Обставини загибелі відомого українського актора і телевізійника Павла Лі, вбитого російськими окупантами в Ірпені 6 березня 2022 року, дослідила Національна спілка журналістів України. Це вдалось зробити завдяки людям, які були поруч із Павлом у той фатальний момент. «Главком» публікує другу частин спецпроєкту НСЖУ про Павла Лі.
Першу частину спецпроєкту «Останні дні Павла Лі. Правдива історія» читайте на «Главкомі» або передрук на сайті НСЖУ.
Останні дні свого насиченого, яскравого життя 33-річний Павло Лі працював у волонтерській команді при міськраді Ірпеня – міста, де жив. Усупереч інформації, яка поширилася в день його загибелі, 6 березня 2022 року, жодного стосунку до військової служби Павло не мав, а отже, він є цивільною жертвою російської агресії проти України.
Смертельна поїздка
5 березня у волонтерський штаб тергромади надійшла інформація, що в Ірпінь зайшли рашисти. Розпочалися масовані обстріли, й кількаденне розвезення гуманітарної допомоги нужденним містянам припинилося. Ночували волонтери всі разом на квартирі радниці міського голови, депутатки міськради Віолети Дворнікової. Наступного дня команда планувала евакуацію з міста.
З вечора машина волонтера Тараса Мельника була заправлена, в ній був повний багажник пайків, які не встигли розвезти напередодні. Тарасові треба було заїхати додому погодувати кішку (він планував залишитися в Ірпені), Павлові Лі – заїхати до себе віддати продукти літньому сусіду й перед евакуацією з міста забрати з квартири свого кролика. Ще одній волонтерці, Ірині Мигитко, теж треба було заїхати додому – забрати документи. Виїхали близько 8 ранку. По дорозі зупинялися – коли бачили групки людей, пропонували їм харчові пайки.
У тій фатальній поїздці докупи збіглася низка обставин, які зробили подорож трагічною.
«Спочатку заїхали до мене на вулицю Університетську, – розповідає Тарас Мельник. – Я піднявся до себе на сьомий поверх, погодував кішку. Паша й Іра тим часом чекали не в машині, а внизу під сходами – в місті пострілювали. Відтак сіли в автівку й рушили в бік Іриного будинку. Тільки ми виїжджаємо з двору – бачимо літніх чоловіка і жінку з дівчинкою. Вони благали нас, щоб ми довезли їх до Романівського мосту на виїзді з Ірпеня. Ми погодилися, затовклися всі в машину, і завезли цю родину до мосту.
Відтак волонтери повернулися на свій маршрут. За кермом був Тарас, за ним на задньому сидінні сидів Павло, а поруч з Павлом – Ірина. Повернули з Університетської ліворуч на Пушкінську. На повороті побачили, як палає одноповерховий будинок. Шифер на даху тріскався зі звуком, схожим на постріли. Тарас та Ірина витягли телефон, щоб зафільмувати пожежу. Такі фотографії і відео волонтери потім передавали у відповідні органи, сподіваючись, що постраждалим нададуть допомогу або що люди хоча б зможуть дізнатися про те, що сталося з їхнім житлом.
Повернувши ліворуч, Тарас побачив метрів за 70 з лівого боку озброєних людей, які націлили на його машину автомати. «Я інстинктивно кинув кермо і упав праворуч на пасажирське сидіння, – розповідає він. – Машина почала рухатися сама. За долі секунди в машину полетіли кулі: в лобове скло, в дах, у двері. Як потім з’ясувалося, загалом куль було зо два десятки. Некерована машина виїхала на зустрічну смугу, перескочила через тротуар і врізалася в дерево. З потилиці в мене текла кров – куля пройшла по шкірі, не зачепивши череп».
«Я все ще тримала в руках телефон, яким знімала пожежу, – розповіла Ірина Мигитко. – Куля влучила в нього, він розірвався. Скло від нього влетіло мені в око, посікло обличчя. Я упала між сидіннями біля колін Паші й почула, як він стогне… Над головою в мене літали кулі,. Сліди від куль, які пролітали дотично, залишилися на моєму одязі. Паша спочатку стогнав, потім почав хрипіти. Коли він замовк, у нього розпочалася велика кровотеча. Кров лилася на мене».
Коли машина врізалася в дерево, Тарас не зміг відчинити водійські двері й спробував вийти через пасажирські. Вони теж не відчинялися, і їх довелося вибивати. Ірина побачила, як попереду від капоту машини піднімається дим, і перелякалася, що автівка зараз вибухне… Стала вибиратися через свої двері. В цей момент до машини підбігли росіяни з криком: «Выйти из машины! На землю! Руки за голову! Оружие есть?» Тарас і так тримав руки на голові, намагаючись затулити каптуром рану. «Мы гражданские! Волонтеры! Мы развозим детям и старикам еду! У нас полный багажник еды! Оружия у нас нет!» – закричав Тарас. Росіяни почали допитувати: «Какого **я вы летели?» Тарас відповів, що їхали повільно. Врешті росіяни скомандували: «Валите отсюда! Бегите!»
«У той момент було дуже страшно! У цій ситуації страх настільки сковує, що ти не можеш ні підняти очей, ні зайвого слова сказати, – згадує Ірина. – Мене згодом просили впізнати російських солдат, то я зрозуміла, що зовсім не пам’ятаю облич! Хоча вони були без балаклав – молоді хлопці, дуже схожі на наших… Я і досі не можу нормально спати – весь час згадується той жахливий ранок».
Забігаючи наперед, зазначимо, що автомобіль, за кермом якого сидів Тарас, був далеко не єдиною ціллю російських окупантів на тому перехресті – таких машин назбиралося, за свідченням очевидців, п’ять-сім.
…Після слів росіян «Валите отсюда! Бегите!» Тарас та Ірина із закривавленими обличчями почали тікати. Двері машини були відчинені, і Тарас помітив, що Паша сидів рівненько без жодних рухів, схиливши голову на скло…
Ірина побачила, що в Тараса з голови тече кров, і зняла футболку, щоб затулити йому рану. Чоловік насилу йшов. Повернувши на вулицю Університетську, Ірина почала кричати, просячи про допомогу. З приватного будинку вийшла жінка, яка покликала поранених до себе і надала першу допомогу. За кілька кварталів їх підібрали товариші з добровольчого тероборонівського формування. До штабу Тарас та Ірина дісталися, коли вже відбувалася його евакуація.
«Ми чекали Пашу, Іру і Тараса, – розповіла координаторка штабу Зоряна Міронішена. – Проте прийшли тільки Іра і Тарас. Іра повідомила, що Пашу розстріляли просто в автомобілі».
Всі сіли в машини й поїхали з міста…
«Забрати тіло Павла вдалося не з першого і не з другого разу…»
За словами мами Павла, Марії Лі, є свідки, які бачили, як російські десантники витягували Павла з машини.
«Я знайшла людину, яка бачила, як після того, як Ірина і Тарас утекли, окупанти витягнули тіло Паші, – розповідає Марія Лі. – Каже, це були буряти, і їм здалося, що Павло схожий на когось із їхніх. Тож вони його обшукали, розрізали штани і рукави, вочевидь, шукаючи татуювання у вигляді літери V.
Тіло Павла залишилося лежати біля розбитої машини. Марія Василівна обдзвонювала керівників міста, силових структур Ірпеня, військових, намагаючись вивезти тіло вбитого сина. Врешті хтось пообіцяв забрати його після деокупації міста. Але забрав тіло Павла волонтер Максим Шевченко, який у ті дні власною машиною зміг вивезти з окупованих міст Київщини десятки людей. «Я безумно вдячна цій людині, справжньому герою!» – каже про Максима Марія Лі.
«Із Павлом ми на той час були знайомі кілька днів. Невдовзі після загибелі Павла його товариші-волонтери повідомили мені про це, – розповів пресслужбі НСЖУ Максим Шевченко. – Зв’язок був дуже поганий, і спочатку я так зрозумів, що загинули всі, хто був у машині, а сама машина згоріла чи задимілася».
Максим декілька разів намагався забрати тіло Павла. Вперше він проїхав повз місце вбивства наступного дня. Але під’їхати і роздивитися не зміг, бо «русня лютувала», він мав бути обережним.
«Чомусь я думав, що вони їхали на іншій машині, і саме її шукав очима. І не бачив, – розповів волонтер. – Крім того, обгорілих машин там не було».
Відтак Максим у наступні дні ще декілька разів намагався під’їхати до місця події, але все не міг побачити автомобіль, який шукав. Пробував поспілкуватися з російськими військовими, які чергували неподалік, але «спілкування виявилося невдалим».
«Зазвичай це буває так: під’їжджаєш до них, виходиш із машини з піднятими руками, ідеш до посту й намагаєшся про щось домовитися: вивезти людей, забрати тіла. Іноді вони у відповідь шмаляли в повітря, іноді – в машину… Як коли… Іноді – дозволяли. Або безкоштовно, або розраховувався грошима чи телефоном. А іноді, коли під’їдеш хвилин за 15, як домовилися, вони починали по тобі стріляти… Чи зміна інша, чи настрій змінися, хто їх знає. Тому й тоді до місця події вдалося під’їхати не відразу», – згадує Шевченко.
Одного дня волонтер побачив, що російські військові, які чергували на перехресті неподалік, не реагували на його автомобіль. Він під’їхав до місця події й роздивився. Знайшов Павла, звернув увагу, що в нього було декілька кульових поранень. Але був мороз, і тіло не можна було відірвати від землі. Тому Максим поїхав геть і згодом звернувся до свого товариша-волонтера, поляка на ім’я Марек. «Це – людина унікальна, абсолютно самозречена і безстрашна. Про нього можна розповісти безліч історій або й написати книжку. Коли я його попросив допомогти вивезти Павла, він одразу погодився, – розповідає Максим. – Ми кілька разів під’їжджали до тіла. Один раз почали вантажити – знялася стрілянина. Забрали не з першого і не з другого разу. Коли врешті вдалося, хотіли завантажити й декілька інших тіл із тих, що були на вулиці – там стояло чотири чи п’ять розстріляних машин, і в кожній були тіла цивільних. Лежали й тіла вбитих перехожих. Запам’яталося тіло одного літньогго в жилетці з написом «Охорона» біля магазину «Новус»: було видно, що він просто вийшов покурити, коли його розстріляли… Але, крім Павла, забрати нікого не вдалося: з’явилася БМП, і ми мусили тікати».
Максим вивіз тіло із захопленої ворогом території 13 березня й передав його поліції та військовим медикам.
«Не можу не згадати добрим словом колег мого сина, акторок Аду Роговцеву, Катерину Степанкову, режисера Ахтема Сеітаблаєва та інших, які дуже допомогли в організації прощання із ним у столиці…» – каже Марія Лі.
Тіло загиблого Павла Марія Василівна забрала в рідні Карпати, де у місті Ворохта його 18 березня поховали за християнським звичаєм (Павло був віруючим).
«З дня його загибелі наші серця, наша любов були з Вами, мамо, – написала, звертаючись до Марії Василівни, Народна артистка України Ада Роговцева, разом із якою Павло грав у театральних виставах. – Всі, хто хоч один раз зустрічався з Вашим сином, підпадав під його всеохоплюючу доброту. Доброту розумної, талановитої людини. Він одразу ставав рідним. Паша ніколи не покине нас, не покине Вас, мамо, і всіх, хто щиро його любить».
Максим Степанов, служба інформації НСЖУ
Фото: Тараса Мельника, Марії Лі, Ади Роговцевої
