Упродовж пів року – з грудня 2025-го по травень 2026-го – 25 локальних і прифронтових газет із Харківщини, Донеччини, Сумщини, Запоріжжя, Херсонщини, Дніпропетровщини, Миколаївщини та Чернігівщини в умовах постійних обстрілів, перебоїв зі світлом і щоденного психологічного виснаження отримували допомогу в рамках програми підтримки прифронтової преси Frontline Press.
Програму Національна спілка журналістів України реалізує спільно зі Шведською медіабізнесасоціацією (Tidningsutgivarna, TU). На фінальній розмові, яка 28 травня зібрала в онлайн-режимі 50 учасників, редактори говорили не стільки про звіти, скільки про головне: як змінилися їхні тексти, їхні редакції та вони самі.
«Це не бізнес – це місія»
Голова НСЖУ Сергій Томіленко наголосив на тому, чим сьогодні для України і світу є прифронтова преса.
– Ви виконуєте надзвичайно важливу роботу, даєте відсіч російській пропаганді, і найголовніше – ви даєте надію вашим читачам і вашим громадам. Для вас це місія, а не заробіток. Це сльози, а не бізнес, але це та важлива справа життя, яку кожен з вас обрав, – зазначив він.
Президент Шведської медіабізнесасоціації Йохан Тауберт доєднався до зустрічі особисто, щоб подякувати українським колегам.
– Ми вважаємо, що робота, яку ви виконуєте, дуже важлива. Тому намагаємося зробити все, щоб мешканці Швеції знали, з якими викликами ви працюєте і що, попри всі обставини, доносите до світу правду, – звернувся він до журналістів.
Йохан Тауберт розповів, що отримав 25 примірників українських газет – по одній від кожної редакції – і всі вони мають логотип TU на першій сторінці.
– Ми пишаємося тим, що наш логотип стоїть на ваших шпальтах, – додав він.
Президент асоціації наголосив, що шведські колеги уважно стежать за роботою українських прифронтових редакцій і вбачають у ній не лише журналістську, а й суспільну місію. Він подякував редакторам і журналістам, які працюють у незвичних умовах, утримуючи свої фронтові газети й підтримуючи громади, та запевнив у солідарності шведських партнерів з українськими медіа.
Одним із найемоційніших став виступ редактора із Золочева на Харківщині Василя Мирошника – героя документального проєкту НСЖУ про журналістів прифронтової Харківщини. Він описав щоденну реальність громади, яка живе під безперервними атаками.
– У Золочеві зараз живуть 7 тисяч людей. Майже щотижня до нас прилітають по 10, 20, 30 дронів, щоб бомбити нашу громаду. Я хочу, щоб Європа це все знала, – сказав Василь Мирошник.
Він наголосив, що для багатьох редакцій міжнародна підтримка стала питанням виживання.
– Нас тут двадцять п’ять, а насправді, мабуть, більше. Без вашої допомоги я не знаю, як би ми працювали далі, – сказав Василь Савич.
Ментори: «Ми показуємо, куди стрибнула кішка, а далі читач сам стежить за кішкою»
Центральною частиною зустрічі стали підсумки менторів програми – члена правління НСЖУ Олександра Харченка та журналіста Вадима Петрасюка. Саме їхня щоденна робота з редакціями стала тим, про що учасники говорили з найбільшою вдячністю.
Олександр Харченко розповів, що в межах проєкту за півроку редакції створили близько 250 матеріалів – різних за темами, героями й стилістикою.
– Круто працювали не тільки потужні видання з серйозним штатом, а й маленькі локальні редакції, де працюють одна-дві-три людини. Вони знаходили неймовірних героїв і несподівані теми. Ми з Вадимом іноді казали один одному: «Ти читав оцей матеріал? Не відкладай, він вартий того», – згадав ментор.
Ключовою тезою його виступу стала ідея, як утримати увагу втомленого західного читача. Олександр описав явище, яке назвав влучним терміном – «співчутливе вигорання».
– На п’ятому році повномасштабної війни Європа співчуває, але вигорає співчувати. Тому ми переконані, що правильно робимо, коли пишемо про війну не як про хроніку бойових дій, а показуємо її через емоції, через універсальні людські контексти, зрозумілі кожному європейцеві, – наголосив він. – Замість статистики втрат і кількості обстрілів – конкретні історії: лікарні, дому, театру; фермера, який сіє під кабами; дітей із села в глухому лісі, куди не дійшов окупант. Замість патетики й епітетів на кшталт «героїчний» чи «кривавий» – техніка «не розкажи, а покажи».
– Прибирайте ці прикметники. Залиште деталі – і не розжовуйте кожен героїчний вчинок. Читач сам зробить висновок. Ми, журналісти, показуємо публіці, куди стрибнула кішка, а далі вже публіка стежить за кішкою сама, – пояснив Олександр Харченко.
Як приклад «фокуса на стійкості» він навів матеріал, у якому редакція зібрала п’ять історій про те, як кохання й жіноча підтримка допомагають виживати пораненим бійцям, і ще один – про 72-річну жінку, яка докладає неймовірних зусиль, щоб визволити з полону онука.
Вадим Петрасюк зробив свій виступ майже майстер-класом. Він нагадав про два типи журналістського продукту – «хліб» (новини, аналітика) і «видовище» (історії для душі) – і застеріг колег від звички переносити репортерські навички на нарис.
– Нарис – це фактично напівхудожня література, газетна журналістика. Найважче – і найцінніше – розговорити звичайну людину, яка нікому не відома. А ми це робимо, особливо локальні медіа, – сказав він.
Ментор поділився власним прийомом інтерв’ювання «маленької людини», яка прийшла «казати правильні речі».
– Я даю їй виговоритися, киваю, кажу: «Дуже цікаво». А потім починаю розхитувати простими питаннями: чи добре стріляєш, чи вистачає шкарпеток в окопі, що кажеш доньці по телефону. Це як попросити рибалку розповісти історію: він не скаже «ми ловили рибу», він скаже «я отакого ляща піймав» – і починає розповідати. Отак людина стає об’ємною, і читач теж її бачить, – каже журналіст.
Окремо Вадим Петрасюк розібрав дві типові помилки. Перша – надмірна кількість внутрішніх підзаголовків: в одному тексті на 15 тисяч знаків він нарахував 14 підзаголовків, частина з яких дублювали одне одного.
– У цільній розповіді про людину підзаголовки часто гальмують читача. Він налаштувався слухати історію, а ми даємо йому турнірну таблицю, – зауважив ментор.
Друга – надмірна довіра до штучного інтелекту.
– Я ШІ, безумовно, люблю й використовую. Але матеріал я йому не делегую. Це як джин із лампи Аладдіна: попросиш у нього готовий нарис – і схопишся за голову. Текст треба пропустити через себе, через пальці, вичистити «мовний пух» і порожні фрази на кшталт «він тримає зброю не заради себе, а заради мирного неба». Якщо таку фразу прибрати, оповідь нікуди не дінеться, – підсумував Вадим Петрасюк.
Вплив програми: виживання, зростання й живі історії
Найпереконливішою частиною зустрічі стали свідчення самих редакторів – про те, що змінив для них проєкт в роботі редакцій та як змінив їх самих.
Людмила Ковальчук (коропська газета «Сільські горизонти») розповіла, що торік редакція балансувала на межі закриття після падіння тиражу, а тепер почувається впевнено. Завдяки програмі вдалося вийти на рівень зарплат 2022 року й зайнятися цифровими платформами: за півроку аудиторія сторінки у фейсбуці зросла з 2400 до понад 9 тисяч, місячні перегляди сягають 3 мільйонів, а сторінку вдалося монетизувати.
Лариса Гнатченко (харківський «Слобідський край») наголосила на цінності зворотного зв’язку від менторів: коли професіонали високо оцінюють роботу твоїх журналістів, це вкрай важливо для всього колективу.
Ірина Воронкіна (видання «Нове життя» з Близнюків на Харківщині) навела конкретні результати журналістських матеріалів. Після публікації історії про ветерана без двох ніг інший ветеран звернувся до селищної ради й отримав роботу. Через редакцію вдалося розшукати контакти військовополоненого для вручення нагороди. А після історії дівчини з села Веселого до редакції прийшла жінка, яка, прочитавши матеріал, вирішила змінити власне життя.
– Кожна публікація, яку ми створювали в межах проєкту, допомагає людям і розкриває нас по-іншому. Таких історій у нас безліч, – сказала вона.
Ольга Макуха підкреслила, що головна цінність проєкту для неї – не лише гроші, а відчуття, що журналісти важливі: за час програми тираж не впав, передплата триває, люди приходять і купують газету.
Тетяна Каушан, редакторка газети «Путивльські відомості» (Сумщина), наголосила, що поряд із редакцією на кордоні працюють ті, хто робить усе, щоб у громаді запанувала тиша, – і саме завдяки цьому життя триває, а медіа живе. За її словами, редакція не припиняє випуску, чує своїх мешканців – і люди чують її у відповідь. Завдяки таким проєктам, як програма НСЖУ, вдається тримати і соцмережі, і робочий сайт, а охоплення вже перевалили за мільйон; долучилася й молода колега.
Матеріали, відзначила Тетяна Каушан, завдяки менторам і проєкту стали цікавішими й потрібнішими людям: «За кожним із них – людське життя, людська доля, про яку мають знати не лише на місцевому рівні, а й на всеукраїнському і світовому».
Головний редактор газети «Вісті» (м. Слов’янськ) і журналіст сайту «Карачун» Олександр Кульбака виокремив два головні здобутки проєкту. Для редакції це можливість зберегти колектив, а для читачів – доступ до верифікованої інформації, що сьогодні особливо важливо: люди розуміють, що написане в газеті суттєво відрізняється від того, що публікують у соцмережах, які він порівняв із «парканом, на якому можна писати все, що завгодно».
Водночас редактор визнав і те, чого поки не вдалося досягти: написати матеріал, який можна було б рекомендувати для републікації в європейських медіа. Цю амбітну мету редакція не відкидає й працюватиме далі, адже, наголосив він, важливо, щоб про життя української Донеччини знали не лише в Україні, а й за кордоном. Насамкінець Олександр Кульбака запропонував щомісяця публікувати в телеграм-каналі проєкту посилання на найкращі матеріали колег — як невеличкий майстер-клас: «Ми будемо читати кращих і так само будемо вчитися».
Особливо промовистим був виступ Світлани Томаш (газета «Новини Городнянщини»), яка працює в прикордонні сама – і журналістом, і редактором.
Світлана Томаш
– У мене опускалися руки, я відчувала сильне моральне вигорання. А коли почався проєкт, завдяки підтримці менторів у мене відкрилося друге дихання. Цей проєкт – це не лише фінанси, а й величезна моральна підтримка: коли тебе бачать, чують, підтримують, це дає сили триматися й працювати, – сказала вона.
Павло Зленко, головний редактор газети «Новини Тростянеччини Тиждень» з Тростянця Сумської області,розповів, що, перебуваючи поруч із важливими подіями, редакція призабула такі жанри, як нарис, замальовка, репортаж, і саме проєкт допоміг до них повернутися. Один із таких матеріалів – про бабусю, яка розшукує й домагається звільнення з російського полону свого онука, – ментори назвали серед найкращих прикладів, що особливо потішило редакцію.
Павло Зленко підтримав пропозицію регулярно передруковувати такі відзначені матеріали для всіх 25 редакцій, щоб колеги могли вчитися одне в одного. Окремо він відзначив технічне переоснащення: за кошти проєкту вдалося придбати ноутбук і смартфон і створити пересувний відділ, здатний працювати незалежно від основного офісу за будь-яких умов – обстрілів чи тривог. «Цей проєкт підтримує редакцію й дає впевненість у завтрашньому дні — працювати на свою аудиторію попри будь-які форс-мажори», — підсумував він.
Заступниця редактора сумської газети «Ваш шанс» Ірина Чирченко розповіла історію видання, яке до війни мало тираж 70 тисяч і покривало всю область, а через бойові дії звузилося до рівня локального медіа. Програма дала змогу втримати планку, залучити позаштатних кореспондентів і облаштувати хаб для спілкування з читачами, серед яких – 35 тисяч переселенців у Сумах.
Тетяна Велика, головна редакторка газети «Голос Гуляйпілля» – видання, якому виповнилося 96 років, поділилася статистикою за 90 днів: 1,7 мільйона переглядів, понад 356 тисяч нових глядачів, читачі зі США, Польщі та Німеччини. За час повномасштабної війни редакція написала про 342 захисників, а на основі цих матеріалів видано три книги про оборонців Гуляйпільського краю.
– Ви даєте нам можливість дихати. Попереду ще відбудова – і ми ще не одну статтю про це напишемо, – сказала вона.
Дмитро Єгоров (видання «Червоний промінь», Запоріжжя) розповів, що редакція увійшла в програму одночасно з внутрішньою перебудовою – і вийшла з неї сильнішою, ніж заходила, із запущеним фактично з нуля сайтом і розумінням, що працюватиме й після завершення проєкту.
Кілька редакторів запропонували практику, яку НСЖУ обіцяла запровадити: щомісяця ділитися посиланнями на найкращі матеріали колег – як міні-майстер-класи для всіх 25 редакцій.
Попереду в учасників програми – нова міжнародна кампанія з републікації прифронтових репортажів у світових медіа, окремий розділ на сайті НСЖУ з найкращими матеріалами, а також, імовірно, серія розмов про методи російського ІПСО проти українських медіа та основи медіабезпеки.
* * *
Фінальний моніторинг програми Frontline Press фіксує її системний успіх одразу у кількох вимірах.
– Жодна з 25 редакцій не зупинила випуск. Це головний підсумок: у прифронтових зонах, де будь-яке підприємство має законні підстави зупинитися, редакції продовжували виходити кожного тижня.
– Програма стала єдиним джерелом виживання. Для 14 із 25 редакцій участь у Frontline Press дозволила уникнути закриття. Це не метафора — це пряме підтвердження з анкет.
– Якість зросла разом зі стабільністю. 20 із 25 редакцій зазначили покращення якості матеріалів. Журналіст, який не думає про виплату зарплати, думає про матеріал.
– Вплив на громади — реальний і задокументований. 17 редакцій наводять конкретні приклади: житловий сертифікат для діда, допомога родині після пожежі від дрона, ліки для активіста, припинення забруднення річки, традиція щомісячних акцій на підтримку полонених.
– Менторство — ефективне. 23 із 25 оцінили роботу менторів найвищим балом. Редакції описують їх не як наставників, а як партнерів.
– Програма потребує продовження. Це консолідований запит від усіх 25 учасниць. Рекламний ринок у прифронтових зонах знищений, зовнішня підтримка залишається єдиним буфером між редакцією і закриттям.
Frontline Press — не програма допомоги медіа. Це програма збереження інформаційної інфраструктури для громад, які інакше залишилися б без жодного надійного джерела перевіреної інформації в найважчі моменти їхнього існування.
Frontline Press – це спільна ініціатива Національної спілки журналістів України та Шведської медіабізнес-асоціації (Tidningsutgivarna, TU), започаткована наприкінці 2025 року для підтримки незалежних локальних і прифронтових газет, які працюють у регіонах під постійними російськими обстрілами та інформаційним тиском. До піврічної програми увійшли 25 редакцій із Харківської, Донецької, Сумської, Запорізької, Херсонської, Дніпропетровської та інших областей. Окрім фінансової підтримки, редакції отримували професійний менторський супровід, консультації щодо розвитку редакцій, допомогу в підготовці матеріалів для міжнародної аудиторії, а також можливість прямої комунікації зі шведськими медіапартнерами. Ініціатива стала відповіддю на критичну ситуацію, в якій опинилися локальні медіа поблизу фронту: редакції працюють в умовах постійних атак дронів і ракет, перебоїв зі світлом, руйнування інфраструктури, психологічного виснаження та різкого падіння рекламного ринку.
Проміжні підсумки програми було підбито у квітні 2026 року під час Українсько-шведського онлайн-форуму «Журналістика на межі», який зібрав редакторів прифронтових медіа, журналістів, міжнародних партнерів та представників дипломатичного корпусу. Саме тоді учасники Frontline Press публічно говорили про те, як локальні газети залишаються одним із ключових елементів стійкості громад у прифронтових регіонах, забезпечуючи людей перевіреною інформацією та підтримуючи відчуття нормального життя навіть під час війни.
За час реалізації програми редактори прифронтових газет неодноразово ставали голосом своїх громад і на міжнародному рівні. Зокрема, редактори – учасники Frontline Press – отримали відзнаки та подяки від Посла України в Сполученому Королівстві Валерія Залужного як визнання їхньої роботи в умовах війни та інформаційного спротиву російській агресії. Окремим символом міжнародної солідарності стала передача в Стокгольмі головою НСЖУ Сергієм Томіленком шведським колегам примірника газети «Зоря» з прифронтового Лимана – як свідчення того, що українська локальна преса продовжує працювати навіть під обстрілами.
Тема підтримки українських прифронтових медіа також звучала у Швеції під час виступу Сергія Томіленка на традиційних Mandagsrörelsen («Понеділкових зустрічах») у Стокгольмі – відомій громадській ініціативі солідарності з Україною. Голова НСЖУ наголошував, що українські журналісти сьогодні виконують не лише професійну, а й суспільну та гуманітарну місію, залишаючись джерелом довіри й зв’язку для людей у громадах поблизу лінії фронту.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: