Багато хто переконаний: секрет хорошого інтерв’ю – у влучних запитаннях. Журналіст, медіаексперт, голова Комісії з журналістської етики та співзасновник Громадського радіо Андрій Куликов пропонує подивитися на це інакше. Під час онлайн-майстерні «Інтерв’ю як дієвий інструмент та жанр: як використати?» він майже не говорив про універсальні рецепти успішної розмови. Натомість ділився історіями зі своєї журналістської практики, пояснюючи, чому головною професійною навичкою інтерв’юера є не лише вміння ставити гостре запитання, а здатність слухати, думати й відчувати відповідальність за кожне сказане слово.
Як не розчинитися у своєму візаві
– Багато зусиль треба докласти, щоб “вивідати” у співрозмовника саме те, що ми хочемо донести до аудиторії, – проводить цікаву аналогію Андрій Куликов із польською мовою. Там слово wywiad означає не лише «інтерв’ю», а й «розвідку», «вивідування».
Андрій Куликов почав роботу онлайн-майстерні із теми, яка на перший погляд не стосується техніки інтерв’ю. Він запропонував замислитися над тим, чи не стало сьогодні інтерв’ю настільки популярним жанром, що ми поступово почали втрачати його справжню природу.
Медіаексперт згадав слова журналіста Максима Сухенка, висловлені під час семінару ОБСЄ «Медіа без ілюзій», що нині якраз інтерв’ю дедалі більше перебирає на себе роль «короля жанрів», яку традиційно відводили репортажу. Висловлюючи згоду з такою думкою, Андрій Куликов зауважив одне «але».
За його словами, останнім часом дедалі частіше як інтерв’ю подають матеріали, у яких майже не видно журналіста.
– На конкурсі «Честь професії», де я вже багато років оцінюю номінацію «Інтерв’ю», цього року особливо гостро помітив одну річ. Часто нам надсилають матеріали, у яких інтерв’юера просто немає. Є цікава розповідь героя, але ми не бачимо, як журналіст привів співрозмовника саме до цих відповідей, – каже спікер.
Додаючи, що саме через це губиться одна з найважливіших особливостей жанру. Інтерв’ю – це обмін інформацією. Журналісти не лише отримують її від людини, з якою розмовляють, а постійно додаєють щось від себе запитаннями, уточненнями, реакціями. Дуже часто саме на тлі журналістських запитань співрозмовник розкривається набагато краще.
Саме тому, переконаний медіаексперт, журналіст не повинен розчинятися у своєму візаві, але й не демонструвати власну ерудицію і не змагатися із героєм за увагу аудиторії. Його роль – бути уважним співрозмовником, який своїми запитаннями допомагає людині розкритися. Водночас інтерв’юер не повинен перетягувати увагу на себе.
Інтерв’ю починається ще до зустрічі
Підготовка, переконаний Андрій Куликов, не менш важлива, ніж саме спілкування. Іноді навіть пів години, витрачені перед інтерв’ю, можуть визначити його успіх. Готуючись, інтерв’юер приблизно моделює те, що може прозвучати під час розмови.
– Якщо у вас попереду пів години до інтерв‘ю, варто якомога повніше й глибше дослідити, що ця людина вже говорила або писала з теми, на яку збираємося розмовляти, – радить він. – Навіть якщо це оперативне інтерв’ю, а тим більше якщо ви заздалегідь домовилися про зустріч з експертом, експерткою чи іншою людиною.
Ця порада народилася не з підручника. Андрій Куликов розповів, як у середині 1990-х робив інтерв’ю з одним із українських політиків. Заздалегідь готувався, хотів почути його відповіді і на питання, що стосувалися діяльності партії. Але напередодні ввечері співрозмовник позбувся своєї партійної посади. Підготовлені запитання миттєво втратили актуальність, а аудиторія мимоволі потрапила в оману.
–Відтоді зрозумів: перед інтерв’ю потрібно перевіряти все, навіть якщо здається, що нічого не змінилося, – констатує медіаексперт.
Жива розмова важливіша за готовий список запитань
За словами Андрія Куликова, інтерв’ю – це не просто обмін запитаннями й відповідями. Це жива розмова, яка розвивається разом із думками співрозмовника. Інтерв’ю перестає бути живим, коли журналіст починає механічно рухатися за заздалегідь складеним списком запитань.
І зазвичай перше питання не є чимось особливим. Воно може бути сформульоване навздогад, аби відчути настрій людини чи зрозуміти обставини, у яких вона перебуває.
– Друге, третє, четверте і всі наступні запитання мають випливати з того, що сказано у відповідь на попередні. Ключовим для успіху інтерв’ю є не заздалегідь підготовлений план, а вміння й потреба уважно слухати, – каже медіаексперт. – І обов’язково потрібно розвивати у собі вміння зацікавлюватися темою.
Саме тому журналіст радить не боятися відходити від власного сценарію. «Варто дозволити розмові повести вас за собою», – так можна сформулювати одну із думок Андрія Куликова. Іноді якась несподівана відповідь відкриває напрямок розмови, який виявляється набагато цікавішим за все, що було записано у блокноті.
До речі, про журналістський блокнот. Андрій Куликов вказав на цікавий факт, посилаючись на власний досвід роботи у Великобританії. Там нотатки журналіста у блокноті можуть слугувати доказом у суді, настільки високою є довіра у суспільстві до медійників.
Прохання “Поясніть простіше” – не ознака слабкості журналіста
Ще одна думка, яка прозвучала під час майстерні, – журналіст не повинен удавати всезнайка. Якщо співрозмовник починає говорити складною професійною мовою, не варто соромитися попросити пояснити сказане простіше. Адже журналіст ставить запитання не лише для себе. Він ставить їх від імені аудиторії.
–Поясніть це мені як не фахівцеві, – така фраза, переконаний Андрій Куликов, часто допомагає зробити інтерв’ю набагато зрозумілішим для аудиторії.
Несподіване запитання відкриває людину
Під час майстерні Андрій Куликов кілька разів повертався до історій зі своєї практики.
Однією з найтепліших стала згадка про інтерв’ю з Полом Маккартні у Лондоні. То був день інтерв’ю легендарного музиканта медіа. Перед українським журналістом він вже встиг відповісти на десятки однакових запитань про The Beatles, концерти й нові альбоми. Андрій Куликов вирішив піти іншим шляхом і несподівано заговорив про живопис як захоплення музиканта.
Саме тоді, пригадує медіаексперт, атмосфера розмови змінилася. Перед ним сиділа вже не світова зірка, а людина, яка із захопленням розповідала про свої картини.
Схожу історію журналіст пов’язує й з інтерв’ю Віри Савченко, коли велась активна кампанія за звільнення з російського полону її сестри Надії Савченко. Віра переймалася долею сестри, і стала якби зв’язком з нею. Журналісти переважно запитували про Надію. Так було і в розмові з Андрієм Куликовим. На стандартні питання Віра давала стандартні відповіді. І в якийсь момент журналіст згадав, що Віра за фахом архітекторка. Він запитав, наскільки діяльність по звільненню сестри з полону позначається на її роботі. Можливо комусь таке запитання видалося не зовсім тактовним з огляду на те, що не варто порівнювати речі, які не порівнюються взагалі. Але завдяки цьому аудиторія змогла побачити перед собою не тільки сестру Надії, а Віру як особистість, фахову спеціалістку. Запитання допомогло краще розкрити співрозмовницю. Журналіст тоді зрозумів: іноді варто поставити запитання, які виходять за межі очевидної теми, аби побачити не символ, не героя новин, а живу людину.
Іноді свідомо варто дозволяти собі такі екскурси. Але лише тоді, коли вони природно народжуються з розмови, зазначає медіаексперт, а не заради ефекту.
Відповідальнсть від розмови і до оприлюднення
Андрій Куликов, наголошуючи, що журналіст має завжди думати про відповідальність за свої слова, пригадав одну зі своїх професійних історій. Письменник Іван Білик, автор роману «Меч Арея», після багаторічної заборони нарешті погодився на інтерв’ю. Під час розмови тоді молодий журналіст Андрій Куликов із захопленням сказав, що, мабуть, часи вже змінилися, якщо книжку вдалося видати.
«Я повірю в це тільки тоді, коли буде надруковане ваше інтерв’ю», – відповів письменник.
Пізніше виявилося, що опублікувати той матеріал було зовсім не так просто, як здавалося.
–Тоді я зрозумів, що інтерв’ю – це не лише розмова. А ще й відповідальність редакції та журналіста за те, щоб інтерв’ю дійшло до людей, – фактично таким був висновок тієї історії.
Ще один приклад Андрій Куликов навів із групового інтерв’ю Віктору Януковичу в Межигір’ї. За його словами, впливові люди нерідко свідомо створюють конкуренцію між журналістами, змушуючи їх перебивати одне одного й боротися за право поставити запитання. У такій ситуації важливо не втрачати професійну мету і пам’ятати, що головний суперник журналіста – не колега поруч, а нерозкрита тема.
Професіоналізм під час війни надзвичайно важливий
Наприкінці майстерні розмова вийшла за межі техніки інтерв’ю.
Одне із запитань стосувалося того, де проходить межа між професіоналізмом і громадянською позицією журналіста під час війни.
Андрій Куликов відповів без вагань:
– Для мене професіоналізм і громадянська позиція нероздільні. Наш професіоналізм полягає саме в тому, наскільки чесно ми виконуємо свою роботу, –підкреслює спікер.
Він переконаний: стандарт оперативності не означає повідомити будь-що й будь-якою ціною. Оперативність – це не про те, щоб повідомити першим. А щоб якнайшвидше повідомити корисну інформацію. У воєнний час особливо важливо перевіряти повідомлення, аби не завдати шкоди чи не створити загрози для людей. Це не порушення стандартів. Навпаки – відповідальне виконання журналістського обов’язку.
Саме тому журналістові доводиться щоразу зважувати не лише миттєві наслідки своїх публікацій, а й ті, які можуть проявитися через день, тиждень чи місяць. А хороше інтерв’ю – це не полювання за гучною цитатою, а спілкування, яке починається задовго до зустрічі зі співрозмовником, народжується завдяки уважному слуханню і завершується відповідальністю журналіста перед аудиторією, для якої він працює. Про що й не раз наголошував Андрій Куликов.
Онлайн-майстерня відбулася за сприяння Програми підтримки ОбСЄ для України. До участі долучилися журналісти національних, регіональних і місцевих медіа, а також студенти факультетів журналістики.
Людмила Мазнова
Дискусія з цього приводу: