Чи помічали ви, як у складних, напружених або навіть неприємних розмовах обираєте між мовчанням і агресією, замість спокійної відмови? Як вагаєтесь між крайнощами, шукаєте виправдання, причини й аргументи, чи зрештою втрачаєте контроль й лютуєте, що призводить до конфлікту?
Саме про це і навіть більше говорили під час чергового психологічного тренінгу, який провів Дніпровський центр журналістської солідарності НСЖУ: «Як сказати “НІ” і не посваритися?».
Разом із психологом, тренером громадської організації «ГОЛОС ПРО» Олександром Макухою розбирали, як окреслити особисті кордони й говорити про потреби, не руйнуючи стосунки й не зраджуючи себе.
– Ми знаємо два природних способи реагувати на тиск, – зауважив тренер. – Перший – мовчки погодитися і зробити те, чого не хочеш. Другий – вибухнути і рознести все навколо. Але є і третій, не руйнівний, шлях. Він не з’являється сам по собі і вимагає постійних зусиль.
Асертивність – так у психології називають модель поведінки поза пасивністю й агресією – це здатність людини розуміти й впевнено захищати особисті кордони, не порушуючи моральних прав і кордонів інших. Вона ґрунтується на діалозі. Комунікації на рівних, де жоден зі співрозмовників не жертвує собою заради іншого, а стосунки зберігаються навіть коли позиції розходяться.
Між двома деструктивними крайнощами, асертивна поведінка займає проміжне місце, так звану «золоту середину». Але чому її так складно знайти? Чому пасивність нам ближче за чесність із собою та іншими?
Як пояснює тренер, нерідко нами керує страх. Страх бути поганою людиною, розчарувати, зруйнувати стосунки тощо.
– Я дуже боюся завдати людині болю. Якщо я зроблю комусь боляче – тоді я хто? Я яка? – поділилась одна з учасниць.
Саме тому, за кожним «так», сказаним усупереч власному бажанню, ховаються внутрішні переживання й нав’язливі думки, що змушують відмовляти собі, а не іншим. Та цікавий парадокс: що більше людина прагне бути зручною для всіх, тим більше вона накопичує напругу, яка зрештою вибухає навіть через дрібниці.
Під час зустрічі учасники не лише розбирали теоретичні засади, але й виконували практичні вправи, де розглянули також і випадки, коли ми врешті відмовляємо, але намагаємося «захистити» своє «ні». Так, наприклад, на потік маніпулятивних пропозицій від партнера медійники мали відмовляти «ні, не хочу», без жодних пояснень. Більшість відчули дискомфорт. Виникало бажання додати хоча б щось: причину, вибачення, пом’якшення.
– Тут криється пастка, – пояснив Олександр Макуха. – Щойно я починаю виправдовувати своє «ні» – я фактично дозволяю іншій людині вирішувати, чи достатньо вагомі мої підстави. І в цю мить я власноруч віддаю керування собою.
Потреба виправдовувати відмову, за словами психолога, може мати глибоке психологічне походження. Так, ще з дитинства людина, яку систематично заохочують робити все за вказівкою й карають за непослух, формує переконання: відповідати чужим очікуванням, завжди погоджуватись й допомагати дорівнює бути хорошою людиною. В дорослому житті таке бачення продовжує визначати поведінку людини поза її свідомим контролем.
– Якщо я кажу «ні» – я поганий. І тоді мені треба знайти якийсь аргумент, щоб почуватися нормально з собою, – додав один з учасників.
Чи можливо переписати своє дитинство? Ні. Чи можна навчитися помічати установки, що йдуть врозріз із цінностями і бажаннями? Так, звісно. Для цього слід докласти зусиль, аби ідентифікувати імпульс – автоматичне «так», страх, бажання виправдатися тощо – і в паузу між імпульсом та відповіддю запитати себе: а чого я насправді хочу?
– Завдання не в тому, щоб цих імпульсів позбутися – вони будуть завжди, – зазначив психолог. – Але коли я їх бачу – в мене є можливість прийняти рішення більш свідомо і більш на мою користь. А якщо я це не бачу – ці імпульси керують мною.
Відмовляти – непросто, це справді навичка. Та як і будь-яка інша, вона потребує практики, усвідомлення й чималих зусиль. Утім, перший і найважливіший крок – помітити ту долю секунди, коли майже сказане «так» суперечить внутрішньому голосу. Саме в цій паузі народжується усвідомлений вибір.
Подія відбулася в межах проєкту «Розширення стратегій, мереж та інструментів у галузі психічного здоров’я та профілактики вигоряння для громадянського суспільства в Україні» спільно з AramintagUG та Офіс Дій.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контактний телефон Центру журналістської солідарності у Дніпрі – 050 919 84 79 (Наталя Назарова, координатор Дніпровського центру).
Ліана Охрименко, фото Віктора Качанова і Світлани Іотової
