Постійні обстріли керованими авіабомбами. Дистанційне мінування вулиць. Прильоти. Вибухи. Руйнування. І при цьому – у прифронтових громадах щотижня виходять друком газети. Якою ціною це дається редакціям та медійникам? Журналіст Влад Єсипенко, готуючи матеріал для сайту ZMINA, проїхав Харківщиною та Сумщиною і зустрівся з тими, хто під вогнем випускає газети. Для багатьох людей у прифронтових громадах ці місцеві видання часто є єдиним джерелом інформації. Тож, проїдемо разом з Владом Єсипенком маршрутом Ізюм – Харків – Богодухів – Зміїв – Охтирка – Суми – Глухів –Шостка.
“Обрії Ізюмщини” за понад 100 років існування призупиняли друк лише двічі
Сьогодні Ізюм — це прифронтова зона, яка перебуває під постійними ударами керованих авіабомб (КАБів) та ворожих безпілотників. Тільки офіційна статистика за травень 2026 року демонструє рівень щоденної небезпеки.
Ніч на 7 травня: Росія атакувала місто КАБом та кількома БПЛА. Зафіксовано щонайменше три влучання. У центральній частині пошкоджено 10 багатоповерхівок та 2 заклади освіти.
21 травня: Ворог завдав цілеспрямованого удару дронами по центру Ізюма.
Окупанти здійснюють дистанційне мінування, скидаючи на житлові квартали міни типу ПТМ-3.
Саме в таких умовах, де небезпека чатує на кожному кроці, щодня працюють українські медійники.
Газета «Обрії Ізюмщини» — єдине місцеве видання, яке повністю відновило свою діяльність одразу після звільнення міста від російської окупації у вересні 2022 року.
Головний редактор медіа — Костянтин Григоренко. Під час моєї поїздки він перебував у відрядженні, тому про будні команди мені розповіла його помічниця — журналістка та фотокореспондентка Анна Рябенко.
Вона поділилася: попри постійні «прильоти», редакція жодного дня не зупиняла роботу. Щотижня свіжий друкований наклад газети розвозять містом та навколишніми селами, де часто немає інтернету та зв’язку.
Журналісти «Обріїв Ізюмщини» після кожного обстрілу одними з перших вирушають на місця влучань, щоб задокументувати воєнні злочини РФ. Наприклад, у березні оператор видання виїжджав фіксувати наслідки прильоту по будівлі школи №3.
Попри війну, медійники продовжують фіксувати життя Ізюмської громади: беруть інтерв’ю у постраждалих від агресії цивільних та записують розповіді наших воїнів.
Коли я фільмував, як Анна разом із водієм розвозить свіжу пресу, навколо було чітко чути вибухи від чергових російських КАБів. Проте роботу не припинили, допоки місцеві мешканці не отримали останній примірник. Вони знають: локальне слово — це теж зброя.
“Слобідський край” друкує спецвипуски для деокупованних територій
Потім був Харків, де я зустрівся з головною редакторкою обласного медіа «Слобідський край» Ларисою Гнатченко.
На початку повномасштабного вторгнення Росії, вона дістала контузію під час чергового обстрілу Харкова. Попри це, Лариса не залишила роботу і не виїхала за кордон. Журналістка свідомо обрала шлях залишатися в рідному місті та продовжувати професійну діяльність. Родина Лариси також обрала боротьбу: її донька залишилася на Харківщині та вступила до лав Збройних Сил України.
Сьогодні «Слобідський край» — це єдина обласна газета, яка фізично залишилася і продовжує працювати в Харкові.
В штаті медіа: 14 людей (редактори, журналісти та комерційний відділ).
Журналісти роблять контент для кількох цифрових ресурсів та випуск друкованого видання.
Лариса Гнатченко розповіла, що редакція прагне самостійно заробляти гроші, а не лише жити за рахунок грантів.
«Заробляти в прифронтовій зоні надзвичайно важко через релокацію майже всього місцевого бізнесу. Проте команда продовжує шукати комерційні можливості».
«Журналісти видання « Слобідський край» працюють безпосередньо в громадах Харківської області. Їх цікавить кожен населений пункт.
Головний напрямок нашої діяльності — це інформаційна підтримка тих, хто залишився і працює в таких важких умовах. Ми підтримуємо наших людей, пишемо історії, які не напише більше ніхто, і намагаємося дати людям віру в те, що життя продовжується, поки вони живі», — ділиться Лариса Гнатченко.
Окрім регулярних випусків, медіа оперативно друкує спеціальні випуски для окремих громад області. Вони містять свіжі новини та суспільно корисну інформацію.
Найбільш надихаючим моментом для редакції став період деокупації Харківської області восени 2022 року. Команда змогла знайти фінансування та оперативно надрукувати перший наклад спецвипуску для звільнених територій.
До цього моменту місцеві жителі перебували у повному інформаційному вакуумі. Окупанти розповсюджували пропагандистську газету «Харьков Z», де брехали, що Президент Зеленський виїхав з країни, Харків став російським, а України взагалі не існує.
Завдяки газеті «Слобідський край» люди на деокупованих землях дізналися правду: Україна існує, Україна бореться і перемагає. Цей момент став для редакції головним доказом того, що їхня праця є життєво необхідною!
Прощаючись із Ларисою Гнатченко, я ще довго думав про те, як надихає досвід незламного «Слобідського краю». Проте Харківщина — це була лише одна з багатьох точок на карті моєї поїздки прифронтовими регіонами. Попереду на мене чекала зустріч із колегами, які працюють у ще складніших безпекових умовах.
“Маяк” в Богодухові працює за 20 кілометрів до кордону з Росією
Мій наступний маршрут пролягав до Богодухова (від міста до кордону з Росією 20 км).
Тут мені вдалося відвідати редакцію місцевого видання «Маяк» та познайомитися з чудовими, відданими своїй справі людьми й особисто з головною редакторкою Тетяною Лучинською. Важливий факт — після початку повномасштабного вторгнення, коли друкарні не працювали, Тетяна разом із сестрою власноруч друкувала газету на звичайному кольоровому принтері А4. Видання виходило у форматі фронтового «бойового листка», щоб забезпечувати інформацією людей в умовах браку інтернету та зв’язку.
Тетяна розповіла, що попри невеликий нинішній тираж — 1200 примірників — на газету «Маяк» з нетерпінням чекають у багатьох громадах району. Для людей, які часто залишаються без світла та зв’язку, друковане слово є чи не єдиним містком із реальністю.
Водночас редакція активно розвиває цифрові платформи, оперативно інформуючи мешканців у режимі реального часу. Telegram-канал «Богодухів-Маяк» уже налічує понад 16 тисяч підписників. Крім того, медійники створюють якісний контент для Facebook, Instagram та TikTok.
«Дуже тішить, що наші відео з місць подій набирають велику кількість переглядів і коментарів. Іде постійне живе спілкування. Завдяки цьому люди розуміють, що вони не одні, що ми разом», — ділиться Тетяна Лучинська.
Головне, що вражає у роботі богодухівських журналістів — це їхня мужність під час щоденних ворожих обстрілів. Нашу розмову з Тетяною тричі переривали гучні звуки «прильотів» по місту. Проте для місцевих медійників це, на жаль, уже стало небезпечною буденністю.
Редакторка згадує, що найважчим за останній час став день 21 квітня цього року, коли ворог обстріляв місто близько 50 разів. Небезпека ходить за журналістами по п’ятах: нещодавно один із ворожих дронів упав прямо у дворі редакції. Лише дивом і Богові дякувати — його бойова частина не здетонувала під час падіння.
Через постійні удари РФ багато мешканців змушені були покинути домівки, у районі вже діють зони примусової евакуації громад. Але попри все журналісти залишаються на місцях. Вони фіксують злочини окупантів, виїжджають на місця влучань, пишуть про людські долі та підтримують земляків. Ця робота дарує місцевим жителям такий необхідний сьогодні оптимізм.
«Богодухів живе, не здається, і люди свято вірять у нашу Перемогу, — наголошує Тетяна Лучинська. — Хто чим може, той тим і тримає фронт. Ми — тримаємо фронт інформаційний».
Ще незламність міста виявлялась не лише в роботі, а й у символах. Попри загрозу обстрілів, у святковий День вишиванки вулиці Богодухова розквітли традиційними українськими орнаментами. Маса містян вийшла в етнічному одязі, щоб гучно заявити всьому світу: Богодухів — це Україна, яку нікому не зламати!
Як одна людина випускає “Вісті Зміївщини”
Далі я прямував у Зміїв, де зустрівся з Тетяною Логвіною — головною редакторкою газети «Вісті Зміївщини».
З початком повномасштабного вторгнення Тетяна проявила себе як справжній кризовий менеджер. Попри постійні безпекові ризики, ворожі обстріли Харківщини та тривалі перебої з електроенергією, вона особисто забезпечила безперервну роботу видання: від пошуку інформації та верстки — до друку свіжого тиражу.
«У Змієві теж бувають “прильоти”. На щастя, не такі часті, як у наших колег з інших районів, але кожен із них несе руйнування. Гинуть люди, є поранені, доводиться відновлювати будинки… Ми обов’язково виїжджаємо на місця цих обстрілів. Крім того, я роблю інтерв’ю з військовими та активно висвітлюю волонтерську діяльність», — розповідає Тетяна.
Головна складність сьогодні полягає в тому, що Тетяна залишилася в редакції абсолютно одна. Вона поєднує в собі обов’язки редакторки, журналістки та верстальниці.
Попри колосальне навантаження, позиція медійниці залишається непохитною: «З початку повномасштабного вторгнення я не виїжджала з громади ні на один день і не планую цього робити. Будемо працювати до самої Перемоги!».
“Ворскла” після руйнування Великої Писарівки переїхала в Охтирку
Після Харківщини мій шлях проліг на Сумщину, до міста Охтирка. Саме тут я зустрівся з Олексієм Пасюгою — редактором газети «Ворскла» Великописарівського району. Його власний будинок та редакція розташовувалися всього за кілька кілометрів від російського кордону.
Олексій — справді героїчна особистість. У найважчі часи він продовжував інформувати населення: власноруч друкував «Бойові листки» на звичайному принтері та підтримував місцевих жителів. Це відбувалося навіть тоді, коли на одних вулицях селища стояли українські військові, а сусідніми вже пересувалися вороги. Олексій особисто розвозив і роздавав примірники газети та гуманітарну допомогу мешканцям прифронтових сіл.
Масштабні руйнування Великої Писарівки почалися ще у 2022 році. Після того, як бійці 93-ї бригади та прикордонники вибили ворога за кордон, громаду почали активно обстрілювати, знищуючи цілі вулиці.
Проте найстрашніше масове знищення відбулося в березні 2024 року. Тоді всього за кілька днів окупанти стерли з лиця землі 30 відсотків Великої Писарівки. Саме тоді місцеві мешканці вперше дізналися, що таке КАБи. Російські снаряди знищили й будівлю редакції.
Згодом Олексій разом із командою був змушений перебратися до Охтирки. Попри це, журналісти щотижня поверталися до Великої Писарівки: привозили людям ліки, «гуманітарку» та свіжий випуск рідної газети «Ворскла».
У 2025 році ситуація критично загострилася — росіяни почали масово використовувати дрони. Під час однієї з поїздок ворожі безпілотники повністю знищили одну редакційну автівку, а пізніше сильно пошкодили іншу. Через це логістика стала смертельно небезпечною.
Але попри постійну загрозу, газета продовжує жити. У Великій Писарівці досі залишаються люди. Вони, хай і непрофесійно, але регулярно передають редакції інформацію про життя громади, допомагаючи журналістам висвітлювати події на передовій.
За мужність, самовідданість та незламність під час висвітлення подій повномасштабного вторгнення Росії Олексій Пасюга у 2022 році був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.
Прикордонні медіа Сумщини: на межі фізичної безпеки та емоційного вигорання
Потім я повернувся в Суми і першим, кого я там зустрів, став керівник французького представництва благодійного фонду «Дігнітас Україна» Пол Вазе.(Цієї зими я працював водієм і разом із ними їздив на прифронтові території). За словами Пола, маршрути поблизу російського кордону стали ще небезпечнішими. Ворог систематично й навмисно полює дронами саме на цивільні автівки. Через це волонтери тепер пересуваються виключно на броньованому транспорті, хоча навіть він не дає повної гарантії безпеки.
Наступного дня я прибув до Глухова, де зустрівся з Олександром Соломком та його чудовою командою журналістів медіа «На межі» та «Глухів City». Вони були серед перших, хто після повномасштабного вторгнення почав робити оперативні репортажі з місць подій та ліквідації наслідків прильотів КАБів чи дронів. Команда висвітлює новини Шостки, Глухова, Ямполя, Середини-Буди, фіксує історії евакуації та допомоги армії. Ці медійники безстрашно виїжджали у села, розташовані всього за 200 метрів від кордону. Сьогодні тут працюють три мобільні знімальні групи, які максимально оперативно документують воєнні злочини росіян.
Олександр згадує, що найстрашнішим виявився 2024 рік. Тоді росіяни озвіріли й почали масово закидати КАБами Шосткинський район. На цей період припала найбільша кількість жертв серед цивільних та масштаби руйнувань житлового сектору. Зараз ситуація повторюється. З зими почалися активні штурмові дії окупантів у районі села Сопич Есманської громади, околиці якого межують із російським кордоном. Безпекова ситуація знову критично загострилася: гинуть люди, палають будинки.
«Ми усвідомлюємо, що це наша місія — зафіксувати ці події, які завтра стануть історією. Хочемо внести свою маленьку частку в перемогу», — ділиться Олександр Соломко.
Разом із Олександром та чарівними дівчатами — головною редакторкою «Глухів City» Марією Капустіною та журналісткою Анастасією Лутченко — ми проїхалися селами Глухівської громади, зокрема Березою та Орлівкою. Там я на власні очі побачив і зафіксував наслідки ворожих атак.
Ці люди володіють неймовірною сміливістю. Перша порада, яку я від них почув, шокує цивільну людину: у прифронтових громадах не варто вдягати захисне спорядження — бронежилет і шолом. Ворожі оператори дронів у першу чергу атакують людей у захисті, вважаючи їх військовими.
Наприкінці нашої поїздки Марія Капустіна підсумувала:
«У нас іншого вибору немає, ми все одно будемо жити тут, навіть життя між вибухами є… І здається, коли ми розповідаємо у своїх репортажах щось хороше, ну, наприклад, магнолії розквітли (ну серйозно, Глухів радіє магноліям!), ми про це пишемо, а хтось каже: ой, там вбивають, а ви про магнолії. А ми з Настею (Лутченко) жартуємо, що наша “менталка” тримається на магноліях, сакурах і лелеках. Тому що якщо ми не будемо це фотографувати і знімати, то в якийсь момент ми зламаємось… Нам теж хочеться бачити щось хороше і показати, що в Глухові люди живуть, тут бомблять, але ми лишаємось. Ми радіємо магноліям, ми радіємо лелеці на трубі, яка до нас прилетіла. Ми бачимо проблеми — і сьогодні ми плачемо, а завтра ми пам’ятаємо все, що відбулося, але думаємо про майбутнє…»
Наступна зустріч була в м. Шостка де я зустрівся з головною редакторкою телерадіокомпанії «Акцент» та видання «Шостка New City» Вікторією Горшковою.
Колеги описують Вікторію як «універсальну» журналістку. Вона регулярно працює в епіцентрі подій, висвітлюючи наслідки російських ракетних та дронових атак на цивільну інфраструктуру, лікарні й житлові будинки, а також фіксує свідчення очевидців. Улітку 2025 року журналістка й сама відчула на собі всі жахи війни — її власний будинок зазнав руйнувань внаслідок ворожого удару.
Попри особисту трагедію та постійну небезпеку, Вікторія продовжує виконувати свій професійний обов’язок. Вона переконана, що робота локальних медіа зараз є критично важливою для виживання громади.
«Нам, журналістам, життєво необхідно залишатися поруч із людьми. Немає нічого гіршого за інформаційний вакуум. Коли щось трапляється, а людина не знає, що саме, її охоплює паніка. Як наслідок — вона може діяти хаотично та припускатися помилок. Тому ми бачимо свою місію в тому, щоб вчасно та ефективно говорити правду. Ми маємо забезпечувати людей перевіреною інформацією, аби місто продовжувало жити», — наголосила Вікторія Горшкова.
Також в Шостці я побував в інформаційному агентстві «Північ Медіа», яке об’єднує 7 регіональних сайтів та 11 Telegram-каналів по всій Сумській області. З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році медіа повністю переформатувалося на оперативне інформування населення про події на фронті та в регіоні. Сьогодні їхня загальна аудиторія налічує близько 250 тисяч підписників.
Засновник агенції, український громадський діяч Олександр Ярига, під час зустрічі розповів про суворі реалії роботи медійників. Через те, що територія редакції неодноразово потрапляла під російські обстріли, більшість журналістів зараз вимушені працювати у дистанційному форматі.
«Сюди прилітали і “шахеди”, і “гербери”, і КАБи. Дуже багато сусідніх будинків навколо або повністю зруйновані, або перебувають в аварійному стані. Але ми робимо свою справу, бо чітко усвідомлюємо: наша праця вкрай важлива. Ми сповіщаємо людей про повітряні тривоги, рух ворожих безпілотників та інші критичні події», — зазначає Олександр Ярига.
Журналісти агенції регулярно виїжджають для зйомок репортажів у найгарячіші точки області — Ямпіль та Глухів, який розташований усього за 15 кілометрів від кордону з Росією.
Окрім постійної загрози обстрілів, медійники стикаються з серйозним психологічним тиском та емоційним вигоранням.
«Нам, журналістам, дуже важко знайти баланс між професійним обов’язком і власним моральним станом, у якому ти взагалі здатний працювати. Будь-який приліт, який ми знімаємо чи про який пишемо, ми пропускаємо крізь себе. Кожен удар по кожному місту Сумщини нам болить», — поділилася своїми емоціями журналістка «Північ Медіа» Юлія Стагно.
Хотів ще особисто від себе додати, що коли їздив прикордонними селами з журналістами «Глухів City» та «На межі», медійникам доводиться покладатися на єдиний детектор дронів «Чуйка», який через перегрів працював зі збоями, залишаючи на той час команду в інформаційному вакуумі щодо небезпеки.
І, як розповів Олександр Ярига, сьогодні на всю редакцію «Північ медіа» є лише один бронежилет, один шолом та одна зарядна станція — замість критично необхідних трьох. Редактор «Ворскли» Олексій Пасюга підтверджує: запити змінюються щодня, але шоломи, бронежилети, аптечки та справні детектори дронів залишаються першочерговою потребою для порятунку життів. Прифронтові журналісти гостро потребують базового забезпечення та будуть раді будь-якій підтримці колег чи волонтерів. Проте, попри всі технічні та безпекові виклики, їхній дух залишається незламним. Як підсумував Олександр Ярига: «Якщо не буде цієї допомоги — буде важко, але ми все одно виживемо і переможемо!»
Владислав Єсипенко
Коментар НСЖУ. Влад Єсипенко побував у прифронтових редакціях України, щоб показати мужню та часто непомітну роботу місцевих журналістів. При цьому редакції, про які він розповідає – не випадкові точки на карті. З більшістю з них Національна спілка журналістів України підтримує постійний зв’язок від початку великої війни. Загалом за ці роки Спілка допомогла відновити чи втримати на плаву понад 35 прифронтових газет – серед них «Обрії Ізюмщини», «Ворскла», «Зміївський кур’єр» та інші видання з громад, якими і проліг маршрут журналіста.
Характер допомоги змінювався разом із характером загроз. На початку це були передусім комплекти захисного спорядження для редакцій прикордонних областей, генератори та кошти на друк; сьогодні на перший план виходять детектори дронів.
Зокрема, у грудні 2025 року під час експертної дискусії «Загроза з неба: дронова небезпека для журналістів і нові інструменти захисту» НСЖУ передала воєнним кореспондентам та Центрам журналістської солідарності п’ять детекторів дронів «Чуйка 3.0» – той самий тип приладу, на який, як описано в репортажі, покладаються журналісти «Глухів City» та «На межі». Такі детектори моніторять простір і попереджають журналіста, чи він не потрапив у поле зору ворожого дрона, доповнюючи традиційні засоби захисту – бронежилети та шоломи. Коштують вони 500–600 доларів, тому їх небагато, і медійники без підтримки великих західних редакцій можуть позичати їх у Центрах журналістської солідарності.
В Ізюмі після звільнення міста восени 2022 року за підтримки НСЖУ відновили випуск «Обріїв Ізюмщини» – газета повернулася до читачів буквально за тиждень і стала головним джерелом інформації для громади після деокупації. Редакцію очолює секретар НСЖУ Костянтин Григоренко. Детектор дронів «Чуйка 3.0» був нещодавно переданий команді «Обріїв» від НСЖУ і фонду «Журналістська ініціатива», аби убезпечити роботу медійників у прифронтовій громаді.
У Великій Писарівці Спілка не лише допомагала «Ворсклі» виходити під обстрілами. Голова НСЖУ Сергій Томіленко двічі відвідував поруйноване селище на Сумщині. Під час останнього візиту напередодні Дня журналіста-2026 редакція «Ворскли» отримала детектор дронів «Чуйка», наданий НСЖУ спільно з компанією-виробником. Кошти на такий пристрій газета намагалася зібрати самотужки впродовж місяців – тепер потреба закрита.
При підготовці до поїздки прифронтовими редакціями Владу Єсипенку також допомагали в НСЖУ – сприяли контактами, інформацією, також надали захисне спорядження та антидроновий детектор «Чуйка» через Центр журналістської солідарності.
Крім того, сам формат цієї подорожі – київський журналіст їде в прифронтові громади, щоб показати роботу місцевих медіа, – продовжує логіку проєкту «Бюро фронтових історій» (Frontline Press), який НСЖУ розвиває разом зі шведськими колегами: команда київських журналістів допомагає прифронтовим редакціям бути почутими по всій країні та за кордоном.
