці № 3 у Кізелі, російському місті, розташованому приблизно за 1700 кілометрів від України по прямій. Його свідчення, зібрані RSF, вперше дозволять встановити місце перебування цього адвоката та адміністратора українського місцевого новинного телеграм-каналу @Melitopol в Уральському регіоні. Євгеній Ільченко був заарештований 10 липня 2022 року в окупованому місті Мелітополь. Через чотири роки, після утримання його Москвою в ізоляції, він зник з поля зору, доки RSF не опублікували розслідування у 2024 році та поки свідчення Ксандра не дали доказів того, що він все ще живий.
Колишній ув’язнений також розповідає про випробування, які випали на долю Ільченка у в’язниці, зокрема про примусову працю з риття траншей для російської армії на окупованій території України, жорстокі побиття та інсценування страти. За словами Ксандра, його перевели до Кізеля на початку вересня 2024 року, але офіційного звинувачення йому так і не висунули. Незважаючи на «підозру на туберкульоз», він «тримається» і «не піддається на провокації наглядачів», — каже його колишній сусід по камері.
Євгеній Ільченко — не єдиний український журналіст, ув’язнений у Кізелі. Під час інтерв’ю з тими, хто пережив російські в’язниці, RSF неодноразово чули ім’я Анастасії Глуховської. До початку широкомасштабного вторгнення Росії Глуховська працювала в місцевому інформаційному агентстві «РІА-Мелітополь». Її заарештували 20 серпня 2023 року під час репресій Кремля проти медіафахівців, а у 2024 році перевели до Кізеля.
Декілька свідчень підтверджують її перебування там. Станіслав, український військовий, звільнений минулого квітня, каже, що бачив її двічі: один раз влітку 2025 року і ще раз у березні 2026 року. Інший колишній ув’язнений розповів RSF, що її доправили до тюремного лазарету, що підтвердив Станіслав, який сказав, що його сусід по камері чув її там після того, як у неї з’явився сильний біль у ногах через тривале стояння. Інші повідомляли, що її ім’я поширювалося серед ув’язнених. «Їй було дуже важко. Було чутно, що вона була психологічно зламана», — згадує інший свідок.
Згідно з інформацією, опублікованою розслідувальним виданням Slidstvo.info, її призначили до швейної майстерні в’язниці. Українська влада також вважає, що вона «найімовірніше» утримується в Кізелі, підтвердила RSF її сестра Діана. Жодному адвокату не дозволили її відвідати.
Пекло Кізельської в’язниці
У межах пенітенціарної системи Росії, де міжнародні організації, такі як Human Rights Watch, задокументували систематичні тортури українських ув’язнених, в’язниця № 3 у Кізелі не є винятком. Наприкінці літа 2024 року в’язниця почала приймати великі групи українських ув’язнених після їхнього переведення з інших російських центрів ув’язнення, зокрема з сумнозвісної в’язниці № 2 у Таганрозі на південному заході Росії, добре відомої жорстоким поводженням із в’язнями. За словами кількох колишніх ув’язнених, опитаних RSF, протягом лише кількох місяців до Кізеля було переведено від 300 до 500 цивільних осіб та військових. Прибувши із зав’язаними очима, вони не мали уявлення, куди їх привезли. Насильство починається одразу після прибуття.
«Вони відвели нас до підвалу, де били кийками майже сорок хвилин», — розповів один зі свідків. Російські охоронці цинічно називають цей ритуал ініціації «прийомкою» — «вітанням». «Коли ми прибули, в Курську тривала військова операція України. Вони були надзвичайно розлючені», — згадує інший український військовий.
Після такого «вітання» в’язні вимушені терпіти жорстокий режим у в’язниці, яка сама перебуває в поганому стані. «Все було поспіхом побілено, але цвіль все одно була всюди», — каже один із колишніх в’язнів. Під постійним наглядом охоронців та камер затриманих змушують стояти з 6-ї ранку до 10-ї вечора і їм заборонено розмовляти. «Навіть до туалету можна піти лише за командою», — пояснює інший колишній ув’язнений. Щоразу, коли вони виходять зі своїх камер, ув’язнені мусять надягати мішок на голову й залишатися нахиленими до землі. Гучномовці безперервно виконують оглушливу радянську та російську музику. Знущання безперервні. «Вони били нас по руках, поки ті не синіли», — каже Ксандр. «Протягом півтора року я так страждав, що перестав щось відчувати», — додає інший свідок. Колишні в’язні також розповідали про електрошокові тортури, жорстокі допити в підвалах, щоденні приниження та сексуальне насильство.
Хвороба поширюється безконтрольно. Ув’язнені, які страждають на туберкульоз, утримуються разом зі здоровими, а лазарет слугує здебільшого лише для показу. «Там люди хворіють», — підтверджує Ксандр, який повернувся до України з підозрою на інфекцію. Вікна залишаються відкритими цілий рік — навіть взимку. «Офіційно це для профілактики туберкульозу, але здебільшого це для того, щоб насміхатися з нас», — каже інший свідок. Хоча їжа не гірша, ніж в інших російських в’язницях, але усі суттєво втрачають вагу. До моменту повернення Ксандра в Україну він важив менше 70 кілограмів, порівняно зі 100 кілограмами до його ув’язнення.
Ланцюг відповідальності Росії
Українських ув’язнених охороняють співробітники в масках, особи яких залишаються невідомими, але які належать до Федеральної служби виконання покарань Росії (ФСВП). Кілька колишніх в’язнів розповіли RSF, що співробітники Федеральної служби безпеки (ФСБ) періодично приходили допитувати ув’язнених, яких вважали особливо чутливими. Свідки також розповідали про періодичні «інспекції», які проводили відвідувачі ззовні, хоча вони не могли визначити, чи представляли вони Міжнародний комітет Червоного Хреста або російські судові органи. За словами всіх колишніх ув’язнених, опитаних RSF, жоден із цих візитів не призвів до суттєвого поліпшення умов ув’язнення.
Українські прокурори вже звернули увагу на цю в’язницю. Її начальник В’ячеслав Перевозкін перебуває під кримінальним розслідуванням в Україні за «видання злочинних наказів та свідоме санкціонування застосування фізичного та психологічного насильства щодо українських ув’язнених». Як встановило розслідування, Перевозкін віддавав злочинні накази та свідомо допускав застосування фізичного і психологічного насильства щодо українців. Незалежна українська журналістка Вікторія Рощина померла в цій в’язниці у вересні 2024 року після місяців знущань протягом ув’язнення в різних установах Росії.
Інші посадовці російської пенітенціарної системи, зокрема директор в’язниці № 2 у Таганрозі, також перебувають під судовими провадженнями.
Родичі затриманих журналістів залишаються рішуче налаштованими тримати їхні справи в полі зору громадськості. «Медійна увага може допомогти швидше забезпечити звільнення Анастасії», — каже Діана, сестра Анастасії Глуховської.
«Свідчення, зібрані RSF щодо умов утримання під вартою Євгенія Ільченка та Анастасії Глуховської, яких тримають в ізоляції, є доказом того, що вони живі. Але вони також описують систему, в якій насильство не є наслідком окремих зловживань: воно вбудоване в організовану структуру. Питання відповідальності має бути вирішене. Російська пенітенціарна система, керівництво в’язниці та її охоронці мають бути притягнуті до відповідальності за ці акти тортур та свавільного утримання під вартою. RSF закликають звільнити 26 українських журналістів, затриманих Москвою, та притягнути до міжнародного переслідування осіб, відповідальних за в’язницю № 3 у Кізелі», – наголошує Полін Мофре, регіональна менеджерка RSF з питань України.
Запити RSF до російської влади щодо перебування українських журналістів у Кізельській в’язниці та справи Вікторії Рощиної залишилися без відповіді.
*Імена деяких свідків були анонімізовані або змінені з метою їхнього захисту.
