Оператор Ігор Тамбієв відмовився від бронювання і одягнув військову форму. Він також – один з героїв історій у межах проєкту «Розкажемо про наших», започаткованого Харківським Центром журналістської солідарності НСЖУ. Ігоря, як і інших героїв історій, попросили відповісти на два запитання: чому він пішов на службу і чи повернеться в медійний простір? Останнє видається важливим, бо ж із часом, і якщо не вплинуть нові особисті чинники, інформаційний простір України і профільна освіта збагатяться медійниками нового ґатунку. Тому відповідь на запитання «Чи повернешся в медіа після перемоги?» у кожного з наших героїв своя, і ці відповіді лишаємо без коментарів.
ІСТОРІЯ 9. Ігор Тамбієв
Ігор Тамбієв багато років працював оператором на телеканалі ICTV.
Згадує, що в перші місяці пономасштабного вторгнення серйозно переоцінив те, чим займався багато років:
–Ми продовжили працювати, як і багато журналістів у Харкові. До речі, за це їм честь і хвала. Я вважаю, що це був найкращий період моєї роботи на телебаченні. Мені здавалося, що нарешті ось вона – важлива робота. Вона і до того була важлива, але стала чимось таким небезпечним, авантюрним! Хоча було і непросто в моментах…
Паралельно з операторською роботою Ігор допомагав виїжджати людям із небезпечних територій. Кілька разів зміг вивезти з тоді ще окупованої Малої Рогані сім’ї. Жартома розповідає про те, як, щоб проїхати на територію, контрольовану ворогом, обмотував автівку білими ганчірками, але ледь не забув викласти журналістські документи і бронік з наліпкою «Преса». Тоді вперше побачив російських військових і відчув, що таке націлена на тебе зброя.
Що зараз? Ігор обіймає посаду штаб-сержант відділення комунікацій 82 ОДШБр. У їхній команді профі, які роблять якісний контент про життя бригади.
–Ми показуємо наших, без перебільшень, героїчних хлопців. Усі ЗСУ – круті, але десантники – це чистий героїзм. Тут дивовижні історії у всіх. І ми це показуємо, щоб люди знали про них. Десантники віддають життя і здоров’я за кожну посадку, за метри, – каже Ігор Тамбієв.
Коли і чому пішов служити? Ігор не взяв бронь від свого медіа. Невдовзі після того отримав повістку (повертався зі зйомки з деокупованого Старого Салтова) і наступного дня пішов у військкомат.
–Я хотів у десантно-штурмові відразу, я уявляв себе штурмовиком – нічого собі! Але з першої спроби не взяли.
Його мотивація – емоційне несприйняття атмосфери у «мирних» містах:
–Після Харківського контрнаступу, ніби запанувало псевдомирне життя. Люди гуляють, відпочивають. Усе в усіх гарно, і мені це настільки не сподобалося, не сподобалася ця відірваність від реальності. Поки ворог був за Окружною, усі були в напрузі, усі старалися, пафос свій повимикали. А коли все це трохи далі відкинулося, то все: живемо, як жили. І почалася ця дивна історія. Я побачив це і по чиновникам, і по багатьом людям. Мені це не сподобалося дуже.
Ігор має реальний бойовий досвід і, як каже сам, «несерйозне поранення в першому ж штурмі». Скорочено викладаємо історію цього «несерйозного поранення» і, без перебільшень, важкого першого бойового виходу: він із побратимами пройшов дронову атаку, обстріл із танка, мінометий вогонь і наостанок знову скиди з дронів. У цей час медійник вже перейшов до складу десантників 82 бригади.
–До десантників ми перевелися з другом. Він з Криму, хотів дім звільняти. Я з ним, там же тепло, не люблю холод. …На сьомий день нашого перебування в бригаді нам кажуть: «на вихід підете?» Ми пішли вчотирьох. Спочатку пощастило, бо ворожий дрон не був влучним. Далі місце, куди мали дійти, накрив танк. Потім повзли під мінометним вогнем. Якщо ти чуєш свист, ти просто лягаєш і втискаєшся в землю… Далі знову дрон. Спочатку поранило одного, я його перемотував, потім мого друга – множинні уламкові, і третім – мене. Зачепило плече і в долоню влетів осколок. Я навіть не зрозумів, як він там опинився, бо я чув, як воно пролітало повз. Виглядало як дірочка, а там уламочок. А потім нашому бійцю просто під ноги скид, перебило ноги. І ми не змогли його винести… Я його вів, скільки міг, сховав у воронку від удару. Далі передали по рації виходити, за пораненим спорядили евакгрупу, але і вони не змогли забрати, кількох із них серйозно поранило. Далі вже лікарня. Друга списали, а я служу.
Чи повернеться в медіа після перемоги?
–«Звісно, повернуся. Я так скучив за Тетянкою! (ред.- Тетяна Доцяк – журналістка, напарниця Ігоря). Виявилося, це була краща робота. Мені здавалося, що я перед службою трохи засумував на роботі, ніби не такі драйвові речі знімав, як було на початку, коли все свистить, горить, палає. Я тоді відчував свою шалену причетність до подій, що ми теж в чомусь рятуємо світ, як можемо. Вважав, що в армії зрозуміліше: ось ворог – ти його б’єш. Але зараз я розумію, що не лишуся в армії після перемоги. Я обов’язково повернуся на свій улюблений телеканал ICTV. Вони мене завжди підтримували, і бригаді допомагали. Повернуся і буду працювати оператором, як колись, будемо слухати аудіокниги в дальніх поїздках на зйомки, будемо жартувати і радіти життю.
Раніше ми розповідали про Володимира Мазура – головного редактора телеканалу «Сімон», ведучого телепрограм, а нині військового.
Також ми розказали історію Всеволода Латуна – відеооператора, який на фронті став оператором дронів.
А ще розповіли про Олексія Басакіна, який служить у війську на посаді командира відділення у мінометній батареї.
Також героєм однієї з історій стала Руслана Богдан – харківcька журналістка, а зараз молодша сержантка.
Ми розповідали і про Дмитра Когана – медійника з Харкова, який нині служить у силах протиповітряної оборони.
Героєм однієї з історій став медійник з великим стажем роботи, який нині служить у Національній гвардії України Дмитро Брук.
У межах проєкту «Розкажемо про наших» ми писали про телевізійника, який став прикордонником, Михайла Воронкова.
Ми розповідали й історію фотографа і журналіста Олега Пальчика, який нині одягнув військовий однострій.
ДОВІДКА. Проєкт «Розкажемо про наших» започатковано командою Харківського Центру журналістської солідарності НСЖУ до Дня журналіста. Це – 9+ історій про медійників, які зараз служать. Чому 9+? За цим «плюс» стоїть багато людей: колега, який тільки-но прийшов в «учєбку», ще двоє серед тих військових, про чию роботу зможемо розказати тільки після перемоги, а хтось до лав Збройних сил приєднався ще до повномасштабної війни. На Харківщині багато працівників медіа вдягли однострій. Скільки – точної цифри ми не маємо. Але впевнені, кожна історія варта уваги. Хто вони – наші герої? Ведучі прайм тайму, оператори, автори колонок на сайтах, редактори, викладачі журналістики, фотокори. Усі, хто в певний момент після лютого 22-го року сказали собі: роботу в медіа я ставлю на паузу. Я йду у військо. Ці історії різні за наповненістю та емоційністю. Ми прагли, щоб кожен із наших колег відповів на питання, але, за бажанням доповнив відповіді будь-чим. І, так, деякі тексти вийшли оціночно-особистими, адже автори статті (Ганна Черненко і Володимир Павлов) знають героїв.
***
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності у Харкові – телефон: 093 813 75 44 (координатор Ганна Черненко).
Харківський ЦЖС
Дискусія з цього приводу: