Великобурлуцька селищна громада Куп’янського району на Харківщині провела у тимчасовій окупації 199 днів. Майже про кожний у місцевої журналістки Людмили Склярової є нотатки, багато з них уже були опубліковані, інші ще чекають свого часу. Деякі з них, як переконана медійниця, можуть слугувати свідченнями проти окупантів, і стати сторінками майбутньої книги про добу війни на території Великобурлуччини.
З Людмилою Скляровою говоримо у Центральному офісі Національної спілки журналістів України після приємної для неї події: отримання ноутбуку від голови НСЖУ Сергія Томіленка. Журналістка перебуває під враженнями від зустрічі. Говорить про підтримку, яка є дуже важливою, особливо для медійників з локальних редакцій, котрі працюють у безпосередній близькості з людьми, та ще й неподалік від кордону з окупантами.
Зізнається, що дуже переживала, коли довідалася, що її старенький ноутбук здав позиції і не підлягає відновленню. Вона не розлучалася з ним протягом майже десяти літ, зберігала всі важливі матеріали й інформацію, яку накопичила за роки війни. Придбання нового дуже проблематично, вірніше, неможливо. Радіє, що тепер для роботи використовуватиме сучасний гаджет.
– Маємо до межі з ворогом якихось 25 кілометрів, – каже пані Людмила. – Після деокупації нашої громади мріялося про спокій. Та де там… Обстріли час від часу тільки посилюються. Центр селища Великий Бурлук зазнає постійних руйнувань. У нас і школа потрощена ударами, й адмінбудівля, інші приміщення.
Десятого червня 2023 року два ворожі дрони влучили у адмінбудівлю, у якій розміщувалася і редакція газети «Вісник Великобурлуччини», повністю її розбивши. Тоді у заступника редактора Людмили Склярової закралися думки, що, мабуть, газета, заснована у 1931 році, вже більше не вийде у світ, колектив перестав працювати. Та сама ж собі й намагалася заперечити: якщо я відмовлюся від роботи, то замість мене історію теперішнього часу не напише ніхто. Але ж наступні покоління мають її знати, й аби їхні знання базувалися не на абстрактних твердженнях, а на конкретних прикладах патріотизму земляків, процесах декомунізації. Не могла змиритися з тим, щоб люди, у яких часто через пошкодження внаслідок обстрілів зникає світло, зв’язок та інтернет, залишилися без інформації місцевого рівня, якій би довіряли.
Пані Людмила з 1985 року почала працювати у редакції. Величезний досвід роботи вона набула з метрами місцевої журналістики, які прискіпливо ставилися до кожного рядка у газеті, «перекручений» факт сприймався як щось надзвичайне.
– Талановиті, гострі на слово, професійні. Дуже високою була відповідальність тодішніх журналістів, – пригадує медійниця. – І мені на все життя прищепили таку ж відповідальність за друковане слово. Добре пам’ятаю той час, коли тільки починала: як їздила у поля й на ферми, знала про те, скільки і де посіяно гектарів, що і як збирають. Інформації було море, перевіряли все до дрібниць. Зараз працюю теж з морем інформації, і так само намагаюся перевіряти усе до дрібниць.
Людмила вирішила шукати можливості, аби жителі населених пунктів Великобурлуччини мали свою газету. Поштовхом до оптимізму і перезапуску видання стала підтримка керівництва громади. Начальник селищної військової адміністрації Віктор Терещенко запевнив: газета повинна бути! Інформація має бути правдивою і доступною для людей. Так і з’явилася ідея робити щомісяця спецвипуски за кошти місцевого бюджету, аби жителі громади могли отримувати видання безкоштовно, бо про передплату нічого й говорити, проводити її нікому. Вірно стверджують, коли є бажання, з’являються і можливості. Так сталося й у випадку із «Часописом Великобурлуччини». Таку назву отримав спецвипуск, який став виходити у співпраці з редакцією газети «Вісник Куп’янщини». Редакторка газети Ольга Полтавець без роздумів підтримала наміри спільно друкувати видання.
– Дуже їй вдячна, – каже Людмила Склярова, – вона допомагає з версткою та вичитуванням сторінок, з правкою. З липня 2023 року спецвипуск щомісяця виходить друком на чотирьох шпальтах, двокольоровий. Наповнення видання – повністю моє. І хоч його фінансує селищна рада, за весь час жодного разу я не відчула тиску чи втручання у підготовку контенту. Готую матеріали, які вважаю потрібними і цікавими.
Люди не повинні жити в інформаційному вакуумі не раз наголошував у розмовах з пані Людмилою начальник селищної військової адміністрації. Нехай не так часто, як хотілося, бо місцевий бюджет має дуже обмежені фінансові можливості, але газета тримає людей у курсі всіх подій, що відбуваються. Раніше у громаді налічувалося 14 тисяч мешканців, зараз чи й 7 тисяч лишилося. Газета дає їм символічне відчуття стабільності, є добрим нагадуванням колишнього мирного життя.
Всі публікації йдуть із життя громади: історії про людей, робота місцевої влади, теми гуманітарної допомоги, контакти для евакуації. Особливо щемливі матеріали у рубриці «Небесний стрій» про Захисників, які віддали своє життя у війні, що нав’язала нашій країні росія. Люди дають багато позитивних відгуків. Однозначно є потреба мати свою газету.
Примірники спецвипуску доставляють з друкарні Новою поштою. Пані Людмила їх забирає, потім йде розподіл по старостатах. Старости роздають газети з гуманітарною допомогою людям, є й волонтери, які розносять видання. У кожен дім спецвипуск не потрапляє, його разовий наклад 1500 примірників. Але «як за війни»: прочитали в одній хаті, передали у другу, з рук у руки, так і «ходить» газета.
Людмила Склярова на кілька днів уживається у роль листоноші і теж розносить газету по організаціях. Обов’язково кілька примірників залишає на зберігання, бо на кожній сторінці – факти і розповіді, які є сьогоденням, а невдовзі вони стануть історією. Медійниця як зіницю ока береже кілька примірників газети, які мають дату: 24-е лютого 2022 року.
– Ми випустили черговий номер, але він так і не дійшов до читачів, згорів у машині «Укрпошти» під час доставки у перший день війни. Всі примірники зникли у вогні – так нам повідомили. Добре, що залишились файли і мені вдалося за великі гроші надрукувати п’ять екземплярів. Вони для мене є дуже цінними, думаю, й для усієї громади теж.
Підготувала Людмила Мазнова
