Від волонтерського проєкту до потужного конвергентного медіа, що об’єднує шість сайтів, газету та топовий YouTube-канал – такий шлях пройшла команда Олександра Соломка на Сумщині. В умовах, коли до обласного центру понад 200 кілометрів, а до кордону з агресором – лічені хвилини польоту дрона, інформація стає не просто контентом, а інструментом виживання. Голова Центру розвитку прифронтових медіа «На межі» (або редактор «На межі») ділиться досвідом технічної автономності, мобільної журналістики та роботи в зоні, де новини доводиться монтувати в підвалах.
Між столицею та фронтом: географія відповідальності
Шосткинський район Сумщини сьогодні – це територія, де географія визначає редакційну політику. Охоплюючи чотири колишні райони (Ямпільський, Глухівський, Шосткинський та Серединобудський), агентство «На межі» працює в десяти громадах. Усі вони мають статус зони можливих бойових дій, а вісім – безпосередньо межують із Курською та Брянською областями РФ.
Олександр Соломко, який у журналістиці вже 16 років, зізнається: статус «воєнних кореспондентів» команда отримала неочікувано у 2022 році. Сьогодні війна – це не просто тема для репортажів, це побут. Робочий день редактора може перервати знайомство з російськими КАБами, «Молніями» або артилерійським обстрілом.
«Зараз я вже 4 роки живу на прикордонні за 9 кілометрів від кордону з Росією, від лінії з’єднання і стикаюся з тими самими проблемами, що і всі ви. Це і виключення світла, і удари поруч з будинком, і досить неприємні знайомства то з російськими кабами, то з молніями, то з дронами», – розповідає Олександр Соломко.
Віддаленість від Сум (понад 210 км) створює певний інформаційний вакуум, який великі обласні чи столичні видання не завжди можуть заповнити – вони просто не доїжджають до найпівнічніших точок країни. Саме тому місія агентства – бути голосом цих громад. Сьогодні Центр розвитку прифронтових медіа «На межі» – це шість сайтів, чотири з яких увійшли до мапи рекомендованих медіа України, друкована газета та YouTube-канал, що за січень зібрав 800 тисяч переглядів.
Техніка як засіб виживання, а не розкоші
Питання технічного забезпечення для прифронтової редакції стоїть гостріше, ніж для будь-якого київського офісу. Тут техніка має бути мобільною, витривалою і, головне, замінюваною. Олександр підкреслює: хоча вони мають сучасну студію з потужні обладнанням, досвід 2024 року навчив їх працювати в будь-яких умовах.
Коли влітку 2024-го по місту почали масовано бити КАБами, частину команди довелося евакуювати. Редакція розділилася: одні знімали «в полі», інші – оброблювали відзняті матеріали і монтували відео в безпечніших місцях. У цей період ведучі могли записувати випуски на фоні домашнього інтер’єру або винограду в саду, без професійного світла та мікрофонів. Парадокс, але перегляди лише зросли.
«Ми зробили висновок, що не важливий спосіб подачі, а важливо, як ми це робимо і що ми розповідаємо. І тому ми для себе зробили такий висновок: якщо ситуація повториться, якщо ми будемо у досить складній ситуації – ми до всього готові. В такій ситуації, щоб випускати щоденні випуски новин, нам лише треба невеликий куточок у квартирі та ноутбук – не надто дорогий, але не застарілий», – пояснює очільник медіа.
Головний принцип Соломка: «дорого – не завжди якісно». Для сучасної прифронтової журналістики часто достатньо хорошого смартфона. Це дозволяє бути швидшими за конкурентів і «жовті» Telegram-канали, які часто маніпулюють емоціями мешканців.
Правило трьох годин та журналістика «однієї людини»
В ідеальному світі над сюжетом працює ціла команда: оператор, кореспондент, редактор монтажу, SMM-фахівець та дизайнер. У реаліях Шосткинського району всі ці функції часто виконує одна людина. Це не від «хорошого життя», а через постійну загрозу обстрілів та відсутність світла у колег.
Олександр згадує випадок у Глухові, коли після удару по п’ятиповерхівці вони з колегою знімали наслідки. Коли над містом знову почули «Шахед», довелося спускатися в підвал разом із мешканцями. Все, що відбувалось в укритті журналісти не лише знімали, а і прямо там обробляли відео.
«Паралельно монтувався повноцінний сюжет – із закадровим текстом, з коментарями людей. Нашою задачею було передати емоції, передати почуття людей, їхнє ставлення один до одного і навіть до тварин. І цей сюжет також ми зробили десь хвилин за 20. Тобто над містом ще літали шахеди, а люди вже могли дивитися наш сюжет», – згадує Соломко.
Водночас медіа суворо дотримується «правила трьох годин». Якщо йдеться про приліт по цивільному об’єкту, інформацію не оприлюднюють миттєво, щоб не наражати на небезпеку рятувальників та поліцію, які працюють на місці. Олександр наголошує на важливості розрізнення безпекових вимог та спроб чиновників «монополізувати» право на перші новини заради піару. У таких випадках редакція твердо спирається на накази Головнокомандувача ЗСУ та професійні стандарти.
Цифрова незалежність: софт та архіви
Економія бюджету змушує шукати безкоштовні, але ефективні рішення. Команда «На межі» активно використовує застосунок VN для монтажу відео. Він дозволяє накладати титри, логотипи та робити якісну склейку прямо на смартфоні. Єдина стаття витрат у софті – програма для автоматичного титрування (близько 12 доларів на місяць), що критично важливо для аудиторії, яка часто переглядає відео без звуку в укриттях.
Окрему увагу Олександр приділяє зберіганню матеріалів. Навіть ті файли, що вже «відіграли» свою роль у щоденних новинах, залишаються в архівах редакції.
«Видаляти ті файли, що є, у мене рука, чесно кажучи, не підіймається, тому що це історичні файли. Зараз здається, що пройшов час, вони вже втратили свою актуальність, але я вірю, що через 5-10 років наші відзняті матеріали стануть основою якогось документального фільму», – каже він.
Чому відео – це майбутнє локальних медіа?
Сьогодні «На межі» – це 22 тисячі підписників у Telegram та майже 20 тисяч у Facebook. Проте саме відеоформат Олександр вважає ключовим для побудови довіри. Коли люди бачать журналіста на місці події, чують живі голоси сусідів та бачать реальну ситуацію в громаді, рівень лояльності зростає в рази.
Формула успіху агентства проста: робити більше і краще за інших, доїжджати туди, де страшно або далеко. Це дозволило маленькій районній газеті трансформуватися у медіагрупу, яка не просто інформує, а тримає зв’язок між людьми, відрізаними війною від звичного життя.
Робота на межі – це не лише про географію. Це про межу між безпекою та обов’язком, між професійним обладнанням та звичайним смартфоном у руках сміливої людини. Олександр Соломко та його команда доводять: медіа на периферії може бути потужним бізнес-проєктом і водночас життєво необхідною соціальною інституцією, якщо в його основі лежить чесність та готовність працювати навіть тоді, коли над головою літають російські дрони.
ДО РЕЧІ. Олександр Соломко надав нам для публікації не лише фото своєї команди, які яскраво ілюструють роботу в нинішніх непростих умовах, а й ще кілька фото, де зображені руйнування після ворожих атак, які прокоментував так: “А це фото з місць ударів, де ми працюємо”.
Підготувала Інна Косянчук
