У коворкінгу Запорізького Центру журналістської солідарності НСЖУ відбувся захід з нагоди роковин трагічних подій на Чорнобильській АЕС. На зустріч з журналістами завітав ліквідатор аварії, колишній пожежний Запорізької АЕС Володимир Підгорний. Він гасив пожежі в найважчий період, коли всюди були вогонь і тиха смерть, про яку тоді мало хто здогадувався.
Попри те, що про ту катастрофу за 40 років стало відомо дуже багато, журналістам цікаво було почути все з перших вуст від безпосереднього учасника ліквідації аварії. Та й сам пан Володимир зізнається, що багато про що має тепер зовсім інші думки і оцінку подій. Хоча і пам’ятає все до найменших подробиць.

Нічний дзвінок, після якого життя розділилося
У травні 1986 року Володимир Підгорний уже мав досвід роботи на атомному об’єкті – Запорізькій АЕС. Він був не новачком у системі, розумів ризики, знав, як поводиться техніка і як поводиться вогонь. Але те, що чекало попереду, не вкладалося в жодні професійні інструкції.
Телефон задзвонив уночі. Начальник управління поставив просте запитання: чи готовий він їхати на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Відмова навіть не розглядалася як варіант. Це була не демонстрація героїзму – швидше інерція системи цінностей, у якій виховували людей його покоління. Їх не вчили ставити зайві запитання, коли йшлося про «треба».

Вже за кілька годин він летів до Києва. У переповненому літаку місця не знайшлося – довелося сидіти в кабіні пілота. Далі автобус, дорога через Іванків, де забрали цивільний одяг. Там, фактично, закінчувалося звичайне життя. Попереду починалася зона, яку ще ніхто до кінця не розумів.
Місяць після вибуху: коли небезпека вже всюди
Підгорний прибув до Чорнобиля 26 травня – через місяць після аварії. Здавалося б, найгірше вже мало залишитися позаду. Але реальність була іншою. Реактор залишався відкритим. Саркофаг ще тільки планували. У повітрі, на землі, у лісі – радіація, яка вже стала частиною середовища.
Ліквідатори жили у самому Чорнобилі – в покинутих будівлях, школах, тимчасових приміщеннях. Місто не було мертвим – воно жило вахтовим життям: одні приїжджали, інші їхали, але відчуття тимчасовості не покидало нікого. Їм казали, що працюватимуть по дві-три години – залежно від рівня радіації. Насправді ж усе визначалося не планом, а обстановкою, яка могла змінюватися щогодини. І головне – небезпеку неможливо було відчути.
Робота, де вогонь був видимий, а головна загроза – ні
Його завдання звучало звично: пожежна безпека. Але у Чорнобилі навіть звичні речі набували іншого змісту. Станція була оточена лісом, і цей ліс постійно горів. Весна, спека, суха підстилка – достатньо іскри, щоб виникла пожежа. Іноді причиною ставали навіть звичайні скляні пляшки, які під сонцем працювали як лінзи. Але проблема була не лише у вогні.
Кожна пожежа означала підйом радіоактивного пилу, нове забруднення, нову хвилю небезпеки. Вогонь міг дістатися до енергоблоків, де залишалося багато обладнання, мастил, кабелів, які буди окремою загрозою. Більшість із них тоді були горючими. У підземних кабельних тунелях вогонь міг поширюватися миттєво, і зупинити його було надзвичайно складно.
Підгорний працював у групі разом із фахівцями з інших атомних станцій – Південноукраїнської, Рівненської, Хмельницької. Вони не просто гасили пожежі – вони контролювали стан об’єкта, намагаючись не допустити нової катастрофи. Поруч завжди була радіаційна розвідка. Саме вона визначала маршрути: де можна пройти, де небезпечно, а де – смертельно. У деяких місцях прилади показували максимальні значення – далі вони вже нічого не фіксували. Це означало лише одне: там краще не затримуватися.
Життя між «чистою» і «брудною» зонами
Кожен робочий день закінчувався однаково – процедурою, яка ставала ритуалом виживання. Спочатку радіаційний контроль. Якщо прилад «сигналив», значить, на людині залишалося забруднення. Далі – зняття одягу, душ із господарським милом, іноді спеціальні засоби дезактивації. Потім – повторна перевірка. І тільки після цього можна було повернутися до відносно «чистої» зони. Але навіть там радіація нікуди не зникала – вона просто була меншою.
До місця проживання їх возили бронетранспортерами. Дорогою вони проїжджали ділянки, де стаціонарні прилади вимірювання буквально «зашкалювали». Це не було метафорою – це була межа технічних можливостей вимірювальної апаратури.
Радіація, яку не відчуваєш – але яка залишилася назавжди
Найпарадоксальніше – під час роботи вони не відчували нічого. Ні болю, ні слабкості, ні небезпеки. Лише після повернення організм почав реагувати. Почервоніння обличчя, погіршення самопочуття – перші сигнали. Потім госпіталь. І поступове усвідомлення, що це не тимчасово. Спочатку йому зафіксували дозу 8 бер. Згодом, після уточнень – 25,8. Це вже серйозний рівень опромінення. Відтоді – постійне лікування, пігулки… і так з 1986 року. Це буденність, до якої довелося звикнути.
Володимир Підгорний говорить про своїх колег без пафосу, але з чітким розумінням їхньої ролі. Пожежники, які першими прибули до реактора в ніч аварії, діяли так, як їх учили: бачили вогонь – гасили його. Вони не знали, що поруч – відкритий реактор. Володимир Правик, Віктор Кібенок та їхні підлеглі отримали смертельні дози опромінення. Вони померли протягом кількох тижнів. Це була перша ціна Чорнобиля. І не остання. Серед тих, із ким працював сам Підгорний, втрати теж неминучі: із близького кола кілька людей уже пішли в засвіти. І це лише ті, про кого він знає. Скільки залишилося ліквідаторів сьогодні – він не береться сказати.
Катастрофа без кордонів: як вибух на реакторі став особистою історією
У перші дні після аварії влада намагалася стримати інформацію. Але Чорнобиль дуже швидко перестав бути локальною трагедією. Радіоактивна хмара вийшла далеко за межі України – накрила Білорусь, частину Росії, дісталася країн Балтії, Скандинавії, а згодом і Центральної Європи до німецького міста Лінц. Це була та реальність, яку вже неможливо було приховати: прилади фіксували забруднення там, де ніхто не очікував. Втім, як згадує Володимир Підгорний, навіть ті, хто працював безпосередньо в зоні, не одразу розуміли масштаб того, що сталося. Вони бачили наслідки, але не мали повної картини.
Причини катастрофи він пояснює просто – не як теоретик, а як людина, яка працювала в системі. За його словами, під час експерименту реактор спочатку вивели на максимальну потужність, а потім почали різко знижувати. У якийсь момент процес вийшов з-під контролю: потужність почала падати, а потім різко зросла. Два теплові вибухи зруйнували четвертий енергоблок. Ключову роль зіграла конструкція станції: відсутність герметичної оболонки означала, що радіоактивні речовини безперешкодно потрапили в атмосферу. Те, що на інших станціях могло бути локалізовано, тут перетворилося на глобальну катастрофу.
Окрема загроза – розплавлене ядерне паливо. Після вибуху воно пропалювало бетон і просувалося вниз. Існувала реальна небезпека, що воно дістанеться до підземних вод. Саме тому шахтарі працювали під реактором, прокладаючи тунелі, щоб створити бар’єр і запобігти ще більшому забрудненню. Але навіть коли пожежі були локалізовані, а реактор накрили саркофагом, Чорнобиль не завершився. Для Володимира Підгорного він продовжився після повернення. У діагнозах. У постійному лікуванні. У відчутті, що наслідки не залишають організм. У пам’яті про місця, де «прилади зашкалювали», і про людей, які не повернулися.
Чорнобиль часто описують як історію про технологію – реактор, вибух, інженерні помилки. Але насправді це історія про людей. Про тих, хто їхав у зону, не маючи повної інформації. Про тих, хто працював там, де небезпеку не можна було відчути. І про тих, хто повернувся – але вже ніколи повністю не залишив Чорнобиль позаду.

Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 15.
Світлана Карпенко, фото Дар’ї Зирянової

























Дискусія з цього приводу: