Відомий український тележурналіст Андрій Цаплієнко в інтерв’ю Національній спілці журналістів України розповів, як змінилася робота журналістів на передовій за три роки повномасштабного вторгнення, чому Росія маніпулює етичними стандартами журналістики та що для нього стало найважчим досвідом війни – важчим за власне поранення.
Андрій Цаплієнко – воєнний кореспондент, член НСЖУ, ведучий програми «ТСН. Тиждень» на каналі «1+1», письменник та сценарист, автор п’яти книжок. Заслужений журналіст України. З початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну висвітлює героїчну оборону ЗСУ з різних фронтів.
25 березня 2022 року під час виконання редакційного завдання в Чернігівській області Андрій отримав осколкове поранення, коли російські окупанти обстріляли касетними боєприпасами колону з цивільними та журналістами. За мужність і самовідданість, виявлені у захисті суверенітету України, нагороджений орденом «За мужність» II ступеня.
– Андрію Юрійовичу, як, на вашу думку, війна впливає на журналістику?
Можу сказати, що те, що було можливо, скажімо, навіть у 2023-му році і навіть у 2024-му році, зараз практично неможливо. Просто змінилися умови війни.
Війна змінюється, і тому міняються умови роботи журналістів. Нині для того, щоб потрапити на передній край, іноді потрібно кілька годин, а можливо, і днів. Доводиться йти пішки, тому кожен вихід на передову – це ціла спеціальна операція. Зараз ані автомобілем, ані важкою технікою неможливо дістатися передової.
– Безумовно, війна впливає на журналістику. Особливо така війна, як у нас, яка є найбільшою після Другої світової війни в Європі. Вона змінює свій характер і, відповідно, змінює ті умови, в яких працюють журналісти.
Військові перебувають на передовій тижнями, а іноді місяцями. І тому журналіст, якщо хоче потрапити на передову, мусить бути готовим до того, що він там залишиться з бійцями надовго. І завжди треба зважувати, чи вартує того матеріал. І після повернення – якщо все буде добре, якщо ти повернешся – то підсумком перебування на передовій матиме один-два сюжети, які, до того ж, не відображають всю картину війни. Тобто, витративши кілька тижнів, ти зможеш показати дуже локальну ситуацію на одній окремо взятій точці. Крім того, відверто кажучи, зараз військові уникають брати журналістів з собою на передові позиції.
— Вам доводилося потрапляти в таку ситуацію, що ви не могли виїхати з фронту і залишилися там надовго?
— Я не можу пригадати такої ситуації, щоб я застрягав дуже надовго. Все ж таки ми планували наші відрядження таким чином, щоб можна було швидко виїхати в разі чого. Чому швидко? Тому що треба робити матеріал. Я роблю матеріали кожного тижня, і вони мають потрапляти в ефір.
Фактично ми кожного тижня на фронті: виїжджаємо в понеділок, повертаємося в суботу, робимо матеріали на недільний випуск «ТСН. Тиждень», і після цього знов повертаємося на фронт. І так фактично вже більше трьох років, а якщо взяти ширше, то, напевно, з 2014 року в такому ритмі живе наша знімальна група.
— Чи змінилося ставлення до етичних стандартів журналістики під час війни?
— Щодо ставлення до матеріалу, тут, я думаю, нічого особливо не змінилося. Є певні етичні стандарти і професійні стандарти журналістики, які почали формуватися ще до Другої світової війни і які залишаються незмінними впродовж десятиліть. Вони сформувалися завдяки найкращим представникам професії. І зараз це досить сталий етичний кодекс, якого дотримуються практично всі професійні журналісти.
Але єдине, що я мушу сказати: Росія дуже часто використовує спробу журналістів бути об’єктивними для маніпуляції. Як це працює? Журналістам кажуть, що, мовляв, журналісти, ви ж дотримуєтесь етичного кодексу, ви маєте висвітлювати обидві сторони конфлікту і бути взагалі над конфліктом для того, щоб читач зробив висновки. Таким чином росіяни пробують легітимізувати свою сторону війни і сказати, що є дві правди: є «правда українська» і є «правда російська».
Але насправді в цьому конфлікті немає «російської правди», тому що, по-перше, Росія – агресор, по-друге, Росія толерує воєнні злочини проти українців, причому масові, і по-третє, Росія на державному рівні, на рівні державних інформаційних агентств заявляє про те, що українці, Україна і українство мають бути знищені.
Тобто на тій стороні немає правди, і це мають усвідомлювати журналісти, які працюють на війні. Коли нам, українцям, закидають, що ми не розглядаємо російський погляд і російську сторону війни, ми не робимо це якраз для того, щоб дотримуватися журналістських стандартів, щоб їх не розмивати і щоб не легітимізувати це абсолютне зло, яким зараз є російська армія і російська агресія проти України.
— Який день був для вас найважчим? День поранення?
— Поранення – це такий досвід… не знаю навіть, як сказати… важкий досвід. Насамперед тому, що довго після нього були всякі шпиталі, і я був надовго виключений з активного життя. Хоча спочатку здавалося, що досить таке легке поранення, але були певні наслідки. Я б не сказав, що це найбільш важкий досвід.
Важче розуміти, що твої друзі гинуть. Тобто розумієте, є людина, з якою ти працював, з якою ти говорив, жартував, ділився якимися творчими ідеями, і тут раптом тобі кажуть, що людини немає. Так було з моїм оператором і близьким другом Русланом Ганущаком, який пішов воювати і загинув. Але не тільки з ним. Дуже багато друзів у мене загинуло на війні. Дуже багато. І кожен раз знати, що був друг і його немає, – це найважчий досвід.
Розумієте, ніщо не може бути важчим. Тиждень тому в мене був такий досвід, не пов’язаний з журналістикою, але я був поруч з місцем, куди прилетів шахед. І там були мої родичі. Але, слава Богу, всі живі і здорові. Вони втратили житло, але живі і здорові, і це головне.
А от у сусідній квартирі загинула дівчина з маленькою дитиною. Загинув хлопець, який прийшов на вихідні з військової служби. Його відпустили на суботу-неділю…
Жити з цим важко. Важко просто розуміти, що цих людей, абсолютно безневинних, їх немає. Як немає моїх друзів. Це найважчий досвід.
— Як ви рятуєтеся від цього досвіду?
— Та як же від цього можна рятуватися? Я не думаю, що в мене є необхідність звертатися до психолога. Та й у багатьох військових теж, я думаю, немає такої необхідності. Мабуть, якийсь там посттравматичний синдром є. Але з цим будемо розбиратися після війни.
— Від декого з медійників я чув, що хоча війна – це абсолютне зло, проте для медіа вона створює певний позитивний досвід…
— Чесно кажучи, я вважаю, що на війні немає позитивного досвіду. Це моя особиста думка. Що б там не казали, позитивного досвіду немає.
Так, журналістика займається конфліктом, вивчає його. Війна – це дійсно найбільший конфлікт, який приваблює багатьох журналістів. Розумієте, один мій колега, дуже поважний журналіст міжнародного рівня, сказав мені, що попри всі жахи, війна – це нові можливості. Напевно, він мав на увазі якусь творчу реалізацію, можливість знімати якісь важливі речі, які в мирній ситуації ти зняти не можеш.
Інший колега, теж журналіст світового рівня, вважає, що війна – це можливість для журналіста досить швидко зробити ім’я. Що журналістам теж важливо – закріпитися в професії, затвердитися і мати певний професійний рівень.
Я зараз, коли мені скоро 57 років, я б усі ці речі охоче проміняв би на спокійне і мирне життя. Абсолютно мирне. Тому що названі речі, як на мене, не важливі. Порівняно з тими трагедіями, які відбуваються навколо нас, всі ці слова про можливості, про ім’я, про творче зростання на війні – вони нічого не варті.
Єдине, що варто, – це якщо твій матеріал допомагає цю війну зупинити. Ось що я собі кажу щоразу, коли роблю якийсь матеріал – великий, маленький, значний, незначний. Я просто собі кажу: думай про те, щоб допомогти зупинити цю війну. І це надзадача. І так, напевно, повинно бути в кожного журналіста. Ось головне. Решта – це все другорядне, правда.
Розмову вів Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
