Засновник і керівник чернігівської газети «Вісник Ч» Сергій Народенко придбав генератор для редакційного офісу і джерело безперебійного живлення для головного комп’ютера, а також спонукав колег запасатись засобами для утеплення ще тоді, коли це не було мейнстримом.
«Вісник Ч»утримує надзвичайний, як для сучасного друкованого видання в Україні, тираж — 26,5 тис. примірників. А до повномасштабної війни було 34 тис. Проте зменшення тиражу пов’язане не зі зниженням інтересу до газети, а, насамперед, з різким подорожчанням паперу. Папір російського виробництва зник з ринку («І слава богу», — іронічно коментує Народенко), і тепер редакція купує європейський.
Зменшення накладу з урахуванням воєнного часу власник видання не вважає суттєвим. Головне — газета повернулася до читачів. Окрім свого колективу, що відновив роботу, керівник газети дуже вдячний листоношам, які доставляють видання всюди, де є передплатники, хоча на кордоні Чернігівської області з ворожими країнами тривають обстріли. А те, що поштовики змогли організувати передплату видання на друге півріччя, Народенко взагалі вважає подвигом.
Блекаути, тотальне припинення подачі тепла, води, відсутність зв’язку — тобто те, що вся Україна відчула в листопаді 2022 року, жителі Чернігова пережили ще в березні, адже тоді місто понад місяць перебувало в облозі.
Вже з початку лютого прогнози, як розповідає Народенко, були складні. Тому він наполіг на виїзді дружини й двох малолітніх дітей у західному напрямку. Вони поїхали 18 лютого, а сам Народенко зустрів війну вдома. У перший її день з київської друкарні якраз привезли наклад свіжого номера тижневика. Цей випуск «Вісника Ч» надовго залишився лежати на поштовій експедиції, а потрапив до читачів аж 12 травня.
Того ж дня журналісти вийшли на роботу після напруженої воєнної паузи. У випуску газети відбулися зміни: через подорожчання паперу кількість шпальт довелось зменшити з довоєнних 16 до восьми. Так було пів року, а з грудня «Вісник Ч» збільшив обсяг і виходить на 12 сторінках. Скоротили одну посаду коректора й одну – верстальника. Доходи журналістів зменшилися, бо їхня зарплатня залежить від обсягу виконаної роботи. Усього в редакції семеро журналістів, з яких реально нині працює п’ять. У двох поважна причина —декретні відпустки. Вартість передплати підвищили до 190 грн на пів року.
Та повернімося подумки до 24 лютого. Редакція, за дзвінком головного редактора, вже не працювала. Народенко разом з тестем, як і інші містяни, вирушили до супермаркету, щоб запастися продуктами. Придбаних харчів потім вистачило на весь найхолодніший період ранньої весни, який, за словами Сергія Петровича, для нього «хоча б не був голодний». Але більше за 24-е він запам’ятав день наступний – 25 лютого.
— 25-го мені випало хвилин 15 балакати з російською диверсійно-розвідувальною групою, — згадує журналіст. — І я, на свій сором, їх не розпізнав і розмовляв з ними як з бійцями, які йдуть захищати Україну. Все це я зрозумів тільки коли вони поїхали. Сталося це біля магазину, до якого стояла черга. Під’їжджає машинка – така непримітненька, виходять троє людей з автоматами, у новій українській формі. Один іде в магазин і питає з нашою чернігівською вимовою: мовляв, чи не можна без черги? Всі кажуть: «Іди, іди!». Другий залишається біля автомобіля, третій іде ніби покурити метрів за 70 і стоїть спостерігає. Я підходжу до того, який поряд з машиною, розпитую про ситуацію… Лише коли вони від’їхали, майнула думка: солдати розказують, що воювали вже три дні, хоча насправді війна триває другий день. І форма на них новенька. А за тиждень з’явилося повідомлення СБУ про проникнення в Україну близько 30 ДРГ, набраних з найманців-білорусів — контрактників російської армії.
Шалений нічний обстріл: залишилися живі, а страх зник
Першу безпосередню загрозу сім’я відчула, коли почалися обстріли багатоповерхівок на околиці, де жила старша дочка Народенка. Вона забрала дітей і переїхала до батька у приватний будинок. Як укриття планували використати невеликий підвал.
— Ми думали, що тепер все буде добре, але незабаром виявилося, що ні, — згадує головний редактор. — Більш-менш спокійно ми жили до пізнього вечора 5 березня. А в той вечір з 22:50 до 23:00 на мій провулочок прилетіла купа снарядів. Поруйнувало вулицю, і тоді я, хоч був переконаним атеїстом, змінив свою думку. Адже, незважаючи на дуже компактну забудову, всі снаряди впали на дорогу, і вибухова хвиля пішла вгору. Перебило всі комунікації: до кінця облоги не було води, газу, світла, зв’язку. Будинки постраждали, але не надто сильно. А грюкало страшенно… Ми з тестем пересиділи обстріл у підвалі. Нарешті вибралися. Холоднеча… Усе в пилюці, навколо темрява… Ліг на диван, укрився чотирма пледами і одразу заснув.
Так і проспав Сергій Петрович міцним сном до перших півнів, а коли зранку визирнув у вікно – гучно вилаявся. На одній сусідській хаті не було шиферу, у другій — вибиті вікна… На вершечку горіха висів шматок паркана. Деякі будівлі залишилися цілі, але обліплені грудками землі – наче пластилінові їжаки. Судячи з того, як щільно падали снаряди, черговий мав би влучити прямісінько в будинок Народенка, але чомусь оминув його.
— Чесно кажучи, після того я перестав боятися зовсім, бо падати снарядам ближче вже не було куди, — зізнається Народенко.
Увесь березень місто постійно бомбили з літаків і обстрілювали з артилерії, але так близько прильотів більше не було.
Машину – теробороні, генератор – для себе й сусідів
П’ятеро з двадцяти штатних і позаштатних співробітників «Вісника Ч» залишилися в місті, решта виїхали до інших регіонів України або за кордон. Пошта не працювала. Вихід газети призупинили, тобто зарплатні не було. Коли з’являлася можливість підзарядити телефон і пробивався мобільний інтернет, керівник обдзвонював колег, з’ясовував, як вони почуваються, і перераховував на картки матеріальну допомогу. До банків стояли величезні черги, але шанс зняти готівку таки був. У місті, охопленому війною, приймали тільки «живі» гроші.
Після обстрілу і втрати благ цивілізації вдома Народенко перебрався на квартиру в центрі міста. Там дивом безперебійно подавали газ і періодично з’являлося світло, хоча холодно було так само, як усюди. Відтоді головний редактор «Вісника Ч» запам’ятав технологію зігрівання у помешканні без опалення: закип’ятити воду, налити у пластикові пляшки чи грілки, покласти у постіль «і потім обійматися з тими пляшками, як із коханою». Вода має бути гарячою, але в жодному разі не окріп, бо пляшка розплавиться.
Раз на три дні господар приїздив до свого будинку, вмикав бензиновий генератор. Завдяки йому люди з усього кутка заряджали гаджети і запасалися водою з водогону. Це їх і рятувало, адже волонтери туди не добиралися. Хто з сусідів міг, ділився пальним для генератора.
— У мене збиралось 30-40 людей з різним посудом, — розповідає Сергій Народенко. — Набирали води по 100-300 літрів і водночас заряджали свої телефони. Годинки півтори гудів мій генератор, я ще встигав нагріти бойлер – у холоднечу роздягався і скакав під гарячу воду.
Свою машину головред віддав на потреби тероборони. Після двох місяців поїздок під вогнем бійці повернули її в пошкодженому вигляді, та господар поставився до цього з розумінням. Другу машину журналіста посікло осколками у дворі — у ній було сім дірок. Довелося так і їздити Черніговом, аж поки не відновили роботу автомайстерні.
На запитання, як підтримував себе морально, Сергій Народенко відповідає, що нічого особливого для цього не робив. Але триматися допомагала журналістська спостережливість: часто просто виходив, гуляв вулицею і дивився, як поводяться люди. Щоразу дивувався різниці: хтось, почувши вибух, падав на землю і лежав, а хтось не звертав жодної уваги. Спостерігав журналіст, що відбувається біля магазинів, наскільки містяни можуть «триматися», сваряться з продавцями за хліб чи ні… Коли вдавалося на якісь хвилини ловити зв’язок, спілкувався з колегами, з дружиною й дітьми, які виїхали за кордон. Окрім того, багато читав: подолав чверть антології сучасного детективу у 32 томах. От коли дуже стала у пригоді електронна книга з підсвічуванням!
Офісний генератор, ґасовий нагрівач і супертеплі штани
Після всього пережитого головред «Вісника Ч» дійшов висновку: найстрашніше — холод. Якщо в морози навіть протягом трьох днів не буде тепла, і людина до цього не готова, Народенко каже, що це жах. Під час інтерв’ю колега продемонстрував нам свої посилено теплі речі, якими запасся влітку в крамниці спецодягу. Журналіст називає цю форму «одягом крайнього дня».
— Бачите, що це таке? Це ватяні штани. Отакі (по груди — ред.). Мороз не візьме. І ще така ж куртка. Вдома маю електропростирадло — можна зігрітися, але це за умови, що буде електрика. Є японський ґасовий нагрівач і каністра ґасу. Словом, потрійний запас. На роботі я сказав: якщо буде холодно, у всіх мають бути бурки. Це надзвичайно дешево й дуже «сердито», – каже наш співрозмовник.
Так само керівник редакції задовго до регулярних вимикань світла по всій країні подбав про автономне електроживлення офісу. Спеціально купили генератор, і всі, хто працює в офісі, навчилися викочувати його на ґанок і заводити. Придбали джерело безперебійного живлення для головного комп’ютера, яке забезпечує енергією на 10 годин.
Воєнні історії незламних чернігівців
Підготовка до зими — друга за важливістю тема, яку журналісти «Вісника Ч» давно почали вести на сторінках газети. Перша — життя на теренах тієї частини Чернігівщини, що навесні потрапила під окупацію. У кожному номері є неймовірні приклади життєстійкості військових чи цивільних.
Історію жителя Чернігівщини Миколи Кулінечка, який у березні після розстрілу був похований живцем разом з двома вбитими братами і вибрався з могили, а потім знайшов прихисток у найближчому селі і врешті-решт дістався пішки додому за 40 км, підхопили багато ЗМІ. Але першим про нього написав «Вісник Ч».
— Незважаючи ні на що, наш колектив стабільно працює і сповідує принципи незалежної об’єктивної журналістики, і це цінують читачі, — з гордістю наголошує головний редактор. — Робимо ставку на власні матеріали, які в нас потім часто «запозичують» інші місцеві та всеукраїнські видання, але то таке…
Усміхатися на тлі руїн
Роботу «Вісника Ч» як медіа, що не відступає від класичних традицій преси (шукати ексклюзив, їздити на місце подій, збирати більшість інформації самим, а сторонню – ретельно перевіряти), нещодавно висвітлював данський сайт journalisten.dk. Цей інтернет-ресурс пише про роботу медіа у різних країнах. У листопаді його кореспонденти з подачі НСЖУ вирушили на завдання разом з журналісткою Юлією Семенець до села Воловики на кордоні з Білоруссю. Юлія готувала матеріал про те, як виживають місцеві жителі, потайки продаючи дизпаливо з розбомблених російських цистерн на місцевій залізничній станції.
Щойно поновивши роботу, колектив «Вісника Ч» на згадку про драматичний березень сфотографувався біля розбомбленого ракетою готелю «Україна» у самому центрі міста: журналісти оптимістично усміхалися на тлі руїн.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
