Історія Дарʼї Зирянової ідеально вписується у рубрику «ХіТ НСЖУ”, у якій ми розповідаємо про хобі та таланти колег. Телеоператорка корпункту у м. Запоріжжя “Ми – Україна”, яка знімає репортажі з прифронтового міста та допомагає медійникам у Запорізькому Центрі журналістської солідарності, в інтерв’ю Спілці журналістів ділиться своїм незвичним захопленням – поїздками на Honda CB400X, долаючи тисячі кілометрів від Запоріжжя до Львова.
– Як почалася твоя історія з мотоциклами? Як ти себе називаєш за своїм захопленням? Байкерша? Мотоциклістка?
– Коли була маленька, у батька був “Юпітер” і він нас з братом катав у люльці. У мене навіть був шолом яскраво зеленого кольору, що аж очі виїдало. Все, що я памʼятаю з того періоду, захоплювало і лякало одночасно.
Усвідомлення, що я хочу їздити сама, прийшло у 2021 році, коли я вже достатньо накаталася пасажиркою. Почала потихеньку вчитись. У мене “кипів” мозок, бо водіння мотоцикла відрізняється від автомобіля (я з 18 років маю водійське посвідчення). Було дуже важко навчитися розуміти, як взаємодіяти з мотоциклом. Та що казати – я досі дізнаюся щось нове і відточую свої навички.
Як я себе називаю? Напевно якщо обирати між “байкерша” і “мотоциклістка”, то мені ближче друге.
– Який мотоцикл у тебе і про який мрієш?
– Пам’ятаю, як продавала свій перший мотоцикл – плакала у сервісному центрі. Знала, що віддаю його в добрі руки, але стільки приємних моментів пережила з ним, що було дуже щемко.
А зараз у мене “Honda CB400X”. Довго обирала і збирала гроші на нього, а коли купила, – щастю не було меж. Я люблю свій мотоцикл (це вона) і не розглядаю ніякий інший. Лагідно називаю її “моя ластівочка”.
– Що тебе найбільше захоплює в байкерстві — швидкість, свобода, дорога чи сама техніка?
– Мене захоплює “присутність” тут і зараз, здатність відчувати момент і себе у цьому моменті. Не знаю, як це пояснити людям, які не їздять.
А ще захоплює цілісність – ти, твій мотоцикл, дорога, погода (дощ, сніг, сонце, вітер, туман), інші учасники дорожнього руху, населені пункти, природа, птахи, тварини, та все-все навколо. І ти в у цьому всьому, і ви разом.
– Чи пам’ятаєш ти свій твій перший виїзд? Яким він був?
– О, так! Пам’ятаю, тоді впала – переключилась з першої на другу і далі не зрозуміла, що робити. Але це не завадило мені продовжити навчатися далі.
А загалом мої перші виїзди, вже коли отримала права, були о 5–6 ранку по місту, коли ще всі сплять. Це були такі виїзди, коли ще дуже боялася і, одночасно, відчувала драйв. Адреналін просто зашкалював! Я вчилась відчувати мотоцикл, довіряти йому і заново дивитися на звичні дороги – але вже очима мотоцикліста.
А свій перший виїзд додому у Вільнянськ (це за 30 км від Запоріжжя) я не забуду ніколи. У мене стільки було гордості, що сама поїхала додому. Це ж через Запоріжжя, потім по трасі, і ще по самому Вільнянську.
Повторюсь: усі ці дороги мені знайомі, але на мотоциклі вони відчуваються зовсім не так, як на машині.
– Який момент на мотоциклі приніс найщасливіші або найсильніші відчуття?
– Не можу виокремити один момент. Кожна поїздка на мотоциклі приносить нереальне задоволення.
Опишу кілька. Перший мій самостійний виїзд на далеку відстань – у Мелітополь. Моя подруга народила доньку, треба було їхати знайомитися з малечею, майбутньою моєю похресницею. Враховуючи те, що у мене тоді було мало екіпірування, це була моя найбільш далека і скажена поїздка на мотоциклі. Нині, озираючись назад, я більше так не поїхала б.
У 2023 році був трек-день у Кам’янському. Ми ділились на категорії і ганяли по треку. Цікавий досвід, який запамʼятався на все життя.
Того ж року ми з колишнім чоловіком проїхали маршрут Умань – Черкаси – Чигирин – Полтава (1345 км) за тиждень. При виїзді з Запоріжжя промокли під дощем і аж до Умані їхали мокрі. А там, як зараз памʼятаю, сонце світить, жодної хмаринки і дощу! Як тоді не похворіли, досі залишається загадкою.
До речі, про найщасливіші моменти. Коли я вже впевненіше почала їздити на мотоциклі, то у мене зʼявилась мрія, я планувала у 2022 році їздити на наше море, у Бердянськ, Приморськ, Кирилівку, на вихідні. Покупатись і – додому. Коли здійсниться ця мрія – то буде найщасливіший мій момент.
– Що для тебе важливіше: маршрут, сам процес чи люди, з якими ти їздиш?
– Для мене найважливіше – слухати себе: чого хочу саме я.
Бувають моменти, коли будуєш маршрут, домовляєшся про спільну поїздку і отримуєш нереально класний день з однодумцями. А є дні, коли їдеш куди очі бачать, зовсім одна, і більше для щастя нічого не треба.
Хоча цікавий факт: я ніколи не відчуваю себе самотньою на мотоциклі, навіть коли їжджу сама. Мотоцикли притягують людей – завжди знайдуться охочі перекинутися з тобою кількома реченнями і побажати гарної дороги. Це дуже приємно.
– Розкажи про свою поїздку Україною – від Сходу до Заходу.
– Як я кажу – новачкам щастить. У мене не було сумнівів, що я не доїду. Пам’ятаю, перед дорогою готувалась і питала у свого мотомеханіка, чи доїде вона до Львова і назад. Він сказав, що так. Я повірила в це. І здійснила заплановане.
Я мала ціль: мені треба було, поки видно, доїхати із Запоріжжя до Львова. Я це зробила за 15 годин (з урахуванням усіх зупинок).
Найбільше боялася звернути не туди і таким чином втратити час. Тому часто зупинялась і моніторила, чи в правильному напрямку їду.
А ще мене надихали люди, яких зустрічала по дорозі. Коли казала звідки і куди їду, то отримувала від незнайомих людей трохи натхнення і мотивацію.
До речі, коли поверталась, почала помічати більше транспорту із Запорізької області, це додавало сили, що я вже близько, що дім вже поруч.
– Чи є у тебе улюблений маршрут, про який згадуєш найчастіше?
– Улюблений маршрут – це туди, куди хочеш їхати, де тебе чекають, де тебе люблять.
А взагалі мені дуже подобаються спільні мотопоїздки з батьками. У мого батька також є мотоцикл. Ми зрідка вибираємось двома мотоциклами – я, мама і батько. Недалеко: районом, по селах. Вип’ємо десь каву на заправці або в сільському магазині, знайдемо красиву місцину, поспілкуємося з мешканцями…Такі поїздки найулюбленіші.
– Чим відрізняються жінки-мотоциклістки від чоловіків?
– До речі, байкерська тусовка – це найбільш толерантна спільнота, яку мені доводилось бачити. Жодного разу не стикалася з дискримінацією через те, що я жінка. Це мені дуже імпонує.
Не можу казати за всіх, але мені пощастило, що у моєму колі найадекватніші мотоциклісти і мотоциклістки.
– Чи змінило байкерство тебе як людину і журналістку?
– Я стала добрішою (сміється.) В тому плані, що мотоцикл класно “провітрює” голову. Це такий своєрідний власний психолог, який завжди під рукою.
Спілкувалася Лариса Портянко
