«Не гнатися за гучними заголовками, а зрозуміти, чи не нашкодить матеріал». Саме так, на думку головного редактора «Гал-Інфо» Андрія Маринюка, сьогодні має працювати українська журналістика. Повномасштабна війна змінила роботу медіа. Недостатньо просто написати новину – потрібно перевірити кожен факт і чітко розуміти відповідальність за кожне слово. Про організацію роботи редакції під час блекаутів, запуск нових проєктів та важливість розвитку медіаграмотності розповідає головний редактор “Гал-інфо” Андрій Маринюк.
–Пане Андрію, як повномасштабна війна змінила роботу «Гал-Інфо» в перші місяці після 24 лютого 2022 року?
–Це складне питання, зважаючи на те, скільки часу минуло. Ми вже мали попередній досвід, коли працювали у 2014 році та під час пандемії COVID-19.
Вранці 24 лютого мене розбудила наша журналістка Анна Джунківська і запитала, що робитимемо далі. Я відповів: «Йдемо на роботу». Тож ми продовжили працювати.
Звичайно, були моменти, які нас обмежили. Зокрема, на початок 2022 року ми планували велике оновлення сайту, але змогли реалізувати це лише наприкінці 2025-го.
Можу сказати, що у Львові медіа менше відчули радикальні зміни. Ми надалі пишемо правдиві новини, як і раніше. Єдине, що змінилося, – підхід до формування новинної стрічки та методи подачі інформації. Також з’явилася самоцензура: про деякі речі, які ми писали відвертіше до початку війни, зараз ретельно осмислюємо перед публікацією.
–Львівщина тривалий час вважалася відносно тиловим регіоном, але за останній час обстрілів стало більше, тому виникають проблеми зі світлом та зв’язком. Як технічно організована робота редакції під час блекаутів?
–Наш офіс мав власне енергозабезпечення ще до 2022 року, адже ми розташовані в старій будівлі, де проблеми з живленням виникали постійно. Це нам насправді дуже допомогло. Багато редакцій під час блекаутів перейшли на дистанційний формат роботи, ми ж мали перевагу, адже могли працювати всі разом в офісі.
Звичайно, ми обмежили власні побутові потреби, але завжди дбали про техніку: забезпечили декілька незалежних інтернет-з’єднань від різних провайдерів, додатково поставили генератор. Ще під час коронавірусу ми працювали з дому, мабуть, лише місяць – пізніше зрозуміли, що в офісі працювати комфортніше та якісніше.
–Чи доводилося змінювати редакційну політику через воєнний стан? Чи з’явилися теми, які раніше були в пріоритеті, а зараз відійшли на другий план?
–До війни ми багато писали на соціальну тематику, яка з початком вторгнення відійшла на другий план. Так само спершу зникли питання культури, медицини тощо. Проте це тривало недовго: людям складно постійно читати лише зведення з фронту та прогнози експертів. Кожен у тилу має родичів, друзів чи знайомих на передовій, тому перевантажувати їх виключно важкою інформацію неправильно. Ми повернули теми культури, запустили освітні та медичні проєкти.
Так, ми публікуємо інтерв’ю з військовими, але вони проходять багато перевірок та погоджень – починаючи від самого спікера і закінчуючи готовим текстом. Ми – цивільні журналісти, тому ми можемо написати зайве. Та й військові, з якими ми розмовляємо, ще зовсім нещодавно були цивільними. Щоб бути впевненими у своїх матеріалах, ми активно співпрацюємо з військовими структурами, зокрема, щодо правильного використання термінології. Щоб писати військові матеріали, цьому потрібно вчитися.
Моє особисте прохання – показувати військових із максимально позитивного боку, адже вони захищають добро. Наша мета – це не голосні заголовки чи трагічні історії. Ми хочемо писати про те, чим ці люди потім пишатимуться та показуватимуть своїм близьким. До речі, зараз люди почали читати про культуру та мистецтво навіть більше, ніж до повномасштабного вторгнення. Їм цього бракує.
–Які формати контенту зараз демонструють найбільшу ефективність?
–Наші головні власні матеріали – це великі інтерв’ю. Найкращий спосіб розкрити людину – поспілкуватися з нею. Наприклад, наш проєкт про Львівський національний університет ім. Івана Франка. Ми розповіли про всі 20 факультетів через формат інтерв’ю з живими людьми. Це дозволяє показати їхні справжні думки та бачення. Такі розмови викликають емоції, до них хочеться повертатися, перечитувати, замислюватися. Вони є живими, але і писати їх значно важче. Зробити хороше інтерв’ю – це доволі складне завдання.
Ми також пишемо аналітичні тексти, але їх читають гірше. Аналітику людям більше подобається слухати, а ми працюємо виключно в письмовому форматі з фотоматеріалами.
–Які нові проєкти чи напрями вдалося запустити «Гал-Інфо» під час великої війни?
–Як я вже згадував, одним із масштабних проєктів став «Екосистема ЛНУ» ‒ 20 матеріалів про кожен факультет університету.
Зараз діє медичний проєкт – це цикл інтерв’ю з вузькопрофільними спеціалістами, які щодня працюють із людьми (педіатри, стоматологи, гінекологи тощо). Лікарі мають змогу розповісти про реальні проблеми, з якими звертаються пацієнти, та дати дієві поради щодо здорового способу життя пов’язані зі своєю спеціалізацією.
Ну і звичайно, ми постійно ведемо цикл матеріалів з військовими.
Цього місяця завершуємо поточні проєкти, а вже з вересня розпочнемо пошук нових історій. Маємо ідею знайомити львів’ян із життям української діаспори за кордоном, адже зараз майже кожен має там родичів. Також, можливо, матимемо проєкт із ще одним навчальним закладом і продовжимо писати про наших захисників.
–Більшість українських медіа з початком великої війни стикнулися з фінансовою кризою. Чи виникають у «Гал-Інфо» такі проблеми і як вам вдається їх вирішувати?
–Фінансові проблеми в медіа є завжди. Ми заробляємо частково на рекламі, публікуючи комерційні матеріали. Чи потрібно нам більше? Звичайно.
Ми регулюємо роботу редакції виключно в межах нашого заробітку. Я маю безліч планів, наприклад, розширити штат, але наразі такої можливості немає. У нас були кращі час, коли працювало 8-9 людей, потім ми були змушені скоротити кількість працівників. Зараз, коли ситуація дещо стабілізувалася, намагаємося знову потроху розширюватися. Це досить складне питання заробітків та фінансування.
Ми подавалися на декілька грантів, але грантові організації зазвичай вимагають роботи над конкретними темами. Тоді доводиться обмежувати власні плани й писати те, що хоче грантодавець. До того ж зараз такі фонди більше підтримують медіа зі сходу України. Тому ми не шукаємо гранти цілеспрямовано, якщо вони не відповідають нашому внутрішньому баченню. Якщо з’являється грантова програма на тему культури, яка нам цікава, ми подаватимемося.
–Які зміни в українських медіа за останні роки ви вважаєте найважливішими?
На мою думку, медіа насамперед не повинні забувати про відповідальність своєї роботи – для чого і для кого вони її роблять. Не гнатися за гучними заголовками, а важливо зрозуміти, що їхня діяльність повинна не нашкодити. Я не поділяю захоплення, що демонструють деякі наші медіа, занадто «викривальними» матеріалами. Вважаю, що треба добре обдумати перед тим як це публікувати.
Також важливо відповідальніше підходити до роботи з джерелами. Зараз з’явилося багато ворожої пропаганди, яку намагаються видати за правду. Медіаграмотності потрібно вчитися не тільки звичайним громадян, а й самим медійникам. Інколи я не розумію, навіщо наші журналісти пишуть про те, що відбувається на території Росії, адже це і є елементом їхньої пропаганди. Медіа виконують важливу місію для нашої перемоги, тому якість матеріалів є дуже важливою.
–Що сьогодні, на вашу думку, є найбільшою можливістю для розвитку українського медіа?
Найважливіше – це залучати молодь до роботи медіа. І не просто залучати, а й дослухатися до неї, цікавитися сучасними темами. Ми бачимо, що сталося з друкованими газетами – їх читають переважно старші люди. Онлайн-медіа зараз читає покоління «40+». Потрібно боротися за молодь, а для цього чітко розуміти, що їй цікаво. Розвиток будь-якого медіа напряму залежить від того, наскільки воно активно взаємодіє з аудиторією від 18 до 30 років.
Крім того, хорошою можливістю є співпраця із закордонними колегами. Медійні зв’язки, як на мене, – це той місток, завдяки якому світ розуміє, що насправді відбувається в Україні. Обмін досвідом, темами та загалом спілкування – усе це потрібно використовувати. Я мав невеликий досвід для латвійського медіа. Вони ставили досить дивні, як на нас, запитання – наприклад, чи є у нас продукти в магазинах. У них існують певні упередження, тому важливо розповідати їм наше реальне життя та історію. У цьому напрямі українські медійники могли б працювати значно активніше.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Анна Климчук, студентка-практикантка Львівського ЦЖС
