Не скажу, що ЗМІ обнулилися як засіб пояснення, як засіб привернення уваги, але вплив свій втратили серйозно. Це кажу не я, а вичитав якось в інтерв’ю Сергія Рахманіна, авторитетного журналіста, який, урешті, опинився серед тих, хто з «ложа преси обвалився у зал засідань парламенту» (це вже цитата Юлії Мостової). Тобто Рахманін із журналістики пішов у політику.
І таких багато. Наша професія через це втрачає.
Колись у студентські роки я зачитувався репортажами з політичних тусовок Мустафи Найєма, який тоді ще працював у «Комерсанті», про політику читав у матеріалах Сергія Лещенка і Тетяни Чорновол, за міжнародною політикою стежив через матеріали Сергія Солодкого у газеті «День». Де зараз ці люди? Це все було тоді, коли у газеті «Нова Доба» дехто з колег ще писав від руки на папері, а тоді статтю набирала інша працівниця на комп’ютері.
У Черкасах гарні аналітичні колонки писала Тетяна Єщенко, хороші огляди з економіки робив Сергій Могилко. Фактично, ці люди зараз не в журналістиці. Добре, що лишається в екологічній журналістиці Олег Листопад, що можна прочитати обалдєнні статті пані Ольги Мусафірової. Але, знову ж, не пише вже Валентина Мозгова, хоча хотілося б… Добре ще, що на сільськогосподарську тематику досі пише такий „зубр” як Василь Марченко, який у цій вузькій галузі утре на Черкащині носа всім.
У чому проблема? Журналістика – прекрасна професія, але вона втрачає кадри. Той, хто тут працює, інколи балансує на межі активізму і, звісно, хоче віддачі. Де вона? А немає. Окрім того, на журналіста так само впливає перевантаження інформацією, а ще він відчуває постійно моральний тиск від побоювання бути кимось зманіпульованим. Журналіст має бути вихований у дусі відповідальності, щоб захищати здорові цінності, але відповідальність – тяжка ноша.
Колись в інтерв’ю одна лікарка сказала мені, що в кожного лікаря у процесі роботи з’являється свій цвинтар. Це страшні слова. Але і в журналістів буває свій психологічний злам, коли накопичується біль. Приміром, атовець розповідає дещо не для того, щоб ми це написали, а просто, щоб послухали; колишній засуджений дзвонить в редакцію і скаржиться на дискримінацію в суспільстві і небажання соціальних служб його працевлаштовувати. І він не хоче, щоб ми писали статтю, він хоче, щоб ми допомогли йому вирішити цю його проблему. Це не наше завдання, але це стає немов нашою відповідальністю, яку на нас перекладають.
Політики починають спілкуватися з виборцями напряму, через фейсбук. Їм не потрібні посередники, такі як ЗМІ. Журналісти змінюються на очах. І від журналістики вже інколи не отримуєш бажаного задоволення, хоч ми намагаємося і далі пояснювати, щоб люди ухвалювали правильні, усвідомлені рішення.
Та все ж вважаю журналістику чи не найкращою професією у світі. Якщо працювати фахово, відповідально, і не втрачати допитливості, можна все ж отримувати і задоволення від професії, і бонуси. Навіть зараз. Написані мною на замовлення Всеукраїнських організацій фахові матеріали давали гонорар, а завдяки іншим, як на мене, цікавим матеріалам мені вдалося перемагати в конкурсах, де на кінцевому етапі були поїздки за кордон, наприклад, на форум демократії в Страсбург у Раду Європи. Я об’їздив чимало областей України, зустрічав багато, як кажуть, непересічних людей, написав безліч репортажів, нарисів, брав інтерв’ю. А ще ми в редакції висвітлювали важливі рішення влади та ставлення людей до них; порушували такі важливі теми як доступність державних і медичних закладів для маломобільних груп населення, екологічні теми, а також теми, пов’язані зі збереженням пам’яток природи, історії та культури; проблеми охорони здоров’я та освіти; гендерну рівність; розповідали про ветеранів війни з Росією, волонтерів, внутрішньо переміщених осіб; роз’яснювали людям їхні права та багато іншого. І це надихає, бо особисто я бачу, що ми робимо корисну роботу.
Але ми також бачимо, що з роками все більше «акул пера» не знаходять свого місця в журналістиці. Тут є об’єктивні і суб’єктивні причини: змінюється не лише професія, змінюється і політика, змінюються суспільні взаємозв’язки. Так, мій тато, Олександр Вівчарик, на якого я рівнявся і який нині на пенсії, ще начебто й у журналістиці, бо дописує у закордонні газети нашої діаспори, інколи й на „Прочерк”, проте слід визнати – це залишки старої школи, а нова школа інколи формується так само хаотично, як і інші сфери суспільства. Батько пише статті, робить аналітику і публіцистику, але на його місце приходять блогери, які часто займаються копірайтерством і стрімом.
Дію часто замінює імітація, довіру – популізм, результат починає вимірюватися лайками, а щирість і фаховість просто знецінюються, бо де щирість – там правда, а вона не завжди приємна, тому інколи аудиторія схиляється на користь піару. І там акумулюються гроші, і туди часто переходить молодший працівник сфери масмедіа, бо там все простіше і менш токсично…
Хоча є й винятки. Наприклад, від нас пішов у судову журналістику Артур Пріхно, і мені особисто його бракує, але саме по його судових текстах я орієнтуюся, де і які є болючі моменти в сучасному судочинстві. З нами працює чудовий колега Максим Степанов, який дійсно вдумливо підходить до кожного матеріалу, має гарну освіту, практичний досвід і пише глибокі фахові тексти.
Прикро, та буває, що у представників певних шарів суспільства, у деяких представників влади відчувається ворожість у ставленні до засобів масової інформації і журналістів. Схоже, ці люди вважають журналістів обслуговуючим персоналом і не можуть збагнути, що журналіст працює на суспільство, а не на певну касту. Тож трапляються випадки, коли відстоювання в судах честі і гідності забирає в журналіста багато дорогоцінного часу. Окрім того, наша професія стала і небезпечною. Згадаймо Василя Сергієнка, Вадима Комарова… Згадаймо навантаження на ЗМІ в часи Майдану, згадаймо, що зараз робиться у сусідній Білорусі, де журналістів узагалі кидають за ґрати і затикають їм рота, в прямому сенсі цього слова, б’ють, калічать, а то і вбивають. Дехто з наших колег-білорусів утік в Україну, Польщу, Литву. Дехто вже давно у в’язниці.
Наше правило – дотримання стандартів, але ми всього лише люди, на плечі яких ви перекладаєте забагато відповідальності, яку ми, насправді, маємо розділяти з іншими установами, такими як поліція, СБУ, податкова, суди, прокуратура, різноманітні інспекції та, звісно, активісти як представники небайдужого ядра суспільства, а не представники партій.
Тож у день журналіста, 6 червня, бажаю справжнім колегам таки не зневірюватися і не втрачати запалу в роботі, мати завжди гарні історії про людей і для людей. І щоб ви ніколи не відчували себе другорядними в цих процесах комунікації. Розбудовуймо якісну журналістику, що є нашим завданням, бо в цьому, як сказав би Віталій Портников, – сталість розвитку нашої держави.
Назарій Вівчарик, відповідальний редактор сайту «Прочерк»
