Прем’єрний показ нового документального відео Національної спілки журналістів України «Їдемо, бо нас чекають» відбувся 2 вересня в івано-франківському кінотеатрі «Люм’єр». Це історія Олексія та Наталії Пасюг – подружжя, яке щотижня доставляє газету «Ворскла» жителям прифронтових громад Сумщини.
Головний редактор «Ворскли» Олексій Пасюга та його дружина Наталія працюють у редакції видання, історія якого налічує 95 років. Після російських обстрілів Великої Писарівки редакція була змушена переїхати до Охтирки, але випуску газети не припинила. Щотижня подружжя завантажує свіжий наклад у старий Daewoo й вирушає в дорогу: близько 600 примірників – у села, де вже не працює пошта, зникає мобільний зв’язок, а дороги під постійною загрозою російських дронів. Наталія стежить за небом і тримає детектор дронів, Олексій веде машину.
Знімальна група НСЖУ на чолі з головою Спілки Сергієм Томіленком пройшла разом із подружжям маршрут від Охтирки до села Спірне – за 10–12 кілометрів від російського кордону. У кадрі – зруйновані будинки, розбиті автомобілі, дороги під антидроновими сітками, села без зв’язку і люди, які продовжують чекати на свою газету.
В одній зі сцен газету отримує читачка, яка після руйнування власного дому переїхала з Великої Писарівки до Охтирки. Вона просить писати більше про земляків: хоче знати, хто де тепер живе. «Це рідна моя газета», – пояснює жінка. Її син колись працював у редакції, сама вона передплачує «Ворсклу» все життя, а на новому місці вже дала газету почитати сусідці – й та теж стала передплатницею. Тож війна розкидає людей, а газета допомагає їм не загубити одне одного.
Один із найболючіших спогадів у стрічці – про те, як подружжя вивозило з редакції газетний архів. Вони від’їхали від будівлі лише на п’ятдесят метрів, коли стався вибух: автівку понесло «як пір’їнку». Але вони знали, заради чого ризикують: у підшивках, які рятували газетярі, – роки життя громади, її люди, події, щоденні турботи. Те, що в мирний час просто стоїть на редакційних полицях, довелося вивозити під загрозою для власного життя.
У Спірному Олексій згадує магазин, до якого люди приходили по хліб, газету й новини від сусідів. Тепер усе розбито, людей немає, і цього разу «Ворсклу» сюди не привезли. Але посеред розповіді про руйнування редактор звертає увагу на квіти – те, що залишилося від доглянутого, обжитого місця. І говорить про повернення: «Ми будемо знову возити газети». Для нього цей магазин – не лише втрачена точка розповсюдження, а місце, де він усе ще сподівається зустріти своїх читачів.
Є у фільмі й дуже особиста деталь: повернувшись із прикордоння, Олексій і Наталія дякують одне одному. Після розповідей про дрони й обстріли це звичайне родинне «дякую» звучить зовсім інакше. Олексій каже, що дружина здійснила навіть більше рейсів із газетами, ніж він: коли чоловік у відрядженні, доставку продовжує вона. На ній і розмови з читачами, яких треба вислухати, підтримати, не залишити без відповіді. За щотижневим виходом «Ворскли» – ця щоденна турбота про людей і двоє, які знаходять опору одне в одному.
Під час же обговорення після показу Олексій Пасюга говорив про те, чим для читачів прифронтових сіл насправді є ця доставка.
– Ми просто робимо свою щоденну рутинну роботу, – зазначив Олексій. – Ми розуміємо, що на нас відповідальність, тому що люди чекають. І це головне. І коли ти приїжджаєш до якоїсь бабусі чи зустрічаєш дорогою когось, хто біжить, бо бачить, що це твоя автівка й отримує газету зі сльозами на очах, ти розумієш, що це потрібно. Коли нема інтернету, нема електрики, їх скоріше цікавить, мабуть, не так інформація, як така ланка, яка пов’язує їх із мирним життям.
Голова НСЖУ Сергій Томіленко наголосив, що фільм показує реальну вагу роботи місцевих редакцій.
– Це потужне свідчення важливості роботи журналістів про те, що українське слово дає надію, – сказав він. – І тисячі – тисячі українців, які живуть у цій червоній фронтовій зоні, відчувають, що вони не одні. І це відчуття їм дають українські журналісти.
«Їдемо, бо нас чекають» – третя документальна робота НСЖУ про редакторів прифронтових газет. Попередні стрічки циклу – «На межі» про редактора золочівської газети «Зоря» Василя Мирошника та «Сторінки надії» про редакторку оріхівської газети «Трудова слава» Світлану Карпенко. Обидва фільми демонстрували за кордоном – у Лондоні, Варшаві, Стокгольмі, Косові, Німеччині та Японії, де показ допоміг залучити підтримку для прифронтової преси.
Над новим відео працювали режисер і оператор Євген Черевко та оператор Віталій Вірченко.
* * *
Інформаційна служба та аудіовізуальна команда НСЖУ створюють документальні фільми про роботу журналістів під час війни.
«На межі. Історія незламності редактора прифронтової газети» – 42-хвилинна стрічка про редактора золочівської газети «Зоря» Василя Мирошника, який щотижня долає близько 400 кілометрів прифронтовими дорогами Харківщини, щоб доставити газету читачам. Фільм зняли Наталія Шумак і Євген Черевко. Прем’єра відбулася в Києві у червні 2024 року. Згодом стрічку показували у Лондоні, Варшаві та Стокгольмі.
«Сторінки надії» – фільм Євгена Черевка про редакторку газети «Трудова слава» Світлану Карпенко, яка продовжує випускати й доставляти видання жителям прифронтового Оріхова. Перший публічний показ відбувся у червні 2025 року на Генеральних зборах Європейської федерації журналістів у Будапешті. Стрічку також демонстрували в Косові, Німеччині та Японії, де вона допомогла залучити підтримку для прифронтової преси.
Також у доробку НСЖУ – 40-хвилинний документальний фільм про українських медійників, які пережили російський полон, загинули в ув’язненні або досі залишаються за ґратами під назвою «Звільнити слово» / Free the Voices. Для його створення команда НСЖУ записала близько 15 годин інтерв’ю. Прем’єра відбулася в Києві у жовтні 2025 року, згодом стрічку презентували у Брюсселі та Норвегії.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: