Для окупаційної влади місцевий журналіст – це не просто медійник з професійним досвідом. Людина, яка знає місто, його мешканців, проблеми й звички аудиторії. Саме тому після захоплення українських територій росіяни намагаються не лише знищити незалежні медіа, а й змусити їхніх працівників працювати на себе. Лідія Тараш, головна редакторка газети «Наше слово» з Волновахи на Донеччині, пройшла через все це.
Після окупації міста російські військові шукали журналістку Лідія Тараш, а представники окупаційної адміністрації намагалися переконати її продовжити випуск газети вже під російським контролем. Вона відмовилася. Ціна цієї відмови виявилася високою – їй довелося рятувати себе та двох маленьких доньок і залишати рідне місто.
Зараз медійниця живе у Києві та працює у правозахисному секторі. А свою історію вона розповіла під час зустрічі в Національній спілці журналістів України з президентом Німецької асоціації журналістів (DJV) Мікою Бойстером, координатором проєкту Mediadialog доктором Вольфґанґом Рессманном та президентом організації CIVIL – Center for Freedom (Північна Македонія) Джабіром Дералою.
«До мене прийшли люди з автоматами»
Початок повномасштабної війни для Лідії та її родини означав не лише втрату дому й роботи. У перші тижні Волноваха опинилася під потужними обстрілами. Як розповіла журналістка інформаційній службі НСЖУ, майже три тижні вона разом із дітьми, батьками та сусідкою переховувалася у вологому підвалі площею близько шести квадратних метрів.
Коли активні бойові дії дещо стихли, родина почала шукати можливість виїхати.
– Мені повідомили, що до мене прийшли додому люди з автоматами, російські військові. Я зрозуміла, що загрожує небезпека і мені треба було швидко виїжджати далі, – розповіла вона під час зустрічі.
Це була прискіплива увага окупантів. Лідія очолювала редакцію місцевої газети «Наше слово», яка до повномасштабної війни мала свою аудиторію у Волновасі. Для окупаційної влади таке медіа могло стати готовим інструментом впливу на місцевих жителів.
Представники окупаційної адміністрації вийшли на журналістку. Їй пропонували працювати на них і відновити випуск газети. Лідія відмовилася.
Згодом окупанти спробували використати сам бренд «Нашого слова». У липні 2022 року у Волновасі вийшли номери пропагандистської газети з такою самою назвою, оформленням і стилем. Справжня редакція до цього не мала жодного стосунку. Окупанти фактично привласнили назву, шрифти, стиль першої сторінки та навіть характерний синій колір видання.
Це показовий приклад того, як працює окупаційна пропаганда: якщо не вдається змусити журналіста працювати на себе, можна спробувати привласнити його ім’я, медіа та довіру, яка роками здобувалася серед читачів.
«Тут буде або Росія, або атомна війна»
Тиск на Лідію не обмежився пропозиціями про співпрацю. Окупаційні представники телефонували їй, а коли не отримали згоди, знайшли колишню колегу журналістки. За словами Лідії, їй намагалися нав’язати думку, що іншого майбутнього, крім російського, для Волновахи нібито не існує.
–Або ви погоджуєтесь, або у вас немає виходу. Ви маєте погодитись. А навіть якщо не погодитесь, то тут буде або Росія, або атомна війна, – згадує журналістка.
У цій історії важливо не лише те, що окупанти хотіли отримати ще одну газету для своєї пропаганди. Вони намагалися позбавити людину самого відчуття можливості вибору: залякати, переконати, ізолювати, нав’язати думку, що чинити опір не має сенсу.
Для журналіста на тимчасово окупованій території відмова від співпраці означає значно більше, ніж професійне рішення. Це – рішення, яке пов’язане з власною безпекою, та безпекою рідних.
Саме тому історія Лідії Тараш – не лише про журналістику. Вона про ціну професійної принциповості в умовах окупації.
Втеча, яка стала початком нового життя
Виїзд з окупації був складним і тривалим. Зрештою журналістка разом із доньками змогла вибратися на підконтрольну Україні територію, пройшовши складний маршрут через окуповані території, Росію та європейські країни. Раніше НСЖУ писала, що шлях до України завершився для родини в Києві.
У столиці Лідія опинилася практично без ресурсів для нового життя.
–Перша організація, куди я потрапила, – це була Національна спілка журналістів України, – згадує вона. – А під час виїзду з тимчасово окупованої території для мене дуже цінною була моральна підтримка НСЖУ. Спілка була зі мною на зв’язку.
Після пережитого родині потрібні були психологічна допомога, можливість відновитися, а самій Лідії – шанс повернутися до професійного життя. Завдяки Спілці медійниця змогла поїхати з дітьми на ретрит до Польщі, познайомитися з колегами та поступово повернутися до професійної діяльності, надавалася і фінансова допомога.
Ця підтримка стала для неї містком від життя в окупації до нового життя в Україні.
Журналістика залишилася з нею
Під час однієї із зустрічей в НСЖУ Лідія Тараш познайомилася із представниками правозахисної організації «Медійна ініціатива за права людини». Правозахисники запропонували їй роботу в організації, яка документує порушення прав людини та воєнні злочини.
Професійний шлях Лідії Тараш змінився, але зміст роботи збігається з журналістським: збирати свідчення, говорити з людьми, фіксувати факти й не дозволяти, щоб пережите ними зникло без сліду.
Тепер Лідія працює з людьми, які пережили окупацію, полон, насильство та інші травматичні події війни. І сама добре знає, наскільки важко іноді розповідати про пережите.
–Ми, особисто переживши такі проблеми, працюємо з людьми, які теж мають травматичний досвід. Опитуємо, спілкуємося, потім розшифровуємо матеріали, знову читаємо, потім пишемо про всі ці жахливі речі, – говорить Лідія.
Для журналістки це означає подвійне навантаження. Вона сама живе в умовах війни – чує сирени, думає про безпеку дітей, переживає обстріли. А потім іде на роботу й занурюється в історії інших людей, чиї свідчення є ще однією формою війни.
–Ми постійно знаходимося в такому безперервному стресі. І тому, звісно, нам потрібна допомога для відновлення, – акцентує Лідія.
Окупація починається не лише з танків
Історія Волновахи показує ще одну важливу річ: окупація інформаційного простору є частиною окупації території.
Після захоплення міста росіяни не просто намагалися змусити конкретну журналістку працювати на них. Вони створили фальшиве «Наше слово», використавши впізнаваний бренд справжньої газети. Про це НСЖУ повідомляла ще в липні 2022 року.
Для мешканців тимчасово окупованих територій це означає втрату можливостей отримувати незалежну інформацію. Українські журналісти виїжджають або змушені припиняти роботу, українські медіа блокуються, а на їхньому місці з’являються видання, які імітують місцеву пресу, але поширюють російські наративи.
Саме тому підтримка журналіста після евакуації – це не лише допомога конкретній людині. Це інвестиція у збереження українського інформаційного простору. Адже багато медійників намагаються й далі комунікувати зі своєю аудиторією через інтернетівські платформи.
Тож Лідія Тараш переконана: журналістам із небезпечних регіонів потрібна системна підтримка – фінансова, психологічна, професійна. І ця допомога потрібна не тільки в момент евакуації. Бо ж її власний досвід показує, що після порятунку починається не менш складний етап – відновлення життя, пошук роботи, повернення до професії, адаптація дітей, психологічне подолання пережитого.
Учасники зустрічі в НСЖУ – Міка Бойстер, Вольфґанґ Рессманн, Джабір Дерала – уважно слухали розповідь Лідії, робили нотатки. Після зустрічі важливо було почути від них, що такі діалоги дають можливість сповна зрозуміти, наскільки необхідною є підтримка українських журналістів нашими партнерами, зокрема, європейськими. І не лише технологічна, фінансова – допомога в психологічному відновленні не менш вагома. Бачення механізмів та інструментів знищення Росією українських медіа та побудови на їхній базі своєї пропагандистської машини на окупованих територіях теж є принципово важливою складовою цього розуміння. А відтак – професійної солідарності з українськими медіа в цілком практичних проєктах. Нинішніх та майбутніх.
«Найважливіше завдання – вижити»
Під час зустрічі Лідія нагадала слова колеги про те, що головне завдання українців сьогодні – вижити. Для журналістки, яка пройшла окупацію, це звучить не як абстрактна фраза.
–Найголовніше наше завдання – вижити, – говорить вона.
Водночас вижити – не означає змиритися чи мовчати. Лідія продовжує працювати. Для неї підтримка колег і міжнародних партнерів стала частиною життєвої історії.
–Дуже вдячна Національній спілці журналістів України за те, що допомогли і мені, і моїй родині у важкий для нас час, – наголошує Лідія.
Зараз вона вже сама є частиною професійної спільноти, яка підтримує інших.
Її шлях як редакторки газети у Волновасі, яку окупанти хотіли перетворити на інструмент пропаганди, показує велику стійкість. Вона могла погодитися – і залишитися. Але відмовилася. Тепер «Наше слово» стало не лише назвою газети. Це – право людини бути собою, навіть коли окупант приходить із автоматом і намагається переконати, що іншого вибору немає.
Лідія Тараш змогла зробити свій вибір. Іншим це також під силу.
Національна спілка журналістів України підтримує партнерські відносини з Німецькою спілкою журналістів — Deutscher Journalisten–Verband (DJV), найбільшим професійним об’єднанням журналістів Німеччини. Від початку повномасштабного російського вторгнення DJV послідовно виявляє солідарність з українськими медійниками та допомагає привертати увагу європейської журналістської спільноти до війни в Україні. Уже у квітні 2022 року німецькі колеги поширили звернення НСЖУ до іноземних журналістів «Маємо зупинити геноцид разом» та заявили про намір вивчити юридичні можливості реагування на російські воєнні злочини.
Новий імпульс партнерству надав виступ голови НСЖУ Сергія Томіленка на Федеральному конгресі DJV в Інгольштадті у листопаді 2024 року. Як почесний гість конгресу він розповів близько 200 делегатам про загиблих і полонених українських медійників, небезпеки роботи під час війни та роль локальних газет у прифронтових громадах. Учасникам також представили відео про діяльність мережі Центрів журналістської солідарності та фотовиставку НСЖУ про роботу журналістів у воєнний час. Головним закликом української делегації було не дозволити Україні зникнути з газетних шпальт, телеетерів і новинних стрічок європейських медіа.
Після цього конгрес DJV започаткував збір пожертв серед німецьких журналістів і журналістських організацій на підтримку українських прифронтових редакцій. У квітні 2025 року вдалося надати допомогу шістьом виданням: газетам «Голос Гуляйпілля», «Обрії Ізюмщини», «Зоря», «Новий День», «Миколаївські новини» та «Вечірній Миколаїв». Під час організованої НСЖУ онлайн-зустрічі українських редакторів із керівництвом DJV у травні 2025 року зазначалося, що загалом фінансову та моральну підтримку отримали 12 медіа з прифронтових регіонів. Зібрані кошти допомогли редакціям оплачувати друк газет і продовжувати інформувати мешканців громад, у яких через обстріли часто немає електрики, інтернету та стабільного мобільного зв’язку.
Співпраця НСЖУ і DJV не обмежується матеріальною допомогою. У червні 2025 року Генеральні збори Європейської федерації журналістів ухвалили спільно підготовлену резолюцію про захист ментального здоров’я журналістів. Її авторами стали НСЖУ, DJV, австрійська профспілка GPA–DJP та німецьке журналістське об’єднання у складі ver.di. Документ передбачає визнання психосоціальних ризиків журналістської роботи, створення європейської інформаційної платформи, проведення тренінгів і врахування особливих потреб воєнних кореспондентів, фрілансерів та журналісток.
У грудні 2025 року Сергій Томіленко передав у Берліні прапор НСЖУ президенту DJV як символ вдячності, взаємної довіри та партнерства. Разом із прапором німецьким колегам передали примірники прифронтових українських газет, виходу яких сприяла фандрайзингова кампанія DJV.
У липні 2026 року президент DJV Міка Бойстер відвідав НСЖУ в Києві. Під час зустрічі обговорювали нові безпекові потреби воєнних кореспондентів, зокрема забезпечення детекторами дронів, психологічне відновлення журналістів після фронтових відряджень, а також міжнародну підтримку українських медійників, яких незаконно утримує Росія.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: