«Наших імен не існує, але нашими очима світ бачить Україну,» – розмірковує про свою професію кореспондент американського інформагентства Associated Press Дмитро Власов. Попри це, його відео та тексти поширюють журнал Time, PBS News та інші міжнародні медіа. Прес-служба НСЖУ поспілкувалася із журналістом про повернення стандартів якості у українську журналістику, інтерес світу до вітчизняних подій і майбутні трансформації медіа.
У київському офісі Associated Press не велелюдно: сам Дмитро зазначає, що працює лише п’ятеро співробітників. До офісу приходять не щодня: можливості сучасної техніки та інтернету дозволяють бути не прив’язаними до робочого місця.
«Один в полі воїн»
Приміщення нагадує музей із медіа-реліквіями: на стіні висить купа бейджів з написом «Преса» із різних країн світу, старенькі плівкові касети лежать поряд з новітньою апаратурою. На настільному моніторі постійно транслюють міжнародні новини: Дмитро жартує, що приємніше спостерігати за подіями у офісному акваріумі ніж за телевізійними сюжетами.
Одразу впадає в око величезна колекція набалдашників з різних світових телеканалів: Reuters, Deutsche Welle та Bloomberg сусідують з емблемами топових українських медіа різних років. Журналіст зізнається, що колекція почалася випадково і зараз нараховує 75 «експонатів». Більшість вдалося зберегти з колишніх місць роботи, інші ж дарували знайомі.
– Я працював як журналіст та режисер на українських канал з 2004 по 2006 рік. Коли я працював режисером по змінах, в мене було достатньо часу співпрацювати з російськими медіа, іншими іноземними ЗМІ, здобувати зв’язки і контакти. Я не типовий журналіст у розумінні наших телеканалів. Я більше орієнтований на агентство, один в полі воїн: і режисер, і водій, і продюсер, і оператор, і журналіст. Для мене немає проблеми зробити пряме включення будь-де зі своєю ж камерою. У мене не виникає ускладнень на жодній ланці телевізійного виробництва: я мильтизадачний. Люди, які працюють на інформаційні агентства, можна сказати, червонокнижні. Наші знання надто універсальні для телеканалів, аби використати всі наші навички. На телеканалах людей багато. Кожному видають певні ділянки роботи; тут ти один відповідаєш за все. Невідомо, що сьогодні буде цікаво: якась зустріч Зеленського, щось трапиться у Раді, якась інша подія. Тому треба 365 днів 24 на 7 моніторити, що відбувається. Тебе будуть постійно смикати і щось запитувати. На каналах люди можуть просто піти у відпустку, а тут ти постійно перевіряєш пошту, соцмережі, стрічки новин.
Про міжнародні стандарти
Дмитро знаходить на поличці буклет із журналістськими стандартами BBC. Каже, що такі мало хто застав: його надрукували майже 20 років тому.
– Я думаю, не всі журналісти знають, що таке стандарти BBC. Я бачу багато журналістів, які навчилися на поганих прикладах і думають, що так правильно працювати, бо всі так роблять. Іноді доводиться пояснювати елементарні речі, тому на мене дивляться дивно, інколи навіть запитують: «з якої ви країни»? Те, як ми працюємо, які принципи сповідуємо – так не займається журналістикою ніхто, в принципі.
– Тож, ви думаєте, що більшість українських журналістів не змогла б працювати так само?
– Є багато хороших журналістів, всі професіонали своєї справи. Якщо ми візьмемо ці стандарти, якість міжнародної журналістики, якою вона має бути у своїй суті – наврядче ми знайдемо дуже багато журналістів, які зможуть виконувати усі принципи.
– Як ви вважаєте, яким чином треба ці стандарти затвердити в Україні, змусити ним слідувати?
– Багато журналістів з’явилися на українських телеканалах без освіти. Це нормально: всі змінюють орієнтацію. На початку двотисячних було 5 основних телеканалів, а з 2004 року майже щороку додавалося по одному новому каналу на рік. Зростала потреба в кадрах. Я не маю нічого проти журналістів без теоретичного, академічного досвіду, але дехто міг просто пропустити елементарні речі. Що таке добре, а що таке погано. Коли потрапили в середовище, де звикли робили погано, ці кадри теж починали робити погано. Як дійти до стандартів? Я думаю, що на рівні HR. Щоб коли люди, коли приходили на роботу, мали щось на кшталт книжечки-дороговказа на кілька сторінок. Це має бути путівник про те, що можна робити, що не можна: де записувати стендапи, які є правила поведінки, пристойність, людська гідність. Журналісти, які працюють, мали б розробити свою редакційну політику на своїх медіа-платформах. Я впевнений, що у більшості подібне є, але ще більше впевнений, що багато хто це й не читав.
– Чи має бути стимуляція цього процесу з боку влади?
– Я думаю, влада має в останню чергу впливати на журналістів. Медіасередовище має прийти до саморегуляції попри політичну відмінність, належність до різних власників і бізнесів. Це може бути на законодавчому рівні: стосуватися кримінального кодексу, мовлення чи ліцензії, але ніяк не регуляція того, як має поводитися журналіст. Стосовно законопроекту Бородянського – немає чого обговорювати. Він є недоцільний у такому вигляді, у якому він є зараз і його навряд буде гарно сприйнято журналістським середовищем. Цей законопроект нарешті консолідував всіх журналістів і суспільство, бо це точно не те, що потрібно.
– Чи помітили якийсь резонанс стосовно законопроекту серед західних колег?
– Їм, насправді, байдуже. У них свої правила і вони знають, як працювати. Як нам переживати це – наша внутрішня проблема.
– Чи відчували втручання влади у роботу ЗМІ закордоном?
– Там, де я не помічаю втручання влади у діяльність ЗМІ – там мені працювати найкомфортніше. Там, де цей вплив помітно, є певні регуляції, — чи в Україні, чи в Росії, чи в Білорусі, — тоді виникає дискомфорт. Коли ти працюєш так, як маєш працювати: прилетів в країну, тобі нічого не загрожує, не виникає ніяких питань.
Діджиталізація та «гонитва за кліками»
– Багато журналістів попередніх років були дуже орієнтовані жанрово. Вони були більш свідомі і менше інтоксиковані надлишком інформації. Більшість старого покоління медійників – стовпи журналістики. Кожен мав свій пласт. Зараз ми робимо одразу все: нинішній журналіст може вдень виїхати на п’ять зйомок і не розбиратися в жодній з тем. Зараз це просто включення на Майдані, включення з Ради, включення з суду. Все від однієї людини, яка просто включається і просто говорить. На жаль, на це підштовхує медійний ринок, гонитва за кліками. Глядач хоче бути присутнім у центрі подій, хочу за 30 секунд дізнатися все головне. Журналіст вмикається і розповідає про те, чого сам не розуміє, і це прикро. Я впевнений, що деякі молоді журналісти, судячи з їх поведінки, думають, що вони все знають, усюди були і все бачили. Як на мене, коментатор стрімів – це не журналіст, це лайв-камера, яка показує місце подій і не більше того. Інколи, ви знаєте, у телеканалів менше переглядів ніж у деяких блогерів. І хто ж з них більш важливий: оператор з камерою та журналістом чи блогер з телефоном? Хто із них журналіст майбутнього? Мені складно відповісти. На жаль, ринок до цього підштовхує: робити трансляцію, якомога швидше передати файл з відео і нарізкою синхронів. Це покриває зацікавленість читання заголовків, але людям не вистачає часу розбиратися у більш змістовній інформації. Це так само як мити руки – те ж і з інформацію.
– Як ви пригадуєте перехід українських медіа до нових технологій?
– У 2008 я вже працював без ПТС (пересувної телевізійної станції). Мені казали, що це неможливо, хоча нові технології вже були популярними у Європі. Коли я працював у Франції, ми приходили в офіс вкрай рідко. Коли є цифрова камера і ноутбук, то можна працювати у будь-якому кафе. Поки допиваєш чай з круасаном, ти вже змонтував сюжет. Мобільний інтернет зробив велику послугу у прориві діджиталізації: ми змогли «переганяти» матеріали, робити прямі трансляції, а з появою 4G почалися стрімінги через додатки. Так, підключення українського сегменту юзерів почалося з 2008 року. Я відчув це десь тоді. Що стосовно телеканалів, цифрові носії почали витісняти плівки: ми відійшли від касет, вони ставали все меншими, а потім з’явилися картки. Добре, що це є, але це змінює професію як таку.
– Як думаєте, а мастодонтам про яких ви згадували було важко перейти на новий формат роботи?
– Я бачив, коли на телеканалах журналісти почали самі монтувати сюжети. Журналістам старшого покоління це було дещо складно, бо всі звикли до лінійного монтажу: великі магнітофони, монтували з кількох касет. Не на всіх вистачало відеоінженерів. Я застав той час, коли писали текст на листку А4, йшли в окреме приміщення, де сиділи друкарки. Людина набирала текст на машинці, згодом текст ще раз правив редактор, а потім з цим видрукованим клавішами текстом йшли його начитувати. Мені не було складно, бо я працює з комп’ютера з 2001 року: навіть їздив навчати друзів у регіонах, які теж працювали з іноземним каналами.
Слова Дмитра про постійний зв’язок і наслідки діджиталізації підтверджуються: від розмови відволікає дзвінок щодо деталей матеріалу про новий коронавірус.
«Ми – люди новин»
– Якою своєю публікацією ви особливо пишаєтеся?
– Мені особливо пишатися нічим, ми – люди новин. Їх тисячі щодня, хоча наших імен ніде не існує. Проте ми робимо важливу роботу і нашими очима світ бачить Україну.
– З вашого досвіду, чому на заході у тренді тільки негатив про Україну?
– Всіх цікавить негатив. Напевно, це більш резонансно для суспільства: пандемія, нагнітання чогось, «ми всі помремо!». Люди в Європі інакше ставляться до новин. Аби їх зацікавити чимось з-за кордону, треба показати щось незвичайне, щоб щось зачепило. Там більш зважена інформаційна потреба. От побилися в Нових Санжарах – прославилися на увесь світ. Здається, відео звідти показали 465 каналів різних країн.
– До речі, нещодавно ви ж були у відрядженні у Нових Санжарах. Чи слідкували за регіональними медіа і їх впливом на ситуацію?
– Я не слідкував, бо був сконцентрований тільки на тому, що у мене в кадрі. Я лише помітив маніпуляції і дезінформацію. Людям підсовували інформацію, яка була просто отруйною. «Вкиди», фейки на локальному рівні.
Поради для молодих журналістів і власний досвід
– Я зацікавився журналістикою у 10 років. Для мене переломним став момент, коли вбили Владислава Лістьєва. Я почав ходити на різні гуртки в Херсоні, ми одразу почали друкуватися. З 12-13 років я співпрацював з місцевим корпунктом для «1+1», «Інтера». В 13 працював для російського телебачення. У Київ переїхав у 18 років і теж майже одразу почав працювати з російськими каналами. З часом їх кількість збільшилася. Тоді до України в них інтерес був більш гуманний. Потім підтягнулися й західні медіа.
– А що б ви порадили студентам, які хочуть працювати на західні медіа? Чи є якась процедура пошуку нових кадрів?
– В міжнародних інформагентствах колективи маленькі: нас тут 5. В Reuters трошки більше, в AFP може людей 7-8. В Bloomberg, здається, 3, в EPA 1 людина з нами по сусідству. Плинність кадрів вкрай невелика. Є «Радіо Свобода» у яких більше можливостей, але й високі вимоги до журналістів. Вони беруть досвідчених, зрілих людей, які вже себе зарекомендували. Складно знайти хороше перше місце робити і саме це перше місце накладається як тавро. Якщо тебе чомусь навчили не так, то це як навчитися неправильно їздити на машині: будеш допускати ті самі помилки.
– Тож, допоможе тільки досвід?
– Тільки досвід. Аби пробитися молодим журналістам, їм варто дивитися іноземні телеканали, як вони знімають і які принципи сповідують. Треба дивитися CNN, різні телеканали BBC. Якщо подивитися їхні ранкові шоу і вечірні студійні записи, то вони дуже відрізняються. Потім буде легше знайти гарну роботу і працювати якісно. Всі вимірюють журналіста не дипломами про освіту, оцінками і навчальними закладами, навчальним ступенем. Вам дають місяць, аби ви змогли проявити себе і показати, чого ви варті.
Автор тексту – Валерія Карбушева
