«Пересувні поштові відділення – це насмішка. Раніше листоноша займалась і передплатою, і доставкою, працювала з людьми безпосередньо. А сьогодні що: приїхала ця пересувна станція, постояла годину – дві посеред села та й поїхала. Із передплатою дуже важко, мабуть, як і скрізь, де проводяться експерименти з пересувними відділеннями Укрпошти». Так почалося наше спілкування з Заслуженим журналістом України Анатолієм Жупиною, головним редактором газети «Новий День» (Херсон), членом правління Херсонської обласної організації Національної спілки журналістів. Втім, ця розмова була не лише про передплату. Її головний акцент – державна політика України стосовно підтримки друкованих видань, особливо на територіях, де українське слово має надзвичайну вагу. Передусім, ідеться про прикордоння Криму та Донбасу. Та, як свідчить пан Анатолій, тут і кіт не валявся.
«Нарікань на доставку газет дуже багато і сьогодні, попри те, що Укрпошта, як вона каже, старається реагувати на такі факти затримки, запізнення або недовезення, – каже Анатолій Жупина. – Сигнал телебачення у райони, що межують із Кримом, не доходить, газети вчасно не привозять. Скільки про це не говорять, нічого не змінюється, і південні райони фактично слухають і дивляться тільки російські канали.
З газетами дуже сутужно. Реклами фактично немає. Половина районних газет у наступному році призупинять свої виходи, тому що грошей немає. Адже основні джерела доходів: передплата, роздрібний продаж і реклама відсутні. Звісно, ця ситуація вплинула на наші тиражі. Приїжджаєш у село, говориш із людиною, просиш: «Передплатіть газету!». І вона каже: «Нащо мені передплачувати вашу газету на наступний рік, коли мені не привозять ту, що виписала в цьому році?». Ця основна причина, чому люди перестають передплачувати. Пошту не приносять або доставляють у село раз на тиждень. І то, привозять у вівторок і четвер наступного тижня, коли вже вийшов черговий випуск газети. Ми виходимо в середу, а газету доставляють людям у понеділок, вівторок.
Зараз тижневий наклад становить близько 16 тисяч, минулого року було на дві – три тисячі більше. Журналісти як працювали, так і працюють, скорочень штату не було. Але що з того, якщо завтра газета може закритися? Якщо не буде передплати, то хто працюватиме? Це загальна проблема».
Що б ви змінили, якби були міністром культури та інформаційної політики?
«А хто такий міністр інформаційної політики? Вони ж не втручаються ні в яку політику. Ви хоч раз чули чи бачили їхню роль? Міністр інфраструктури погоджує підняття вартості тарифів, він підписує наказ. Ніхто про Мінкульт не чув, ніхто його не бачив, яка його роль – ми не знаємо».
А які ви знаходите аргументи, аби достукатися до своїх передплатників?
«На кожну заяву реагуємо, їдемо на обласне відділення пошти, доводимо, переконуємо. Все в ручному режимі. А як інакше? Ми не можемо вплинути на керівництво Укрпошти, правда, нинішній директор обласного відділення, на відміну від попередніх, хоч реагує, прислухається, щось прагне зробити. Але… За якоюсь незбагненною іронією долі ми потрапили під експеримент, який започаткували в Чернігівській області, а тепер Херсонська, Одеська, Закарпатська області».
І справді дивно, з яких міркувань Укрпошта обирала самі ці області, стратегічно важливі для України, які межують із прикордонними територіями та фактично є форпостами української держави?
«Це в них треба питати. Отут міністр інформаційної політики мав би заявити про себе. Йти до РНБО, відстоювати, доводити. Яка їхня роль? Нуль! Ми програємо інформаційну війну суперникам».
Пане Анатолію, і все ж не хотілося б на такій песимістичній ноті закінчувати спілкування. Тож скажіть, що у вас хорошого?
«Люди хороші, і все. Як працюють, розуміють і ставляться до своїх обов’язків по-людськи».
Підготувала Міля Князєва
